Лесь Подерев’янський: «Усе життя ненавидів кацапів. Тому сьогоднішня війна особисто моє сприйняття радше укорінила, аніж змінила»

Опубліковано:
13 Січня, 2017

Матюки походять з Подніпровя. Не варто дарувати їх кацапам

– Чому обрали для себе висловлюватися з допомогою матюків?

– Я не поділяю слова на хороші і погані. Що таке ненормативна лексика мені не надто зрозуміло, оскільки саме наше життя є не зовсім нормативною категорією. У ньому просто не може бути чогось нормативного.

– Звідки взагалі матюки потрапили у нашу солов’їну мову?

– Наука каже, що матюки виникли на древньому Подніпров’ї, де у доісторичні часи був матріархат. При матріархаті усі діти знали, хто їх мати, а от щодо батька, могли хіба здогадуватися, бо мати завжди мала багато чоловіків. Відомий нецензурний зворот зі згадкою матері при матріархаті не мав жодного негативного значення і перекладався приблизно, як «ти міг би бути моїм сином». Все стало з ніг на голову з приходом патріархату. Тому не треба віддавати канапам ексклюзивне право на лайку. Вони просто зробили її більш огидною…

– Ненормативна лексика у кожного звучить інакше. Хтось за її допомогою підсилює якісь емоції і характеристики, а хтось матюкається і в усіх, хто навколо, що називається, вуха пухнуть… Як матюкатися правильно?

– Будь-якій майстерності треба вчитися. Я особисто матюкатися вчився в армії. Саме там збагнув, як робити це талановито. У мене в родині так чомусь і близько не вміли, не зважаючи на те, що батько був військовим. Завважте, що крім матюків люди вживають багато інших слів-паразитів, які особисто мені ріжуть вухо значно більше ніж матюки, бо не несуть за собою жодної змістовності. Ніколи не розумів, що, скажімо, означає слово «прикольно». Коли ми говоримо «прикольна жаба» – це означає, що жаба зелена, їстівна чи яка? Насправді ж «прикольна жаба» – це нічого, як і дуже багато подібних словосполучень.

– Як підбираєте репертуар для виступів?

  • – Я відібрав речі, що найбільш адекватно сприймаються людьми. Навмисно відсіяв усе складне, витончене і занудне, аби якомога більше людей змогли отримати якомога більше задоволення.

– У часи Революції Гідності ви вигадали досить влучне визначення щодо того, скільки саме мусить вийти людей на площу, аби їх думку було необхідно враховувати. Пригадуєте той епізод?

– Тоді ми всі жили політичним життям. А особливо я, котрому, аби опинитися на Майдані, достатньо було просто з будинку вийти. Ми весь час з друзями туди ходили, дивилися навколо, якось те коментували. Інколи траплялося потрапляти в об’єктив.

Категорично заборонив би власну творчість! 

– Відчуваєте себе українським літературним класиком?

Про моє особисте місце я не думаю. Про це маю думати не я і ліпше, коли то трапиться після того, як я опинюся на цвинтарі. Так буде об’єктивніше.

 

– А як ставитеся до сучасної української літератури?

– Я давно вже майже нічого не читаю, і не тільки українського. Свого часу, до років 35-40 прочитав усе, що хотів і вважаю це цілком достатнім. Інколи беру до рук щось свіже, але, як правило, після третьої сторінки воно летить у смітник. Виглядає це приблизно так, якби ви усе життя харчувалися у вишуканому ресторані, а потім потрапили до провінційної їдальні. Навряд чи вам припав до смаку тамтешній асортимент. Мені здається, ми живемо в епоху занепаду і це стосується далеко не тільки української літератури. Те, що пишуть тепер і те, що писали, скажімо, у шістдесяті роки – це дві інші планети. Напевне, конкретно зараз ми спустилися униз по історичній синусоїді. Тішить те, що не пише сьогодні хіба лінивий. Пишуть дуже багато і, сподіваюся, з часом кількість таки переросте у якість і знову намітиться якийсь підйом.

