Геннадій Дермановський — оборонець Маріуполя, який пережив російський полон. На захист рідного міста морпіх став у перші дні повномасштабної війни. Разом з побратимами був на “Азовсталі”, де отримав важке поранення та ледь не загинув. Після повернення з полону Геннадій Дермановський долучився до проєкту громадської організації “Серце Азовсталі”. Нині чоловік живе у Тернополі та допомагає ветеранам і пораненим бійцям повертатися до цивільного життя.
“За час АТО побував майже всюди: від Широкино до Рубіжного”
У Маріуполі Геннадій прожив більше 20 років. Вперше на війну чоловік пішов у 2015 році. Тоді разом із іншими маріупольцями долучився до розвідувального батальйону.
Перегляньте також:
- Військовий: “200 гривень донатів на місяць — це не виправдання, щоб чекати від інших виконання всієї роботи”
- У Великоберезовицькій громаді відкрили меморіальні дошки двом воїнам
“На початку створення 131-го розвідувального батальйону стояли ідейні люди, з досвідом. Цікавий він тим, що це суто окремий розвідувальний батальйон, яких насправді небагато. Взагалі розвідувальна робота дуже складна, але цікава. Нас взводами та ротами закріплювали до інших підрозділів і ми по напрямках виконували свою роботу. За декілька років я побував майже всюди: починаючи від Широкино, підступи до Докучаєвського, Сєверодонецьк, Лисичанськ, Рубіжне. Також деякі наші підрозділи були на Станиці Луганській”.
“По околицях міста йшли бої, а в центрі — постапокаліптичний пейзаж”
Повномасштабне вторгнення Росії Геннадій зустрів у рідному Маріуполі. Тоді був у лавах 503-го батальйону морської піхоти. З побратимами одразу стали на захист міста.
“Пив каву, збирався на службу й побачив звернення Путіна про те, що він починає так звану “спецоперацію”. Зрозумів, що це надовго. Зібрав рюкзак, поїхав на службу і знав, що найближчі тижні я додому не повернуся. Після цього обстріли міста посилилися, ми розуміли, що на околицях йдуть артилерійські бої”.
Між боями військовослужбовці намагалися допомагати своїм рідним, які на той час перебували в оточенні. У Геннадія в Маріуполі залишалися син і колишня дружина.
“Вибору не було. Ти знаєш, що в тебе є син, це твоя кров, ти маєш його захищати, допомагати. Справді не було що їсти, з цим було дуже важко. По околицях міста йшли бої, а в центрі — постапокаліптичний пейзаж. Люди ходили з рюкзаками, щось збирали, заходили в розграбовані магазини. Такий хаос творився.
“Ми допомагали не лише своїм, але й приїжджали в ті місця, де були люди — той самий драмтеатр, також було приміщення кінотеатру “Савонна”, в тому районі також були люди. Так, як не було ні світла, ні газу, ні води, то люди скупчувалися біля якихось торгових центрів, чи місць, де були великі підвали, й де можна було готувати їжу, знайти якісь теплі речі. Також туди звозили продукти, зокрема власники магазинів давали товар і привозили в ті місця, де старенькі люди, люди з дітьми могли це розбирати. Так само збирали з усіх усюд медикаменти”.
“Перехід на “Азовсталь” між собою називали “Висадкою в Нормандії”
Ситуація в місті різко погіршувалася, деякі райони вже були окуповані. Тоді, каже Геннадій, зрозуміли, що єдиний вихід — перейти на “Азовсталь”. “Ця операція була достатньо трагічною та серйозною, дуже багато хлопців загинули. Колона, яка йшла вночі, пересувалася вже захопленими територіями, частково окупованими, тими, які були під вогневим контролем росіян. Нам доводилося прориватися зі стрільбою. Нас чекала засада і після цього колону частково розбили. Взагалі дуже мало автомобілів доїхали за 200-300 метрів до “Азовсталі”, решта особового складу йшла пішки”.
“Забігали на завод, відстрілюючись. Все це супроводжувалося артилерійськими обстрілами. Деякі хлопці навіть перепливали через річку Кальміус, яка тече поблизу “Азовсталі”. Робили це на плотах, вплав. Через важке озброєння та бронежилети хлопці тонули. Між собою ми називаємо це “висадкою в Нормандії”. Чому? Тому що під час переходу всіх оборонців у “Азовсталь” була велика кількість жертв, як і під час операції в часи Другої світової війни”.
“Іноді, щоб пройти 500 метрів, потрібно було декілька годин”
Росіяни обстрілювали “Азовсталь” з усіх видів озброєння, розповідає Геннадій Дермановський.
“Великий, потужний завод, який так само потужно розбомблений, понівечений, в основному важкою артилерією, літаками та корабельною артилерією. Ми вже не вважали, що 82 міномет — це взагалі щось”.
