Світлої памʼяті відомого режисера та актора Федора Стригуна: для нього театр був насамперед національною ідеєю
- Опубліковано: Микола Шот
- —
- 29 Жовтня, 2026 о 11:14
23 жовтня на 87-у році життя вічність покликала Федора Стригуна. Славетний режисер та актор, народний артист України, лавреат Шевченківської премії, академік Національної академії мистецтв України, художній керівник Львівського академічного драматичного театру імені Марії Заньковецької (1987-2019 роки), легенда, корифей, діяч українського театру, останній хранитель українських театральних традицій. Це все – про Федора Миколайовича.
Він любив не лише Україну, Львів, де мешкав понад шість десятиріч, а й Тернопіль – теж, його театр і глядачів. На сцені Тернопільського академічного драмтеатру ім. Тараса Шевченка Федір Стригун, зокрема, створив такі постановки: «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Гуцулка Ксеня», «Шаріка», «Ісус – Син Бога живого», «Тернопільська неаполітанка», «Андрей», а наприкінці цьогорічного вересня мав премʼєру «Украденого щастя». Федір Миколайович також роками очолював журі фестивалю «Тернопільські театральні вечори»
Перегляньте також:
Власне, напередодні чи під час представлень у файному місті своїх творчих робіт я особисто мав можливість якщо не брати інтерв’ю у славетного режисера, то слухати його на пресконференціях. Збережені записи зараз ще раз переслуховую. Вперше підготував матеріал про Федора Стригуна для газети «Урядовий курʼєр» 19 жовтня 2002 року. У заголовок виніс слова Федора Миколайовича: «Театр – насамперед національна ідея». Цього постулату, тепер уже розумію сам, великий режисер свято дотримувався. Остання моя майже півгодинна розмова, щоправда, телефонна, з легендою українського театру відбулася 25 вересня цього року перед премʼєрою в Тернополі його постановки «Украдене щастя».
Сьогодні в цьому матеріалі хотілося б згадати дещо з розмов із Федором Стригуном, які записував і викладав відтак на сторінках «Урядового курʼєра», де я працював упродовж 20 років власним кореспондентом у Тернопільській області. Отож відкриємо горельєфи памʼяті.
«Мені кожна сцена пахне хвоєю»
Усі ми, як кажуть, родом з дитинства. Там пізнавали принади й вади білого світу. Там формували власний характер, можливо, підсвідомо закладали підвалини майбутнього професійного життя. У памʼяті Федора Стригуна, здається, найбільшу площину займали духові інструменти та сцена, що пахне сосною. З ранніх дитячих літ вони супроводжували його життя. Народився Федір Миколайович у с. Томашівка на Черкащині в родині музиканта, капельмейстера духового оркестру. «Де б я не був, коли зачую мелодії у виконанні цього оркестру, в душі зразу чи то сум, чи то радість, чи то задума поселяються», – казав Федір Миколайович. Коли його батько повернувся з Другої світової війни, став завідувачем клубу, довелося брати в руки молоток, рубанок, дошки, бляху та ремонтувати приміщення. Теслярі споруджували сцену. «Запах цього свіжого соснового дерева настільки, мабуть, увібрав у себе, що мені кожна сцена й досі пахне хвоєю», – ділився думками Федір Стригун.
2023 року на тернопільській сцені видатний режисер знову звернувся до високодуховної царини й запропонував глядачам містерію «Ісус – Син Бога живого» за Євангеліями від Матвія, Марка, Луки та Івана у викладі й осмисленні драматурга Василя Босовича. Знаємо, що ця вистава 27 років гідно займала своє місце в репертуарі Львівського національного драматичного театру імені Марії Заньковецької. Зʼявилася вона тут 1994 року. Федір Стригун перед тернопільською премʼєрою цієї містерії зізнався, що до 1990-х років в релігію не дуже заглиблювався, біблійні твердження про життя Ісуса Христа вважав радше якоюсь легендою. Згадав, як у дитинстві на Великдень уперше сестри привели його до церкви в рідному селі. Щойно почувши «Смертю смерть поборов», налякався, дременув з храму, мокрий весь прибіг додому й збрехав матері, що був на богослужінні. «Мама тоді мене добре навчили, як не можна обманювати», – додав. Але з часом завжди в церкві був на хорах, чекав, як і всі сільські діти, голодних 1946-1947 року миті, коли священник почне мирування, аби кілька разів стати в чергу й скуштувати коливо з медом, яке давав парох.
«Звіритися з правдою життя»
Сцена була суттю його земного життя. Вперше він вийшов на неї у вісім років в рідному селі. У складі аматорських акторів зіграв хлопчика-музиканта в постановці «Дай серцю волю, заведе у неволю». Згодом довелося керувати шкільною, відтак і сільською художньою самодіяльністю. Коли настав час обирати фах, був упевнений, що сцена – покликання. Поїхав у столицю. Вступив до театрального інституту ім. Івана Карпенка-Карого.