– Як би ви поставилися до ініціативи вивчати ваші твори у школі?

Категорично проти. Річ у тім, що, будучи школярем, я ненавидів майже усю шкільну програму. Тому не хотів би, щоб молоді люди ненавиділи і мене також. Я б навпаки – категорично заборонив власну творчість. І тоді точно усі б мене читали і любили.

– А коли вас цитують, подобається?

– Не подобається. Людина мусить думати сама, продукувати цікаві вислови, а не запозичувати їх в інших. Така людина завжди цікавіша.

Мудака і лахудру діти ніколи не слухатимуть! 

– Діти мають чути нецензурну лексику? Чи ми мусимо їм цього не дозволяти?

Не треба думати, що діточки – це якісь такі квіточки: світ дітей дуже жорсткий, набагато жорсткіший, аніж навіть світ дорослих. Там свої правила, своя культура, яка мало залежить від впливу дорослих. Діти прекрасно все чують, бачать і розуміють. І передусім прекрасно відчувають фальш, коли кажуть одне, а роблять зовсім інше. Те, хто їх вчить для дітей не менш важливо, аніж те, чому саме.

– Звідки, по вашому, виникає конфлікт поколінь?

Діти дуже часто небезпідставно вважають своїх батьків старими занудами. А батьки не менш часто намагаються саме такими і бути. Діти абсолютно не піддаються вихованню і правильно роблять, тому що, скажімо, якщо тато – мудак, а мама – лахудра, їх ніколи не слухатимуть, як не виховуй. Якщо ж тато-герой, а мама-красуня, достатньо самого лише власного прикладу. У мене з донькою, наприклад, жодного конфлікту поколінь немає. Я ніколи не повчаю її, вона у відповідь не називає мене старим мудаком: ми спілкуємося швидше, як друзі. Дітям мусить бути комфортно з батьками.

«На халяву», на жаль, нічого не буває

– Як ви оцінюєте поточну політичну ситуацію в Україні?

– Я бачу цей період, як період народження української нації. І війна, і революція, і кров, і жертви, і героїзм пов’язані виключно з цим. Інакше, на жаль, просто не буває. Ніщо нікому ніколи не дістається «на халяву».

– У вашій особистій свідомості нинішня війна щось змінила?

– Чесно кажучи, я в усі часи ненавидів кацапів. У цьому плані війна на сході нічого не змінила. Радше укорінила старі переконання.

– Над чим працюєте сьогодні?

– Намагаюся закінчити свій перший і, сподіваюся, останній роман, що називатиметься «Таємничий амбал». Зараз, слава Богу, вже вийшов на фінішну пряму: дописую останню п’яту частину. Якщо зовсім коротко, він про пошуки істини з її подальшим знаходженням.

– Чому Слава Богу?

– Я ніколи раніше не писав романів, а тому не мав уяви, наскільки це важко робиться. Я пишу його навіть тоді коли не пишу. Він постійно сидить у голові , не дозволяючи від себе відкараскатися. Я просто не маю часу на щось іще… Утім, обіцяю, книга буде добра. Якби так не відчував, спалив би її вже давно і нікому про це не розказував.

– Відомо, що одну з ваших картин свого часу придбав всесвітньо знаний кінорежисер Вуді Аллен. Як це сталося?

– Кілька моїх картин у 2000-му році просто брали участь у збірній виставці у Нью-Йорку. Я випадково познайомився з арт-дилером і дизайнером, які впорядковували квартиру Вуді Аллена і одне з моїх полотен здалося їм підходящим. З самим Вуді Алленом я, на жаль, так і не познайомився: все трапилося через посередників. Інакше у таких людей просто не буває.

Записав Максим КОЛОМИС

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.

Джерело: Новини Тернопільщини
Коментарі





Опілля квас ціни iPhone 14 Pro в Одесі, Україна
Статті
Інтерв'ю
Макс Кідрук: “Я не песиміст, а реаліст…”
15:14, 11 Квітня, 2024

Макс Кідрук: “Я не песиміст, а реаліст…”

Блоги
Найбільше читають: