Як морально підтримати учасників бойових дій під час та після військових конфліктів, які знаходяться у стані посттравматичного синдрому? Як, хоча б частково, допомогти позбутися страху, злості, розгубленості, непотрібності, дати хоч трохи любові, надії, прийняття та підтримки? Допомогти згладити крайні прояви негативних емоцій та пережити побачене?
Перегляньте також:
- «Веселі канікули з Богом» у Дністровському каньйоні: для дітей влаштували розваги
- У селі біля Тернополя затримали снайпера
Питання посттравматичної реабілітації та психологічного супроводу для солдат уже виникає досить інтенсивно. У такий час роль священнослужителів, особливо військових капеланів є справді вагомою. Вони є духовними наставниками, провідниками, які розповідаючи учасникам бойових дій про Бога, його присутність поруч, допомагають цим підтримувати силу та віру в душах потребуючих цього людей.
Протоієрей Вячеслав Кізілов, голова тернопільського єпархіального відділу духовно-патріотичного виховання у Збройних Силах та інших військових формуваннях України, розповість нам про обов’язки військового капелана, чому він може стати об’єктом для злиття негативу, чи є вбивство на війні гріхом для християнина, а також про побут та потреби солдат в зоні АТО.
– Отче В’ячеслав, які обов’язки у військового капелана у мирний час та на війні?
– Добрий священик, а тим більше військовий капелан повинен бути і добрим психологом. У мирний час моїм обов`язком є створення позитивного мікроклімату в закріпленій за мною військовій частині, забезпечення духовних потреб солдат та офіцерського складу. Також, проведення повноцінного громадянсько-патріотичного виховання.
В час військових дій всі емоційні та психологічні стани загострюються і це вимагає від капелана посиленої уваги. Капелан – це і священнослужитель, і психолог, і медичний працівник. Він може надавати першу медичну допомогу, супроводжувати поранених. Також допомагає військовим в зоні АТО подолати психологічні травми, пережити складну ситуацію і вирішити можливі внутрішні конфлікти. Священики здобувають непогані знання з психології, бо доводиться багато спілкуватися з людьми у складні для них часи, і ми мусимо знати, як можемо їм допомогти. Бути капеланом на війні – зовсім інше, ніж коли ти читаєш лекцію в навчальному закладі. Інколи капелан стає об’єктом для злиття негативу. Обурення солдат на жаль небезпідставні, бо нема в достатній кількості техніки, нема бронежилетів. Тому капелан слухає цей негатив.
Капелан молиться за мир, за кожного солдата, маючи в серці кожного з тих, кого бачив, кого благословляв і хто зараз там виконує свій військовий обов’язок.
– Отче В`ячеслав, розкажіть про Ваш побут в зоні АТО, де мешкаєте, чим харчуєтеся, як проходить день?
– Побут залежить від дислокації та розташування військового підрозділу. Ті, що мають стаціонарне розташування, мають і кращі умови (санвузли, душові, повноцінне харчування, відповідна матеріальна база). Бійці ж, які перебувають у польових умовах, або блокпостах, мають складніші побутові та матеріальні умови. Та, незважаючи на це, солдати виявляють надзвичайну винахідливість, аскетизм, уміння ефективно розподілити обов`язки, намагаються створити відчуття домашнього затишку. Я мешкав в одній палатці з хлопцями, котрі були зі сходу України, переважно православними. Не було жодних бар’єрів з ними у спілкуванні. Побутові умови були нормальні: душові, санвузли, краники з водою підведені. Якихось таких надто тривожних моментів не було. Але були й дні, коли траплялись надзвичайні ситуації.
– Згідно Ваших спостережень, чого найбільше потребують люди, як мирні жителі, так і солдати, які є в зоні АТО від священнослужителів, які туди приїжджають? З чим ідуть до Вас люди там?