Переміщатися між розбитими цехами “Азовсталі” було складно, каже морпіх, іноді, щоб пройти 500 метрів, потрібно було декілька годин. Між передислокаціями відпочивали в підвалі заводу. Однієї ночі в це приміщення влучив корабельний снаряд “Град-М”.
“Під час руху це була умовна точка відпочинку, де ми могли декілька годин поспати та відпочити. Тому більш підходящого місця не знайшлося, це був підвал. Ми спустилися туди. Умовно цей підвал був поділений на декілька кімнаток. Хтось помістився вдвох, хтось — втрьох, хтось був один у кімнатці. Світла не було, суцільна темрява. І десь близько 12 години ночі пролунав вибух, я прокинувся саме від цього вибуху. Спалах, іскри. Відчув цю ударну хвилю. Болю ніякого не було, бо організм відключається в ці моменти, щоб впоратися з ним. Було темно і я не міг зрозуміти характер поранень. Пекло все тіло, а що відбулося — не розумів. Умовно відчував руки та ноги, хоча б те, що вони вціліли та на місці”.
У Геннадія була поранена нога і переламані ребра.
“Уламкове поранення ноги, відірвало частину литкового м’яза. Плюс уламками були переламані 7 ребер з правої сторони. Через це був пневмоторакс, тобто одна легеня “склалася” і не працювала. Це поранення вважається достатньо важким”.
Під час влучання декілька бійців загинули, ще декілька також отримали поранення. Вранці їх змогли перенести в бункер, де працювали лікарі.
“Черга до операцій через декілька діб аж дійшла до мене. Тобто мене привезли на цю “Желєзяку”, в цей бункер, і я лежав у проході на матраці декілька днів, бо були більш серйозні поранення, взагалі критичні. Лікарі бігали, було дуже багато людей. Аж потім, через декілька днів, я потрапив на операційний стіл. Операційний стіл – це умовно кажучи, бо це був просто металевий стіл із нержавіючої сталі. Щоб ви розуміли, лікарня на “Азовсталі” — це було складське приміщення, поспіхом зроблене, аби рятувати бійців, цивільних. Але лікар достатньо професійно надав мені допомогу. Вирізав заражену тканину, почистив від уламків, пилу та грязюки”.
“Коли до нас на “Желєзяку” приносили їжу — ми аплодували”
На “Азовсталі” критично бракувало медикаментів, каже морпіх, тому багато людей після важких поранень помирали. Складно було й з харчуванням, адже людям, які готували їжу, доводилося носити її під обстрілами.
“У нас була така позиція “Юпітер”, я думаю зараз уже можна про неї говорити. Основне завдання, яке було покладене на людей, які працювали на цій позиції, — харчування госпітального бункера “Желєзяка”. Переміщення з “Юпітера” до нас у “Желєзяку” — це стовідсоткові втрати в цій групі або на шляху до нас, або на шляху від нас. Вони знали, що група виходить для того, щоб принести нам баняки з їжею, ми їх називали “ТМНи”, і кожному розсипати по стаканчику їжі, в основному каші, раз на добу. І коли вони спускалися раз на добу в бункер, то всі їх зустрічали аплодисментами. Бо настільки це героїчний вчинок. Якщо би вони не підтримували нас харчуванням, то я не знаю, як би було”.
“Все диміло і тиша…. Вперше за декілька місяців абсолютна тиша”
Геннадій місяць лежав пораненим, а тоді — вихід з “Азовсталі”.
“Відчуття невідомості. Бо ніколи не знаєш, що буде в тому полоні. Тим більше, ми знаємо, як росіяни ставилися до нас у 1932-33 роках. Це ж та сама радянська влада, це вона і є. Тому це були подвійні відчуття. Ми розуміли, що в нас закінчився етап озброєного супротиву і починається етап полону, який для когось із нас стане першим таким досвідом”.
Найбільше, каже Геннадій, того дня запам’яталася тиша.
“Ті, хто були не поранені, виносили тих, хто був поранений. Коли нас з цього бункера витягали, то сходів там уже не було, нас витягали по каміннях. Там було два входи, але обидва були завалені. І в той ранок, коли мене завозили туди, я ще пам’ятаю, що над тим бункером була будівля на 2-3 поверхи, а то й вища, а вже коли нас виносили звідти — то там нічого не було, знесли все. Це якраз і було свідченням того, наскільки щільно бомбилася територія комбінату. Все диміло і тиша…. Вперше за декілька місяців абсолютна тиша. І вже на той час почали цвісти дерева, зелена трава”.
Важкопоранених оборонців “Азовсталі” забрали в лікарні так званої “ДНР”. Про те, куди потрапили інші — здогадувалися лише з чуток.