Першою професійною сценою для Федора Стригуна стала запорізька. У цьому місті над Дніпром працював п’ять сезонів. Тут поєднав свою долю вже з відомою тоді з кінострічок Таїсією Литвиненко. Розповідав мені в інтерв’ю: «Звісно, свою майбутню дружину відкрив для себе на кіноекрані. Вона грала в кінострічках «Назар Стодоля», «Штепсель одружує Тарапуньку», «Максим Перепелиця», «Григорій Сковорода». Якось випало писати про неї творчий портрет. Був романтик. Мені дуже захотілося захистити її героїнь, та закохався в Таїсію. Почуття виявилося сильним». І крізь життя він проніс це світле й щире почуття.
На початку шістдесятих молода пара Стригунів залишила Запоріжжя й приїхала працювати до Львівського драмтеатру ім. М. Заньковецької. Федір Миколайович казав, що його запрошували на російську сцену, та він одразу ж збагнув, що це «чуже, нелюбе його серцю», що в нього «природа почуттів українця». Національна ідея, популяризація українських творів для Ф. Стригуна була наскрізною. Хоча бідкався, що в боргу перед українською класикою, мало її грав. Щоправда, коли зайнявся режисурою, то поставив загальновідомі «Житейське море», «Суєту», «Хазяїна», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «У неділю рано зілля копала», «Безталанну», «Наталку Полтавку». На початку дев’яностих, у час оксамитової революції, захотілося донести до глядача «Гайдамаків», «Полуботка», «Марусю Чурай», відкрити «Мазепу» за творами Богдана Лепкого, повернути незаслужено забуте ім’я Ярослава Барнича та його славні «Гуцулку Ксеню» та «Шаріку». Взагалі режисера цікавила проблематика драматургії, доля людська. Тому були в його постановці й «Ромео та Джульєтта», «Гамлет».
Федір Миколайович свого часу казав мені, що йому подобаються багато п’єс. Мовив: «Мушу відчути, які постановки на часі й без них прожити не можна. Тому в мене й з’явилися вистави «Ісус – син Бога живого», «Андрей» (про митрополита Андрея Шептицького)».
Для Федора Стригуна театр – насамперед національна ідея, ідея гідності, відродження, утвердження, самовизначення. Це, казав, збагнув ще у шістдесятих. Тому зі сцени він прагнув говорити про своє, про історію, долю його рідної землі, про проблеми, які найбільше тривожать чи навіть допікають українцям. Тому й з’явилася свого часу його постановка «УБН» («Український буржуазний націоналізм»). Ця творча й талановита робота викликала тоді бурю емоцій, газетних публікацій. Режисер мовив, що свідомо йому в ті роки хотілося поставити таку п’єсу. Зразків не шукав, не ототожнював з іншими сценічними роботами. У цю виставу «власний біль інтелігента, людини, яка переймається національним, вносив відверто, до кінця й, може, навіть жорстоко». Постановка з тріумфом пройшла на західноукраїнських сценах, її було показано в Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі.
Чому «УБН» викликала тоді таку реакцію, чому потрапила в розряд тих, про яких краще замовчувати? «Художник – жива істота, – ділився думками Федір Стригун. – Він мусить жити нинішнім. Глядач теж любить, коли на сцені сучасне, бо хоче звіритися з правдою життя. Ще Карпенко-Карий казав: «Правди дайте! Правди!». Він просив правди від усіх: суспільства, християн, чиновників, громадян. А правду на сцені завжди або викреслювали, або забороняли. Сучасних чиновників слово правди теж дуже тривожить».
Полишати слово правди на сцені Федір Стригун ніколи не збирався. Бо й справді, кажучи словами відомої поетки, єдина стеля мистецтва – правда. Це Федір Миколайович добре усвідомлював. Тож взявся за постановку у Львівському національному драмтеатрі ім. Марії Заньковецької п’єси Надії Ковалик «Неаполь – місто попелюшок». Цей драматичний твір він 2025 року взяв за основу й представив «Тернопільську неаполітанку» на сцені Тернопільського академічного драмтеатру ім. Тараса Шевченка. Але вагомо попрацював над сценічною редакцією цієї п’єси. І вона набрала актуального звучання. Ця трагікомедія – на злобу дня. Йдеться про нелегке життя сучасних українок, які тяжко гарують по закордонах. «Мене ця трагедія нашого народу болить, – мовив режисер. – Але у виставі цікавить, як тяжко Україна вписується в світ, наскільки нашим співвітчизникам морально важко прижитися у чужій стороні».
