Стус на гривні: не просто портрет, а питання нашої пам’яті
- Опубліковано: Тарас Савчук
- —
- 10 Липня, 2026 о 15:43
Є імена, які не повинні залишатися лише в підручниках, меморіальних дошках чи промовах на пам’ятні дати. Вони мають бути поруч із нами щодня — у просторі міста, у назвах вулиць, у школах, у книжках, у наших розмовах. І, можливо, колись — на українських грошах.
Василь Стус — саме з таких імен.
Перегляньте також:
- На Тернопільщині керівницю банківського відділення привласнила 3 млн грн депозитних коштів
- Бюджети громaд Тернопільщини зa пів року отримaли мaйже 5,5 млрд грн подaткових нaдходжень
Для мене ідея бачити Стуса на українській банкноті — це не просто про гроші чи дизайн. Це про те, кого ми впускаємо у свій щоденний простір. Чиї обличчя стають частиною нашого національного коду. Чиї історії ми готові передавати далі не як музейний експонат, а як живий орієнтир.
Колись прозвучали слова: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову». А разом із мовою — пам’ять. Пам’ять про тих, хто за українське слово, за свободу і за право бути собою проходив табори, карцери, заслання, тиск і приниження.
Василь Стус — це не просто рядок у шкільній програмі з літератури. Це людина неймовірної внутрішньої сили. Людина, яка свідомо не пішла на компроміс із радянською системою тоді, коли мовчання могло врятувати кар’єру, свободу, а можливо — і життя.
1965 рік. Київ. Кінотеатр «Україна». Прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Саме там Василь Стус разом з іншими представниками української інтелігенції публічно підтримав протест проти арештів українських діячів культури. Він прекрасно розумів, чим це може закінчитися: відрахуванням з аспірантури, забороною на професію, постійним наглядом, переслідуванням. Але не промовчав.
Бо Стус належав до тих людей, для яких мовчання перед злом було співучастю.
За свої переконання він отримав роки таборів і заслань. Його тексти виходили за кордоном, його ім’я намагалися стерти в Україні, його поезія жила там, де офіційно її не мало існувати. Його висували на Нобелівську премію з літератури, тоді як радянська система продовжувала ламати його фізично.
У вересні 1985 року Василь Стус загинув у таборі особливого режиму. До падіння радянської імперії залишалися лічені роки. Він не дожив до Незалежності, але був одним із тих, хто її наближав.
І саме тому, коли ми говоримо про Стуса на банкноті, монеті, пам’ятнику чи в назві вулиці, ми говоримо не про культ особистості. Ми говоримо про орієнтири.
Бо незалежність не впала нам із неба у 1991 році. Вона вигризалася в тюремних карцерах Пермі, на засланнях, у заборонених книжках, у самвидаві, у мовчазній гідності тих, хто відмовлявся стати частиною імперської машини.
Стус — це нагадування, що Україна тримається не лише зброєю. Вона тримається мовою, пам’яттю, культурою, правдою і людьми, які не погоджуються на рабство.
Сьогодні, коли ми знову воюємо з тією самою імперською сутністю, тільки в новій формі, постать Стуса звучить особливо сильно. Його життя — це відповідь усім, хто питає, навіщо боротися, коли ворог великий. Його смерть — це доказ того, що імперії бояться не лише армій. Вони бояться слова. Вони бояться пам’яті. Вони бояться людей, яких неможливо купити чи зламати.
Тому бачити Стуса у щоденному українському просторі — важливо. На монетах, банкнотах, у книжках, на екранах, у школах, у публічній пам’яті. Бо коли ми знаємо, крізь що пройшли наші титани, нам важче здатися сьогодні.
Наша стійкість росте з нашого коріння.
І Василь Стус — одне з найміцніших коренів української свободи.
Тарас Савчук