“Важкопоранених повантажили в автобуси типу ПАЗ. Вони були пристосовані, щоб закріплювалися військові ноші. Якщо враховувати лежачі місця, то було десь 15 місць, все так штабелями. Декілька таких автобусів вирушили до Новоазовська. А між собою ми дізналися, що начебто усіх непоранених забрали на Оленівку”.
“Нас охороняли мобілізовані “днрівці”. По суті, прості цивільні люди”
У лікарні майже не було бійців, які ходили самостійно, каже Геннадій. Усіх поранених росіяни допитували.
“Багато служб заходило — комендатура “ДНР”, ФСБ. Ми так приблизно по шевронах могли орієнтуватися. Звісно, що вони не віталися та не представлялися. У нас запитували ім’я, дані. Розпитували, хто де був, на яких ділянках, хто чим займався. Знімали відбитки пальців, описували повністю зовнішність, татуювання. Наскільки я розумію, це робилося для того, щоб ми потім не змогли потрапити на територію РФ. Бо ми ж для них неонацисти, бандерівці. Вони настільки самі повірили в свою пропаганду, що важко описати те, що робиться в їхніх головах”.
Через важкість травм із Новоазовської лікарні Геннадія та ще декількох українських бійців перевезли до Донецька. Чоловік розповідає, якісної медичної допомоги не надавали й там, лише перев’язували рани. Поверх, де лежали військові, охороняли.
“Це були здебільшого мобілізовані ДНРівці, по суті прості цивільні люди, які за тими чи іншими обставинами залишилися жити в Донецьку і зараз їх мобілізували. Хтось був вчителем, хтось ще кимось. Були моменти, коли вдавалося з ними поговорити. Я запитував їх, чого вони чекали від Росії. А вони казали, що думали, що їхня промислова територія буде сама себе забезпечувати та не буде ні від кого залежна. І, мабуть, явно не очікували того, що Росія їх мобілізовуватиме. Я ж говорив їм, що проблема в їхній недалекоглядності й тупості. Адже так звані “ДНР” і “ЛНР” ніколи б не визнали цивілізовані держави, ніколи”.
“Емоції від цієї зустрічі важко передати словами”
Геннадія звільнили з полону 29 червня 2022 року.
Обмін військовополоненими, 29 червня 2022 рік. Головне управління розвідки МО України
Під час реабілітації чоловік зробив своєму сину зустріч-сюрприз.
“Він зрадів зустрічі, бо не бачив мене декілька місяців. Звичайно, я виглядав кепсько, але це дуже трепетний момент. Емоції від цієї зустрічі важко передати словами”.
“Відключення від того, що було та концентрація на продуктивних речах”
Зараз Геннадій Дермановський допомагає іншим ветеранам та пораненим бійцям повертатися до цивільного життя. Він амбасадор проєкту “Спорт” ГО “Серце Азовсталі”. Разом із ними ходить у гори, влаштовує кемпи та займається спортом.
“Основне — це спорт, активний відпочинок. Це максимально широкий спектр психолого-фізичної реабілітації, ментального просування вперед, відключення від того, що було та концентрація на продуктивних речах, які треба робити надалі. На тому, як себе розвивати в фізичному та психологічному планах”.
“Якщо на твою країну, твоє місто нападають, ти просто йдеш захищати своє і все”
Нині Геннадій Дермановський живе у Тернополі, сам виховує сина, адже з дружиною розлучився. Тут представники ініціативи “Серце Азовсталі” придбали йому квартиру. Обрав це місто, каже, бо воно підходить для байкерства.
Вперше на мотоцикл чоловік сів у 1998 році. Відтоді об’їздив майже усі великі міста України. Байк, каже морпіх, допоміг і на війні — під час оборони Маріуполя ним декілька разів доводилося їздити містом.
“По-перше, ніхто не обирав. Будь-який вид транспорту був у плюсі, бо кількість машин зменшувалася. Умовно, якщо ти пробив два колеса в машині в Маріуполі, то все — нема в тебе машини, бо шиномонтажі не працювали. По суті як у фільмі про апокаліпсис, закінчився бензин у машині — ти залишився без машини. На той момент у мене була квартира в центральному районі і коли росіяни наступали, я забрав свій байк. Сів на моцик — і поїхав. Це маневрений вид транспорту. Ми навіть бачимо, що в росіян є такий різновид військ, вони на мотоциклах штурмують. Тому для війн це непогана штука”.
“Якщо на твою країну, на твоє місто нападають, ти просто йдеш захищати своє і все. У байкерів, якщо ти служив в армії, був у гарячих точках, — це круто. Ти підтвердив, що ти чоловік, підтвердив своє звання. Ідеологічно байкери – це воїни доріг, мандрівники, аскетичні вікінги сучасності. І тут починається війна, а ти зібрав свої речі і втік? Так не складається образ. Ти маєш його підтвердити. Тому справжня байкота зараз на війні або якимось чином максимально долучається до перемоги”.
