Сім поранень, титан у кістках і найважча робота сьогодні
- Опубліковано: Леся Романчук
- —
- 1 Вересня, 2026 о 09:43
Гуляємо з Тарасом. Хотіли відпочити на лавочці біля будинку. А там уже зайнято – троє чоловіків у формі й дівчина-поліціянтка. Підходимо: “Слава героям!” – “Україні слава!” – відповідають.
Один з чоловіків видався знайомим: “Та я ж ваш сусід, з отого під’їзду”. Тарас пригадав: “У перший день повномасштабки біля цього під’їзду гурт чоловіків зібрався, вантажили у стареньку Ладу наплічники, баули.. То часом не ви були?” “Та ми з хлопцями.. одразу в частину..”
Перегляньте також:
- У «Подолянах» в Тернополі 125 учасників зіграли у шаховому турнірі пам’яті Володимира Чубака
- Лемки — одна з найсамобутніших етнографічних груп українського народу
Нечасто бачу зблизька військових. “А яке у вас звання?” – тицьнула пальцем у знак на грудях. “Майор”, – стиха відповів дуже старший чоловік, сьомий десяток йому точно. “Ігор у нас герой! Він льотчик. Не вірите? Що робить на землі? Та він вже років 20 на пенсії, літати не дозволяють, ні за віком, ні за здоров’ям. Пішов у піхоту. Інвалідність. Списали. Тепер тут служимо..”
Повз нас пройшов молодий чоловік – красивий, повномасштабний такий, любо глянути. Роздивився, з ким ми розмовляємо, чкурнув до своїх дверей, лиш домофон услід запищав.
Так, це вони, ті люди, яких половина суспільства ненавидить, проклинає, обзиває.. не далі як учора з отого ж під’їзду, куди сховався повномасштабний герой не мого роману, лунало з-за штори “пі..си! Людолови! Нелюди!”, бо в іншого повномасштабного перевіряв документи чоловік у формі.. ледь наздогнав.. накульгував дуже.
Так, це вони. Вони роблять ту роботу, яку люди повинні поважати, – поповнюють ряди ЗСУ тими, хто повинен нас захищати. Хто за законом мав би прийти сам – але не йде. І ви знаєте, чому. Бо своїх дітей вам шкода. Нехай воюють інші. Чиї? А мої.
Друзі. Діти. Зять. Онук. Бо моїх навіть у відпустку не відпускають – немає заміни. “Стомився, дитино?” “Та є трохи.. Вибачте, робота.. щось у сірій зоні заворушилося..”
“Доця, та хоч на форумдо Львова, на презентацію нашої книжки тебе відпустять?” “Не знаю, мам, немає заміни..”
Стомилися. Виснажені. Але немає заміни.. І ніде взяти. Добровольці скінчилися. Тому ці люди працюють. А ви.. ну, що ви.. ваші народжені не для війни.
Поговорили хвилину з льотчиком.. Жива легенда. Сім поранень. У кожній кістці по титановій пластині – залізний чоловік. Книжки про них писати. Про кожного. Але не зараз. Зараз ніколи. Робота..
“Хлопці, воду приніс. До машини”.
Вони поїхали. У них – найважча робота. Замінити тих, хто вже не встане. Бо герої вмирають.
Леся Романчук
Фото ілюстративне, з Інтернету.
