Небо у Кременці
- Опубліковано: Олександр Вільчинський
- —
- 6 Вересня, 2026 о 08:15
Cиноптики обіцяли дощ, не зранку, але з обіду, і у Кременці також. Втім, вже по приїзді на «Діалог двох культур: українсько-польські літературно-мистецькі зустрічі» спершу від костелу, а відтак і від музею Юліуша Словацького, де відбувалося основне дійство, піднімаючи очі до неба, щоразу мимохідь впирався у неї, у ту, що її у цьому місті видно, здається, з кожного вікна. Звісно, я про Бону. Бо у Кременці небо від неї й починається… Воно щоразу інше, але у всій своїй мінливості, з безліччю відтінків блакитного з сірим, чи без сірого, чи без блакитного, завжди те саме, кременецьке. Від Бони і вище, воно стільки і стількох бачило, що, либонь, не вистачить відтінків ні сірого, ні блакитного, ні навіть золотавого, якщо від сонця, ні золотавого з червоним, якщо від сонця призахідного, аби зобразити моменти тяглості й перетікання з одного в інше.
І від Словацького, який тут прожив зовсім трохи, хоча факт народження беззаперечний, щось, як у мене з Купчинцями, та Шевченка і Лесі, які бували проїздом і аж до Морозова зі Жданкіним… Адже саме ці два хлопці з Кременця з російськими прізвищами вперше в історії новітньої України публічно виконали наш гімн на «Червоній Руті» у Чернівцях влітку 1989-го, десь з цього моменту й почало набирати обертів наше відродження. З Кременця багато чого починалося, один київський універ чого вартий, вже не кажучи про наш тернопільський!..
Перегляньте також:
- “Посвідчення зароблені кров’ю”: ветеран із Кременця розповів, як “цапануло” його ТЦК
- Таємниці підземель Кременця: що виявили археологи у 300-річних криптах собору
Але Кременець для мене, якщо в іменах митців, то це ще й Самчук з Харчуком, як же без них! І Юрко Покальчук, і нарешті Сашко Смик, який, хоч і не кременчанин та перебрався до Тернополя саме звідти (стаміци). І нарешті Іван Потій з Юлією Бондючною, чиї нові вірші вряди годи й досі читаю на просторах фб… А ще це місто для мене наповнене родинними переказами та власними спогадами й рефлексіями. І щоразу те саме, наче біг по колу подумки. Від прадіда Данила Пруса, який кіньми взимку возив за 30 км до Кременця (Кремнянця) дрова аж з Борщівки. І від діда Лавріна Гомелюка з бабунею Домкою, які, невдовзі після одруження повезли туди зерно з власного поля на продаж і були обмануті торговцями. Більше того, з бабуниних слів, їх там зачинили на якомусь дворі і якби дід не витяг дишля з воза й готовий був застосувати його як зброю, то невідомо, чим би це закінчилося…
А вже по другій світовій, коли і поле, і коні, і воза, і все зі стодоли забрали до колгоспу, а діда – в тюрму, то бабуня з клунком на спині, коли дочки вже вчилися у Кременці в інституті, не раз ходила туди пішки. Виходила ще поночі і поночі верталася, 60 км з гаком за день, оминаючи Підгайці, через Кудлаїку і далі полями через Катеринівку й Плоске…
До речі, пізніше саме у церковиці в Кудлаївці, через два села від нашого, нас із двоюрідним братом таємно хрестили, бо ж у обох мами вчительки і за радянської влади за це могли вигнати з роботи. А ще пізніше, коли я вже писав «Останнього героя», то тим самим маршрутом через Кудлаївку по ночах ходив до своєї «Ластівки» у Кременець і Олекса. Та й на обкладинці «Інших дверей» фото старої стіни також із кременецької академії… Звісно, у 60-х у тих перших моїх дитячих поїздках до Кременця, чи до тітки Уляни в Горанку через Кременець, з мамою чи татом, ми вже їздили автобусом, пазиком, я ці поїздки й досі пам’ятаю. До речі, автобусна, здається, досі та сама.
Після засідання у музеї і розмов про українсько-польську співпрацю, на щастя, обійшлося без повітряноїх тривоги, я вирішив і тепер трохи пройтися від центру і до пам’ятного мені з дитинства кременецького автовокзалу, якихось три кеме туди й три назад не так вже й багато, та ще й дорогою смачнючих слив угорок з придорожньої сливи скуштував. Втім, на пропозицію давнього нашого знайомого професора Генрика Дуди з Люблінського університету зробити вечірнє сходження на Бону вже не вистачило часу. Він, коли у Кременці з ночівлею, то щоразу робить на неї вечірнє сходження. Та у мене інша традиція, час від часу я штурмую Бону взимку, коли сніг і слизько, до того ж найкрутішим маршрутом. Вперше так видряпався ще студентом, коли приїхав провідати сестру, яка вчилась у медучилищі, тоді ще й сосни були маленькі. Я називаю цей маршрут «шляхом Кривоноса», хоча дехто стверджує, що Кривоніс Бону і не брав…
А дощ так і не пішов. І хоча кременецьке небо проводжало нас похмурістю, та вже на Вишневецькій, на виїзді, знову зблиснуло передвечірнє сонце, і я подумки побажав панові Генрикові гарного сходження.
Олександр Вільчинський
