Їм випала довга і тривожна війна: Їхнє "хочеться" давно змінилось "мушу"

Опубліковано:
18 Червня, 2016 о 00:31

Бліде сонячне проміння кидало зайчики на пожухлу торішню траву. Тут і там виблискували гільзи. Одні — маленькі і блискучі — від звичайних пістолетних патронів дев’ятого калібру, інші — темні й матові — теж «дев’ятка», але з пониженою пробивною силою, аби не рикошетити під час стрільби у приміщеннях.

Де-не-де виднілись зелені острівці несміливих листочків та травинок. Небо високе і сліпучо-голубе. Час від часу повільно й поважно пропливали великі пухнасті хмари. Але навіть їхня легкість здавалась оманливою. Чомусь думалось, що коли впаде така хмара на землю, то не потонеш у ній, як у кімнаті, наповненій теплою ватою, чи шерстипоном, з якого шиють підкладки до зимових курток та бушлатів, не спочинеш на ній, спавши в солодку нірвану, а придусить вона тебе, прокотиться по тобі, ніби танковими гусеницями.



Бах! Бах!

Поруч, буквально в кількох метрах, стріляли, готуючись до чергового завдання, спецпризначенці. Мішені, десь там, далеко, поступово перетворювались на решето, але звідти, де вони сиділи, цього не можна було побачити. Тільки земля за мішенями з кожним гучним «бабах» злітала догори фонтанчиками пилу.

Давно не було дощу. Земля стомилась від спраги. Стомилась від зимового холоду. Від сірого неба. Від інію і снігу… все довкола сиве і брудно-коричневе.

Сиве, як волосся на скронях у цих хлопців, що стріляють зі своїх АК та АКС. І брудно-коричневе, як розвантажувальні жилети на їхніх грудях.

Хтось набиває магазин, вилущуючи із коробочки патрони, ніби зернятка зі зрілого соняшника. Решта сидять, втупившись кудись перед собою. Стомлені, із синцями перед очима від вічного недосипання, на відміну від хлопців зліва, які просто та спокійно роблять свою роботу, луплячи по мішенях, трохи схвильовані, хоч, як їм здається, ховають емоції за підкресленою стриманістю. Хтось зриває травинки й довго розминає їх у руках. Їх небагато. Один — вчорашній бізнесмен, що з початком окупації Криму почав називати себе волонтером. Інший — ідейний та натхнений бандерівець, що перечитав усе, що тільки можна, з історії українського націоналізму, і тепер розумів, що настав його час. Час не просто боротись, але й перемагати. Четверта — єдина жінка між ними. Втомлена, як і решта. Лягла на траву й закрила очі. Насолоджувалась вітром на щоках і візерунками, яке сонячне проміння малювало під закритими повіками.

Майже весна.

Майже весна…

Хочеться радіти вітру, траві, теплій воді. Плавати, що всім, хто зібрався отут, на полігоні, «плюс-мінус» по сорок. Все одно хочеться лопотіти босими ногами по калюжах, верещати, влітати з розгону в річку, багато чого хочеться. Але…

Їм випала війна. Довга і тривожна. І їхнє «хочеться» давно змінилось «мушу»…

Оті хлопці, зліва, зібрані з ніг до голови в мультикам, самі вибрали свою долю. Вони самі свідомо вирішили стати щитом між правдою і кривдою. І щоденно й методично вони розширюють володіння добра, знищуючи зло. А вони? Вони не вибирали. У них навіть часу думати не було. Просто так треба було…

— Молодці хлопці. Справжні герої, — жуючи травинку, — киває на спец призначенців…. З такими нічого не страшно. Застрілять так, що і злякатися не встигнеш.

— Як тільки не бояться? У кожного ж дружина, діти…

— Тому й не бояться, що дружина й діти. Вони бачать і знають більше, ніж дозволено знати нам. Тому що тут скажеш? Знають ворога в обличчя й боронять те, що люблять.

— А, може, навпаки? Розчарувались десь у чомусь, втратили віру, збайдужіли до всього й тому так легковажать життям?

— Що ти таке кажеш? Як можна не любити життя?

— Можна. По собі знаю…

— О, щось цікаве.

— Та нічого цікавого. Просто ми всі так легко від усього відмовились. Від усього, що мали. Може, нам просто всім було байдуже — жити чи вмерти.

— Та ну…

— Ну дивись. У тебе діти дорослі. Розлучений. Вже бачив і пережив усе, що тільки міг. Яка тобі різниця, жити чи помирати? От і кинув усе. І прекрасно ж знаєш, що одного разу зі Сходу можеш уже ніколи не повернутися. Хіба в цинку.

— Живим не дамся. У мене завжди із собою є гранатка.

— І що це, коли не байдужість до власного життя. Ми власну байдужість перетворюємо в самопожертву. Інстинкт самознищення, мабуть, історично якось закладений у деяких людях. Хтось не знаходить свого місця в житті й щоб не заважати нікому — тихо йде. Колись, давно, коли люди ще приносили в жертву інших людей, ті, хто не надто собі хапався за життя, ті, кого ніхто не любив, чи самі вони нікого не любили, могли прислужитися, як вони гадали, громаді власною смертю. Ступити на жертовник, зберігши життя у такий спосіб комусь іншому. Або ж навіть стати викупом для чуми війни чи якоїсь іншої зарази. Зараз навряд чи хтось у таке вірить, але суті то не міняє — «не надто хочу жити, тому мені якось “попри мешти”, помру чи виживу». Хоча і в цьому є егоїзм. Хто подбає про дітей?

— Ну, я наприклад, для своїх зробив усе, що міг. Коли зрозумів, що робиться — зробив так, щоб коли мене не стане,(якщо мене не стане), діти мали б, за що жити.

— Іноді теж думаю про це. Нема ні дому, ні роботи. Шлюб навряд чи можна назвати щасливим. Наново уже нічого не почнеш. Є, як є.

— Бачиш, самопожертва днями, роками — майже нічим не відрізняється від ритуального самоспалення.

— Кожен вибрав те, що мав вибрати. Ми вибрали так само, як і оті — він викинув вліво. Тільки вони більш підготовлені. А ми — звичайне гарматне м’ясо.

Магазини уже набили. Десь попереду, на відстані 25 метрів стояли мішені. Два у груди — один у голову. Потім знову.

До автоматизму.

До автоматизму.

Але кожен розуміє, що навряд чи зможе вистрілити в людину. Краще вмерти самому. Вбивати когось заради того, щоб врятуватись самому — егоїстично. Хіба б довелось захищати когось. Знову «бах!», «бах!» і дощ із гільз полетів на траву.

Йшов третій рік війни.

 

Ліля Мусіхіна

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.

Джерело: Новини Тернопільщини
Коментарі





Опілля квас ціни iPhone 14 Pro в Одесі, Україна

Статті

Інтерв'ю
Василь Тракало
09:43, 6 Червня, 2024

До професійного свята. Інтерв’ю з головою Тернопільської обласної організації НСЖУ Василем Тракалом

Блоги

ТОП новини тернопільщини: