Весь цей час жителі села Горошової Борщівського району не підозрювали, що їх односельчанка Марія Василівна Левчук – Петращук – єврейка і що її справжнє прізвище – Розенблат. Після розстрілу батьків і сестри в 1942 році восьмирічну дівчинку Клару прихистила в себе сільська родина Ктиторів.
Перегляньте також:
- Щомісяця Сергій Надал за власні кошти допомагає ЗСУ: передав ще 5 FPV-дрони для 24-ї окремої механізованої бригади
- Три найсексуальніші частини жіночого тіла на думку чоловіків
Пані Клара-Марія жила в цій родині аж до свого заміжжя і наголошувала, що до неї ставились, як до рідної. Цю історію, сповнену смутку і болю, я почула і записала від уже старенької Клари Розенблат у 2008 році, коли побувала у неї вдома в Горошовій. А почула її зовсім випадково від сторонніх людей.
На жаль, уже пішла у засвіти пані Клара-Марія. Але ця повчальна історія, яка може слугувати яскравим сюжетом до фільму, таки заслуговує на увагу. І нехай стане вона знаком доброго спомину про тих людей, які врятували життя єврейській дівчинці.
На той час, коли я зустрічалася зі своєю співрозмовницею, їй уже виповнилося 74 роки. Однак жахіття тих днів жінка пам`ятала до найменших дрібниць.
Рід Розенблатів походить з містечка Товстого Заліщицького району. Клара Шаївна пригадувала ще свого діда і місце, де стояла його хата, а ще – розлогу грушку, яка росла перед самим будинком, і неповторний смак її плодів. Батько Шаїн народився і виріс у Товстому( на той час – Тлустому), а потім одружився з єврейською дівчиною Мінею із села Городок цього ж району і залишився жити тут. Згодом у подружжя народилося дві дочки – Реґіна та Клара.
У Городку Шаїн Розенблат утримував крамницю і шинок, мав будинок з величезним підвалом, до якого можна було заїхати кіньми, та декілька моргів землі.
Люди в селі ставились до них дуже добре, вони із сестрою мали багато друзів серед місцевих дітлахів. У будинку шинкаря квартирувала вчителька, яка й навчила малу Клару читати і писати. Ото й була уся її наука, адже через рік почалась війна, що круто змінила долі мільйонів таких, як і вони.
У 1942 році в Борщові окупаційною німецькою владою було створено гетто, куди зганяли євреїв зі всієї округи. Потрапили туди і Розенблати. Умови утримання були жахливими: люди вмирали від хвороб і голоду, деякі намагалися утікати, переховувалися у закинутих будинках та підвалах. Таких відловлювали і розстрілювали на місці або групами на місцевому кладовищі. Але були й інші випадки, коли місцеві жителі рятували від смерті дітей, жінок, а то й цілі сім`ї, наражаючи себе на смерть.
– Ви пам`ятаєте, як знищили вашу родину?- запитала я у Клари Шаївни.
– Так. То був десь кінець серпня. Нас, приблизно чоловік двадцять, із гетто повели в напрямку села Вовківці, – розповідала жінка. – Усі йшли мовчки, ніякої паніки не було, адже розуміли – смерті не уникнути нікому. Кожен з нас мав на шиї вузлики з коштовностями. Конвоїри наказали їх викинути, а потім самі ж їх і підібрали. Нас завели углиб лісу до викопаної ями, в якій вже були мертві тіла, присипані землею. Всім наказали роздягнутися до нижньої білизни і вишикуватися. Батько взяв мене за руку і міцно притулив до себе, гладив по голові, заспокоював, сказав:“Потерпи, скоро все закінчиться“. Коли конвоїри націлили зброю на початок шеренги, батько, зловивши момент їхньої неуваги, однією рукою скинув мене до ями. Я була мала, тому, можливо, ніхто й не помітив моєї відсутності. Відчувала біль, коли на мене падали важкі мертві тіла дорослих. Але вже тоді зрозуміла: мушу жити, раз мене минула ворожа куля. Вояки, зробивши свою чорну справу, швидко пішли з місця злочину, тож лежати мені в ямі не довелось довго. Я ще досі дивуюся мужньому вчинкові батька: прощаючись із своїм життям, він врятував моє.
Подальша доля єврейської дівчинки складалась безрадісно: вона ходила з однієї хати в іншу і випрошувала харчі. Усі знали, що вона єврейка, її навіть ласкаво називали “жидівочка“, проте ніхто з місцевого населення не видав дитину тодішній владі. Цей урок людяності Клара Розенблат запам`ятала на усе життя. І часто, коли до її хати приходили голодні прохачі, вона просила дочку їх нагодувати, та дати трохи грошей на дорогу.
