Лоїк Григорій Іванович — Народився 17.06.1963 р., с. Голгоча Тернопільської області. Закінчив Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва. Працює в галузі живопису, сценографії. В Тернопільському академічному драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка та інших театрах України поставив біля 50 вистав, як художник-постановник. Основні твори: оформлення вистав – „Калігула” А. Камю, „Марія Тюдор” В. Гюго, „Ромео і Джульєтта” В. Шекспіра; „Маятник”, „Маси і вожаки”. Член НСХУ (1992). Учасник багатьох всеукраїнських та міжнародних виставок: 1993 — Краєзнавчий музей (Тернопіль); 1996 — Галерея ТООНСХУ (Тернопіль); 1998 — Центральний будинок художника (Київ); 1998 — Мистецька акція «Чотири проекти на український; національний прапор» (Тернопіль); 2003 — Львівська галерея мистецтв (Львів); 2004 — Галерея ВООНСХУ (Луцьк); 2004 — Галерея РООНСХУ (Рівне); 2009 — Хмельницький обласний художній музей (Хмельницький); 1989 — Краєзнавчий музей (Чернівці); 1990 — Галерея WSSP (Вроцлав, Польща); 1994 — HIPP-HALLE (Гмунден, Австрія).
Перегляньте також:
- «Веселі канікули з Богом» у Дністровському каньйоні: для дітей влаштували розваги
- У селі біля Тернополя затримали снайпера
– Вже 25 років я працюю в театрі, як митець та театральний художник. Але сьогодні хочу розповісти про Пам’ятник Небесним Героям, якому не судилося стояти. Важко по таких гарячих слідах малювати, потрібно щось і переосмислити. У двох-трьох виставках відчував свій обов’язок перед революцією. Я такий може романтик, просто може громадянин, вірилося що як зміни пройдуть то все буде добре. Можливо це такий затяжний процес, може навіть не ці люди мають нам допомогти, може наше наступне покоління зробить державу могутньою. Я просто під час революції відчував обов’язок, перед тими людьми, які загинули, стояли на Майдані. Я змоги бути там не мав, але матеріально допомагав. Це дійсно для мене була така подія емоційною, як для митця.
– Розкажіть, будь ласка, з чого все розпочалося?
– Сидячи в кав’ярні, я і мій друг художник, дивимося що зі спілки виходять художники, тоді ми думаємо – а що ж там таке відбувається? І допиваючи каву вирішили піти подивитися. Підходить до нас один художник, та й каже, що це був попередній конкурс на Пам’ятник Небесній Сотні. А я думаю, як!? Ще навіть, грубо кажучи, тіла не остигли, а ми вже конкурси робимо? Це був 2014 рік. Зайшовши в зал у спілку художників, я аж жахнувся, там такі були проекти вже виліплені по півтора метри. Мене це так запалило, як це так, війна йде, а ми так банально ставимося до тих подій що відбулися. В мене таке враження, що це завдання на задану тему. Я потім підходжу до начальника управління культури і мистецтва, оскільки він це організовував, та й кажу до нього, чи можна щось своє, якщо вже проходить такий конкурс на пам’ятник для наших Героїв, який буде стояти в Тернополі. Він погодився, відповідаючи, що десь за тиждень буде засідати комісія і тоді можна приносити свій проект.
Щоб підготуватися, я зі своєю дочкою на комп’ютері накидав проект, який відповідав тому духу, тим подіям що відбулися на Майдані. Зробивши роботу, я зразу його відніс. Заношу – а тут начальник управління мені каже, що то зараз має бути, був би приніс на день пізніше – був би не встиг, хоча це мало бути через два тижні. Залишивши проект я пішов далі по свої справах. Через деякий час мені телефонує один товариш, потім другий і каже, ти знаєш що твій проект увійшов в трійку, а то був такий Всеукраїнський конкурс на спорудження цього пам’ятника. І він мені говорить, твій, зі Львова та Києва – три проекти. Ну, я був вдячний і за це. Це був місяць травень. А вже приходить вересень і мені телефонують з управління культури міської ради, раз, другий, третій і кажуть що потрібно зробити макет на цей проект, бо між тих трьох потрібно вибрати один. Перше я до того так віднісся з легковажністю, бо я собі пам’ятник роблю який мені треба, але я думаю, якщо мій пам’ятник тут в регіоні відібрали, то щось все ж таки в державі змінилося.
