27.08.2026
13:32:08
Є слова, яким не потрібне довге пояснення. Вони народжуються з досвіду цілого суспільства і настільки точно описують певний тип людини, що переживають століття. Одне з таких давніх галицьких слів — «хрунь».
У старому галицькому вжитку так могли назвати грубу чи підлу людину, але особливого політичного значення слово набуло стосовно продажних депутатів та виборців. Хрунем ставав той, хто за гроші, частування або іншу дрібну вигоду був готовий віддати голос, зрадити свої переконання чи тих людей, чиї інтереси ще вчора обіцяв захищати.
Історія цього слова настільки цікава, що сьогодні звучить майже як політична притча.
За однією з найпоширеніших версій, політичне значення слова пов’язують із реальною людиною — Микитою Хрунем з Отинії на Прикарпатті. У другій половині XIX століття його обрали до Галицького сейму. Перед виборами він начебто палко обіцяв представляти інтереси українського селянства, але після отримання мандата перейшов на бік тих, проти кого обіцяв боротися.
Ім’я Хруня почала використовувати тодішня сатира, а його прізвище поступово перетворилося на характеристику. Так «хрунями» почали називати політичних перебіжчиків, запроданців і людей, готових міняти переконання залежно від того, хто краще заплатить.
Є й інше, мовне пояснення. У галицьких говорах «хрунь» був пов’язаний зі свинею та характерним «хру-хру». Народна уява зробила решту: людина, котра біжить до будь-якого політичного корита, чудово вкладалася у цей образ.
Можливо, саме тому слово так добре прижилося. Тут зійшлися і прізвище, і народна сатира, і дуже зрозуміла метафора.
Для Івана Франка це поняття було не етнографічною цікавинкою. Він побачив хрунівство зблизька, коли сам намагався потрапити до представницьких органів Австро-Угорщини.
Франко неодноразово брав участь у виборчих кампаніях наприкінці XIX століття. Він їздив селами, виступав перед людьми, говорив про права селян, політичне представництво, освіту, соціальну справедливість. Значна частина цієї діяльності проходила й на території сучасної Тернопільщини — у Тернопільському, Збаразькому та Скалатському повітах.
Але вибори того часу дуже мало нагадували стерильний демократичний процес із підручника історії. Адміністративний тиск, вплив великих землевласників, залежність селян від місцевої влади, підкуп і частування були частиною політичної реальності.
І тут Франко стикався із дуже неприємною правдою: можна годинами говорити людині про її права та майбутнє, але потім приходить інший кандидат із грошима, горілкою чи ковбасою — і частина виборців забуває всі попередні розмови.
У публікаціях про ті кампанії навіть зустрічається колоритний образ про десятки кілометрів ковбаси, яку нібито «проїли» виборці під час виборів. Наскільки буквально варто сприймати такі підрахунки — інше питання. Але сам феномен масового частування та підкупу виборців для Галичини тієї доби був цілком реальним.
У цьому і полягає вся трагедія хрунівства. Людина продає не просто один голос. Вона продає можливість впливати на те, хто встановлюватиме правила її життя наступні кілька років.
Ковбасу з’їдали того самого вечора. Горілку випивали. Кілька монет розходилися за день чи два. А депутат, обраний завдяки такій «вдячності», залишався при владі значно довше.
Іван Франко чудово розумів цей механізм. Тому проблема політичної несвідомості, залежності, продажності та готовності проміняти спільний інтерес на миттєву вигоду регулярно з’являлася в його публіцистиці та сатирі.
У сатиричному «Ковалі Бассімі» він влучно згадував:
«Рад прожора повній мисці,
Рад мужик розумній книжці,
Рад п’яниця хапатні…
А виборам — всі хруні».
Минуло понад сто років, але пояснювати цей образ сучасній людині майже не потрібно.
Особливо цікаво, що одна з найвідоміших Франкових політичних сатир безпосередньо пов’язана з Тернопільщиною.
На Збаражчині письменник познайомився із селянином Антоном Грицуняком із Чернихівців — талановитим народним промовцем і захисником селянських інтересів. Франко записував його розповіді, а одна з них про реальне становище простих людей та австрійські «свободи» стала матеріалом для знаменитої «Свинської конституції».
Назва промовляє сама за себе. На папері існують права, закони й конституційні свободи. Але якщо система побудована так, що одного можна купити, другого залякати, третього змусити, а четвертий сам готовий продатися, то написане в законах і реальне життя можуть існувати у двох різних світах.
Саме тому Франкові тексти часом дивовижно сучасні. Змінюються назви парламентів, валюта і технології агітації, але людська слабкість часто залишається тією самою.
Зводити це поняття виключно до виборчого хабаря було б надто просто. Хрунівство — ширше явище.
Це готовність сьогодні кричати одне, а завтра — протилежне, якщо так вигідніше. Це політик, який отримує підтримку людей під одними гаслами, а після виборів служить зовсім іншим інтересам. Це людина, яка прекрасно розуміє, що робить щось негідне, але переконує себе: «Усі так роблять».
Саме тому слово пережило епоху, в якій народилося.
Бо хрунь — це не професія, не партійність і навіть не конкретна політична позиція. Це модель поведінки.
Є особливий парадокс політичного підкупу: зазвичай найдорожче людина продає за найменшу ціну.
Голос виборця — це частинка його влади. У демократичному суспільстві саме в день виборів чиновник, великий бізнесмен, професор і звичайний робітник отримують формально однаковий інструмент впливу — один голос. І коли цей голос віддають за пакет продуктів, кількасот гривень, обіцянку послуги чи просто красиве частування, продають значно більше, ніж здається.
Старі галичани мали для цього слово, яке не потребувало політологічних трактатів.
Хрунь – жорстке, образливе, але напрочуд точне.
І, мабуть, найсумніше в цій історії те, що Іван Франко боровся з явищем, якому вже тоді були десятиліття. А ми понад століття потому досі чудово розуміємо, про кого йдеться, коли чуємо це слово.
Імперії розпадаються. Виборчі закони переписують. Замість фіакрів їздять автомобілі, замість газетної агітації існують соцмережі.
А хруню достатньо лише показати нове корито.
20:13, 24 Серпня, 2026
06:43, 21 Серпня, 2026
17:43, 19 Серпня, 2026