– Своїм першочерговим обов`язком я вважав відслужити службу Божу кожного дня. Потім вислуховував бійців і дуже багато підходило поспілкуватись. Вони мають різні потреби, найчастіше – виказувати свої болі, рани. Я, як священик, зобов’язаний співпереживати з ними, давати якусь духовну пораду, наскільки Бог мені допомагає і позволяє. Така моя місія.
Перш за все, солдати потребують перебування священника-капелана. Тому що в даний момент різко загострилась потреба у тому, хто може вислухати і порадити, і в тому, хто здатний зрозуміти психологію людини в екстремальних умовах. Це вимагає від мене, як від капелана, вміння і готовності переживати труднощі разом із бійцями, забути про високі матерії та моралізаторство, відчути себе частиною того, що відбувається. Мав нагоду поспілкуватися з хлопцями, які збиралися в зону АТО, які були в зоні АТО і зараз є в зоні АТО. Скажу вам чесно: найбадьоріший дух в тих, які зараз у зоні АТО. Слабший дух у тих, хто збирається туди: переважає страх. Люди читають різну інформацію і виникає багато логічних запитань. Скажімо, чому армія не забезпечується тим, чим має обов’язково бути забезпечена? Багато з них потребувало і потребуватимуть не тільки опіки психологів, а й священиків. Важко дуже дивитися на цих молодих людей, бо за віком вони мені діти… Вони в такому молодому віці переживають війну. І ця війна буде з ними завжди – на роботі, коли вони повернуться до праці, вдома з дітьми, навіть у снах… Для них війна ніколи не закінчиться. Як може закінчитися війна для молодого хлопця, якому 18 років, а його товариша на очах розриває навпіл? Для хлопця, який збирає частини тіла свого товариша? Та, на великий свій подив, я побачив в них величезну надію і безмежну віру.
– Отче, а чи змінюється ступінь релігійності, віри в Бога в невіруючих раніше
– Там, на передовій, немає жодного атеїста. Можливо, у нас не всі ходять до храмів, але під кулями кожен на особистому досвіді розуміє, що є минаюче, а що вічне. Часто приходять по благословення, розраду, та й просто поговорити. На війні геть усі стають віруючими. Навіть ті, хто до цього був затятим атеїстом. Тут починають вірити у Бога, шукати в Нього заступництва. Вони щодня бачать смерть, кров, постійно потрапляють під обстріли. У багатьох депресивні стани, особливо це стосується поранених, інвалідів у госпіталях. Найчастіше вони питають: «Господи, чому так сталося, чому саме ми?» А я їм кажу, що в усій цій ситуації винні люди: їхня байдужість, їхня жадібність, їхні злість, амбіції, бажання збагатитися.
– Які Ваші рекомендації священикам, які планують їхати в зону АТО, а також тим, які працюватимуть із солдатами, які звідти повернулися?
– Ті ,що повертаються з війни потребують не меншої, а, іноді, може, і більшої уваги, ніж ті, хто на передовій. Священику, котрий прагне їхати в зону АТО варто спитати себе, чи дійсно він готовий і морально і фізично до цього складного завдання. По-друге, він має бути готовим до того, що жоден з підрозділів не є однорідним за своїм соціальним та релігійним статусом і це означає готовність до полікультурного і полірелігійного спілкування.
Вбивство є гріхом. Але, коли йдеться про оборону своєї Батьківщини, нашого народу, держави, особливо, якщо це людина військова, то це – його святий обов’язок. Адже ми ні на кого не нападали, ми обороняємось і хочемо миру. Завжди кажу нашим бійцям-захисникам, що вони свідомо боронять життя кожного українця, а ворог-нападник йде свідомо забрати чиєсь життя. Усі ми знаємо принцип справедливої війни – боронити свій край. Я прошу солдатів повірити, що вони зупиняють агресію, що зупиняють вбивство, а не вбивають, що служать українському народові, українській землі. Це їх якоюсь мірою підбадьорює.
Ірина Скоробогата,
прес-служба Тернопільської єпархії УПЦ Київського Патріархату