Я із спілки художників вийшов, через те, що поскандалив трошки. Восени мені вже телефонують і просять, що б я прийшов взяв умови на створення цього пам’ятника, начальник управління говорить що хотілося б щоб Ви взяли участь у другому турі. Далі я зробив проект трохи інший. Пам’ятник вже робив не для того щоб зробити, а віддати шану тим людям які загинули. І це мав бути конкурс 28 листопада або 4 грудня. Але мер із комісією зібралися 21 листопада в «Перемозі». І тут я взнаю що мій проект виграв конкурс! Після того мені ніхто не телефонує, ні з міського управління культури, бо ж це вони організатори, ні з міської ради. Я собі думаю конкурс провели, але грошей немає, а так собі для галочки. Проходить вже лютий місяць і тут дзвонять мені з культури і питаються, на якій стадії пам’ятник? І я так як ви, здивувався. Як це може бути пам’ятник, якщо мене навіть ніхто офіційно не повідомив. І я кажу, Наталя!, я знав що колись таке станеться і я б хотів поговорити про таке ставлення. Прийшовши туди, може навіть заемоційно до них віднісся, бо якщо Ви хочете щось зробити то робіть, а не ставтеся до цього так без відповідально. Після того я сказав, що потрібно скликати будівельну комісію, щоб щось вирішити.
Скликання відбулося в «Перемозі», прийшло 20 людей. Тоді я найперше висловив свою думку про те, як організатори цього конкурсу безвідповідально відносяться, а потім вже за саму ідею пам’ятника. Тоді почалися такі дискусії, які звучали більше з уст архітекторів за свої якісь меркантильні інтереси, аніж за пам’ятник. А там буде стояти пам’ятник, а там не буде стояти. За саму ідею майже нічого не говорилося. Так і розійшлися не узгодивши де він буде стояти. Мене це дуже здивувало, що ми прийшли і сперечаємося ще за місце. Після того мені сказали що треба заключити договір із міською радою на спорудження пам’ятника. Мене всі відмовляли, навіть дружина, говорячи, нащо тобі брати таку ношу. А я просто бачу що так зірки зійшлися в моє русло, що це я мав зробити пам’ятник.
– Чи збереглися Ваші ескізи з конкурсу на пам’ятник? Скільки часу потрібно на його створення?
– Ви розумієте, це як блискавка над якою думаєте постійно. Що таке думати постійно? Це як насувається хмара і тут блискає, що ти аж здригнувся. І тоді приходить думка яка формує оті всі речі. Так. Ось це колесо, яке застрягло і зупинилося на цьому місці, а це Ангел, який його зупинив, а по колі колеса – прізвища. Пам’ятник дуже важливо вписати в те середовище, де він має стояти. Тому що це не скульптура, яка може сьогодні бути тут, а завтра там. Колесо воно котиться, колесо історії, колесо події. Колесо – як символ Революції Гідності. Воно котиться і – раз! – застрягає в бруківку. Воно набрало такої сили, таке важке що застрягає. Я ще хотів з бруківки зробити червону пляму, щоб це було не тощо як кров, а як розколена бруківка, яка лишила слід відбитої події.
– І що Ви вирішили робити з пам’ятником?
– Я написав заяву про відказ. Прийшов з цим проектом до них, а вони знову вирішили скликати комісію. Я сказав що мені такої великої комісії не потрібно, нехай буде лише десять чоловік. Коли прийшло десять чоловік в більшості всі були проти. Навіть один сказав, що проти такого пам’ятника в місті та записав у протокол, а я кажу, як є так і най стається. Все-таки я думав що щось в державі помінялося. А я що міг – те зробив, говорячи що це не вам пам’ятник, а тим героям. Після написаної заяви, зі мною навіть ніхто бесіди не вів, ні управління культури, ні міська рада, чи з архітектури. Тоді через місяць організували вже інший містечковий конкурс, участі в ньому я вже не брав.