«Мистецтво має бути світлим, чистим, яке кличе до добра, до любові»
Про повернення забутих чи заборонених комуністичною владою імен славетних українців Федір Стригун також дбав, прагнув ліквідовувати білі плями в українському мистецькому житті, аби не втратити ті творчі перлини, на яких виховувалися багато поколінь. Взяти хоча б українського композитора Ярослава Барнича – основоположника модерної української оперети. Його «Гуцулка Ксеня» та «Шаріка» отримали сценічне життя також завдяки Федорові Стригуну. Як розповідав мені Федір Миколайович напередодні премʼєри романтичної «Шаріки» в Тернополі, пісню «О, соловію» знав його батько-музикант, виконував духовий оркестр рідної Томашівки. Все почалося з того, що на початку 1990-х років на гастролях в Івано-Франківську Федорові Стригуну запропонували збережене лібрето «Шаріки». Режисер не відмовив, узяв, прочитав. Спочатку творіння видалося йому «легковажним». Та коли концертмейстер програв клавір, музика «захопила, здалася божественною». Відтак дізнався, що це авторська посвята бойовим соратникам – українським січовим стрільцям. «Крові було багато, – зазначав Федір Стригун, – але українські січові стрільці з війни винесли чомусь передовсім романтику – віру в краще прийдешнє».
Після прем’єри «Шаріки», яку зіграли заньківчани, приїхала сестра Ярослава Барнича та привезла Федорові Стригуну другу оперету – «Гуцулку Ксеню». Ця п’єса має такий епіграф: «Гуцулко Ксеню, мов пташку в жменю, моє серце взяла ти». Федір Миколайович зізнавався, що отак його серце взяли оперети Ярослава Барнича.
«Мистецтво має бути світлим, чистим, яке кличе до добра, до любові», – був переконаний Федір Стригун. Це коли я запитав, чи потрібно розвіювати зі сцени насіння лихослівʼя, матів, яким нині наповнені деякі постановки в різних українських театрах. Однозначно він не сприймав вульгаризації театру, «чорнухи» на підмостках. Був упевнений, що деякі режисери такою спрощеністю, примітивністю, словесним бур’яном «перехворіють-переболіють, бо самі люди це відштовхнуть, не ходитимуть на вистави».
Про театральний репертуар також вів розмову з Федором Стригуном. «Загравання з публікою до добра не доведе, – твердив. – Не можна так. Глядач має йти за театром, а не навпаки. Театр хоч на півтора кроку повинен йти вперед. Це погані артисти грають на глядача, так не повинно бути».
Лебединою піснею Федора Стригуна стала постановка «Украденого щастя» за пʼєсою Івана Франка. Премʼєра відбулася 27 вересня 2026 року в Тернопільському академічному драмтеатрі ім. Тараса Шевченка. Важка хвороба не дозволила йому приїхати тоді у файне місто, дуже шкодував. У телефонній розмові Федір Миколайович поділився зі мною, зокрема, такими думками: «У теперішній премʼєрній роботі в Тернополі, я вирішив поставити виставу про кохання й любов узагалі. Я завжди дивлюся на портрет своєї дружини, акторки театру й кіно, народної артистки України Таїсії Литвиненко. Коли її не стало, залишився сам, ще більше й глибше зрозумів, як я її щиро й глибоко кохав. У кожної людини є почуття любові й воно незнищенне, навіть якщо не любити до 80-ти років, все одно колись постукає у двері любов. Вважаю, що взагалі основою життя є любов, вона водночас і великий біль та щастя, тож якогось примусу тут не може бути. Хоча відаємо, що люди в нас дуже люблять топтатися по щирих чужих почуттях. Тим більше знаємо, як Іван Франко любив Ольгу Рошкевич, яка трагедія з ним сталася й що він кохав її до кінця власного життя. Свою постановку в Тернополі я й почав зі слів Анни «Я люблю тебе, Михайлику». Адже «Я люблю Михайлика» – це ж текст Івана Франка. Я собі нафантазував усю картину, як їх розлучили, бо глядач усе одно хоче знати першопричину. Я знав: любов гріє, це має хвилювати. І мене це особисто теж бентежить».
Добре знаємо, що Федір Стригун – не лише талановитий театральний режисер та актор. Він знявся у кількох десятках фільмів. Колись я поцікавився в нього, чи він – кіноактор чи мандрівник у кінематографі? І почув у відповідь: «Я артистом театру вважаю себе. Я б не дружив з кінематографом, якби не подружився з Іваном Миколайчуком. Він молодший за мене, але він був дуже свідомий чоловік. Я з Черкащини, а він з Буковини, а потім збагнули, що ми з однієї України. За піснями, звичаями, родичами. Почали читати разом Євангеліє. Іван був дуже цікавий та принциповий чоловік. Ми з ним за всі роки навіть не посварилися. У нас не було такої потреби. Сперечалися, але однаково дивилися на певні речі. Мене не тягне до кінематографа. Я не люблю зафіксованого мистецтва. Найдорожче мені – театр. Адже це живий зв’язок з живим глядачем. Іван Миколайчук, скажімо, цього не розумів і казав, як ти зіграв п’ятсот разів в одній і тій самій ролі, я б здурів. Я ж відчуваю від цього велике задоволення. Виходжу на сцену й з першої-другої фрази починаю грати, наче востаннє в житті».
Із Гарнізонного храму святих апостолів Петра та Павла у Львові труну з тілом Федора Стригуна проводжали тривалими оплесками. Востаннє. Заслонилася завіса земного життя славетного режисера й актора, світлої й доброї Людини. Хай з Богом спочиває. Ми ж – памʼятатимемо.
Микола Шот.
Світлини автора
