Уряд як декорація: що показала відставка Свириденко
Свириденко йде, система залишається...
- Опубліковано: Тарас Савчук
- —
- 14 Липня, 2026 о 17:43
Відставка Юлії Свириденко з посади прем’єр-міністерки — це не просто чергова кадрова новина. Це ще одне нагадування про те, як насправді функціонує українська влада в умовах воєнного часу: уряд може мати назву, посади, регламенти, міністерства і протоколи, але ключове політичне рішення все одно народжується не там, де за Конституцією мала би формуватися виконавча влада.
Формально Свириденко подала заяву про відставку, а профільний комітет Верховної Ради вже рекомендував парламенту її підтримати. За Конституцією, прем’єр-міністр має право заявити про свою відставку саме Верховній Раді, а відставка прем’єра тягне за собою відставку всього складу Кабінету Міністрів.
Перегляньте також:
- Рада відправила у відставку уряд Свириденко
- Від Тернополя до Одеси: «Бойове братерство України» провело польові збори та визначило нові напрями роботи
Але політична реальність, як це часто буває в Україні, виглядає простішою і цинічнішою. Спершу — розмова з Президентом. Потім — «розуміння необхідності перезавантаження». Потім — заява. І лише після цього парламент, якому відведено роль інституційного нотаріуса.
Юлія Свириденко назвала причиною своєї відставки потребу оновлення уряду й посилення окремих напрямків, зокрема соціальної політики та освіти. Таку логіку можна було б сприймати серйозно, якби ми жили у класичній парламентсько-президентській системі, де прем’єр справді очолює урядову політику, а коаліція відповідає за її результати.
Але українська політична практика останніх років демонструє інше. Уряд дедалі частіше стає не центром вироблення політики, а механізмом виконання рішень, сформульованих на Банковій. Міністри можуть змінюватися. Прем’єри можуть приходити й іти. Але сама вертикаль ухвалення рішень залишається майже незмінною.
Саме тому питання не лише в тому, чому йде Свириденко. Питання в іншому: чи мала вона взагалі шанс бути самостійним прем’єром?
Свириденко була представницею саме тієї моделі чиновника, яка в нинішній системі здається найбезпечнішою: технократична біографія, публічна дисципліна, відсутність власної політичної партії, готовність працювати в логіці президентської команди. Але історія української влади вкотре довела: лояльність до першої особи держави не є гарантією політичного виживання.
Особливо тоді, коли за спиною влади починають вибухати корупційні скандали, а партнери і суспільство вимагають не тільки красивих слів про реформи, а й доказів, що держава здатна очищатися.
На цьому тлі згадки про справу «Мідас» та корупційні підозри довкола енергетичної сфери стали одним із головних контекстів цього урядового перезавантаження. Reuters пов’язує reshuffle з наслідками великого корупційного скандалу в «Енергоатомі», у якому фігурували особи, близькі до президентського оточення; водночас фігуранти заперечували свою провину.
Можна замінити Свириденко на менеджера з енергетики. Можна знайти прем’єра з кращою комунікацією. Можна поставити людину, яка краще проходить складну зиму, ефективніше говорить із МВФ чи впевненіше виглядає перед західними партнерами.
Але це не змінить головного, якщо сам Кабінет Міністрів і надалі залишатиметься виконавчим департаментом Офісу Президента.
Бо проблема української виконавчої влади сьогодні — не лише в прізвищах. Проблема в тому, що інституції дедалі більше підміняються персональними домовленостями. Конституційна процедура існує, але політична логіка часто випереджає її, залишаючи парламентові роль того, хто просто оформлює вже ухвалене рішення.
Конституція передбачає, що кандидатуру прем’єра вносить Президент, але за пропозицією парламентської більшості або коаліції. І саме Верховна Рада призначає та звільняє прем’єра, а не Президент одноосібно.
Тому коли в публічній політиці звучить формула «Президент вирішив оновити уряд», це не просто стилістика. Це симптом. Симптом країни, де політична вертикаль давно намагається бути сильнішою за конституційну архітектуру.
У мирний час така модель веде до деградації інституцій. У воєнний час — до ще більшої небезпеки. Бо війна потребує не лише сильної волі, а й сильних державних механізмів.
Коли всі рішення замикаються на одному центрі, система стає швидкою, але крихкою. Вона може оперативно реагувати на кризу, але погано витримує складні довгі дистанції. Вона може мобілізувати ресурс, але втрачає здатність до внутрішнього контролю. Вона може продукувати політичну лояльність, але не завжди — професійну відповідальність.
А саме відповідальність сьогодні потрібна найбільше. Перед армією. Перед суспільством. Перед партнерами. Перед людьми, які платять податки, воюють, волонтерять і чекають не чергового «перезавантаження», а зрозумілої відповіді: хто ухвалює рішення, хто відповідає за провали і де межа політичної влади?
Відставка Свириденко може виглядати як початок нового етапу. Але поки що вона більше схожа на чергову заміну декорації в театрі, де режисер не змінюється.
Можливо, наступний прем’єр буде ефективнішим. Можливо, він краще говоритиме з енергетиками, міжнародними кредиторами чи депутатами. Можливо, його призначення справді допоможе пройти складний сезон.
Але головне питання залишиться тим самим: чи буде це прем’єр-міністр України — чи лише старший адміністратор при президентській вертикалі?
Бо в країні, яка воює за свободу, небезпечно звикати до думки, що Конституція — це лише церемоніальний документ, який відкривають тоді, коли треба оформити вже ухвалене рішення.
І якщо ми справді хочемо європейської держави, нам доведеться навчитися поважати не тільки сильних лідерів, а й сильні правила.
Саме правила, а не персоналії, відрізняють республіку від двору.
Тарас Савчук