З настанням холодів Клара почала шукати місце для нічлігу і якось натрапила в лісі у Вовківцях на хату лісника. Увечері вона підкралася до вікна і побачила, як родина збирається за столом до вечері. Зайти не наважилася, а подалася в стайню. Там прожила весь грудень. І досі сама собі дивується: як їй вдавалося залишатися непоміченою стільки часу?
Одного разу лісник Василь запримітив сліди на снігу. Подумав, що до їхнього обійстя приблудив якийсь звір. Обійшов своє господарство, та не знайшов нічого. А через деякий час сніг зійшов і лісник вирішив вивести “звіра” на чисту воду іншим шляхом: засипав ганок і подвір`я попелом. Вранці знову були свіжі сліди.
Наступного дня до лісника заїхав родич із Горошової Василь Ктитор, якому і розказав про свою проблему. Яким же було здивування чоловіків, коли в кутку стайні вони знайшли мале замурзане дівча.
Дівчинка розповіла усе про себе, і перед дорослими людьми постало складне запитання: що з нею робити далі? Залишити дитину напризволяще серед зими, означало приректи її на смерть, але й свідоме переховування єврейської дитини у своєму домі могло обернутися смертю для всієї родини. Годі й казати, як важко у ті часи було знайти розумне рішення. Василь Ктитор вирішив забрати дівчинку до себе. Так і сказав ліснику: “Є в мене п`ятеро дітей, то шоста на заваді не стане”.
Василь Петрович Ктитор був добрим господарем у Горошовій. Ще з декількома односельцями він створив кооператив із заготівлі лісоматеріалів. Вони часто їздили на Івано-Франківщину у село Кути, там заготовляли ліс і по Черемошу, а потім по Дністру сплавляли його до села. Ото й вигадав він легенду про гуцулку-сироту з Кутів, яку взяв до себе із жалю. Прізвище та ім`я придумав чисто українське – Левчук Марія, а батьківство дав своє – Василівна.
У селі дівчинку так і називали – гуцулочка.
– Я була щаслива, що нарешті живу в нормальних умовах, – пригадувала Клара Шаївна. – Мати навчила мене молитися, ми щонеділі ходили до церкви. Їсти сідали всі гуртом, діти мене не ображали. Мені в цій родині було добре. Всі працювали, і я від роботи не відмовлялася: пасла худобу, обробляла городи, доглядала за меншими дітьми.
У 1951 році родину Ктиторів розкуркулили і відправили до Сибіру. А оскільки в них була прийомна дочка, то її залишили в селі. На той час Марії-Кларі вже було 17 років і вона залишилась жити у батьківській хаті. Будинки так званих куркулів «совєти» віддавали під сільради і клуби, а то й просто нищили. А Клара зберегла будинок своїх названих батьків, і коли ті в 60-му повернулися в село, не знали як їй віддячити.
За той час, поки родини не було вдома, дівчина вийшла заміж за місцевого хлопця, взяла його прізвище Петращук, і коли вже батьки з дітьми оселилися в своїй домівці, пішла жити до чоловіка, де мешкала до смерті.
З усіма своїми названими братами і сестрами Клара Розенблат жила в мирі та злагоді. Виростила дві дочки, має семеро онуків і четверо правнуків…
Важке дитинство, нелегка праця в колгоспі рано зробили з цієї жінки інваліда: ліва рука була паралізована, дошкуляли інші болячки. Однак мала досить веселу вдачу: весь час, поки ми розмовляли, вона жартувала, посміхалася. Просила Святослава Васильовича, щоб відвіз її в Городок, бо дуже кортить зустрітися із сусідами та подругами дитинства.
У 1999 році в Борщові відбувся суд, який на основі свідчень жителів Городка, витягу із сільської ради підтвердив, що насправді Петращук Марія Василівна є Кларою Шаївною Розенблат, яка народилася 5 січня 1934 року в згаданому селі.
Рятівнику єврейської дівчинки Василеві Петровичу Ктитору за благородний і гуманний вчинок присвоїли звання праведника народів світу, щоправда, посмертно.
До речі, таке ж звання присвоєно багатьом іншим мешканцям Борщівського району. А за даними комісії з увіковічення заслуг у спасінні євреїв Україна посідає четверте місце у світі за кількістю праведників народів світу після Польщі Нідерландів і Франції. На сьогодні це звання отримали 2194 громадяни України, всього ж у світі є 22 тисячі осіб, які ставили свої долі на терези життя і смерті, рятуючи невинних жертв Голокосту.
Також не забуваймо, що для історії навіки втрачено імена тих, хто постраждав за переховування єврейського населення, а дехто свідомо приховував це і до наших днів, забравши із собою правду до могили.
