Антон Веселий

Журналіст, блогер

Усі публікації автора>

Як ви собі уявляєте перемогу у цій війні?

Опубліковано: Антон Веселий
—: 26 Серпня, 2026 о 07:43

У Тернополі група людей напала на автомобіль військовослужбовців: поліцейські встановлюють учасників події.

Соромно, коли натовп починає аплодувати не порядку, не відповідальності, не закону, а хаосу. Дійшли до тієї межі, коли людина, яка ховається від обов’язку, раптом стає «героєм» для натовпу.

Тільки не треба одразу заїжджених фраз про «ментів», «депутатів», «мажорів» і «чому не вони». Бо це зручна ширма, за якою дуже легко сховати власну позицію.

Перегляньте також:

Так, питань до системи багато. Так, справедливість має бути для всіх. Так, держава зобов’язана діяти законно, прозоро і без приниження людей. Але це не дає нікому права перетворювати вулицю на самосуд і робити з ухилення від обов’язку якусь нову форму «народного героїзму».

Бо якщо завтра забрати з міст усю поліцію і всіх силовиків на фронт, ті самі люди першими кричатимуть: «А де поліція? Чому ніхто не приїхав? Чому нема порядку?»

Ми дуже любимо говорити про державу. Але держава — це не хтось абстрактний десь там у кабінетах. Держава починається з кожного з нас. З того, чи приходиш ти за викликом. Чи оновлюєш документи. Чи виконуєш закон. Чи не шукаєш сто причин, чому саме тебе це не стосується.

Бо виходить дуже дивна логіка: коли викликають — не з’являємось. Коли приходять — вони вороги. Коли хтось на фронті тримає посадку — ми пишемо «дякуємо героям». А коли питання доходить до особистої відповідальності — починається крик, агресія і натовп.

То ми справді хочемо вистояти?

Чи вже готові жити рабами, тільки щоб сьогодні ніхто не зачепив наш комфорт?

Найстрашніше в таких історіях навіть не саме відео. Найстрашніше — реакція. Оце загальне «одобрямс», смішки, лайки, підбадьорювання, бажання зробити з конфлікту шоу. Бо ворогу навіть не треба нічого вигадувати. Він просто бере ці кадри, ці коментарі, цю істерику — і показує своїм: дивіться, вони самі гризуться між собою.

Такими діями ми даємо ворогу наснагу.

І водночас б’ємо в спину тим, завдяки кому досі можемо ходити своїми вулицями, сперечатися, обурюватися, писати пости, жити у відносно мирному місті й називати себе вільними людьми.

Свобода — це не тільки право кричати.

Свобода — це ще й обов’язок не бути боягузом, коли країна воює.

Можна критикувати владу. Треба вимагати справедливості. Треба говорити про перегини, порушення і непрофесійність, якщо вони є. Але не можна плутати боротьбу за права з виправданням безвідповідальності.

Бо війна не закінчиться від того, що ми всі зробимо вигляд, ніби вона десь далеко.

Вона тут.

І кожен мусить нарешті чесно відповісти собі: я частина країни, яка бореться, чи частина натовпу, який шукає, на кого перекласти власний страх?