Андрій Кузьменко: «Найбільше всього у світі я боюся війни»
Андрій Кузьменко (17 серпня 1968 – 2 лютого 2015).
- Опубліковано: Михайло Маслій
- —
- 2 Лютого, 2026 о 21:10
«…Тисячі людей приходять на могилу Андрія у Брюховичах. Дуже багато військових. Хтось шукає розраду, хтось — розраду. Хтось силу духу і віру. В піснях, у книжках він живий, з ним можна поговорити. І він, повірте, почує. Як у нього було: «Хтось колись прийде і зігріє твою душу…».
Пісні його звучать і будуть звучати завжди. Вдячна пам’ять живе в серцях і душах. За його любов до людей і до України».
Перегляньте також:
- Скільки будуть платити тернополяни за воду наступного року
- Міська рада Тернополя схиляла місцевий «Водоканал» до порушення законодавства, – антимонопольний
Всі ми прийдем на той світ, до тебе, Андрійку, Тільки Україна хай не йде!..
Він відійшов у вічність на 47–му році життя. Був багатогранним митцем. Чого лишень не торкалися його руки, розум і серце — йому все вдавалося. І в кожному ремеслі досягав досконалості. Нині навіть складно сказати, ким же був цей Божий посланець: кумиром і телезіркою, філософом і співаком, людиною–легендою і музичним ремісником, класиком свого покоління і пісенним лідером молоді, страждальником і мандрівником рідної естради… А ще — люблячим сином, ніжним чоловіком, надзвичайно добрим Батьком… У ньому було щось не від нашого світу, який зробив його зіркою першої величини. А ще він любив співати українські пісні у властивій лише йому манері. І хотів, видавалося, небагато: миру, спокою, процвітання рідної землі. І щоб звучала українська пісня… «В житті неважливий сигнал GPS, якщо не один ти наплічник свій несеш», — один з крилатих висловів улюбленця мільйонів. Уже дев’ятий рік Світлана Бабійчук — художниця, майстриня розпису по дереву — перше, єдине, вірне та незрадливе кохання Андрія, саменька, несе наплічник одна… Від горя, нестерпного болю ця мужня жінка, яка береже вірність коханому, стала ще сильнішою.
«Ми любимо одне одного і вміємо прощати, тому нам цікаво бути разом»
— Доля нас звела у Новояворівську, на Львівщині. Разом навчалися у середній школі №1, правда, в різних класах. Обоє були чужинцями. Кузьменки перебралися з Самбора, а я — приїхала з Янова. Андрія вперше побачила не у школі, а з балкону нашого помешкання. Він йшов у дуже закоротких моднючих фірмових протертих джинсах. Впали у вічі його велика голова і довгі тонкі ноги. Ніс на витягнуту руку величезний радянський радіопрогравач «Океан», виглядало так, ніби тримає портфель. В грудях моїх щось йокнуло, я це запам’ятала в дрібних деталях на усе життя. З роками, з віком почала розуміти, що так мало бути. У мене ще не було хлопця, навіть натяку на якусь симпатію. Як не дивно, одне одного однокласники називали не по іменах, а по прізвищах. Навіть не знаю, чи Андрій ще в школі мав якесь прізвисько, адже ми дуже рідко з ним бачилися.
Так сталося, що я в десятому класі їздила електричкою до Львова в інститут прикладного мистецтва на курси, а він добирався на репетиторство для вступу в медичний інститут. Уже пізніше Андрій зізнався, що спеціально підбирав той час, коли я мала бути в місті Лева і підлаштовувався під мене. Шукав мене у вагонах і сідав навпроти. З того все і почалося. Стосунки були незрівнянні з сучасними, вони різнилися закомплексованістю радянських дітей. Правда, мій кавалер був чудовим співбесідником, захоплено вводив мене в світ музики, яку слухав з польського Radio Trójka на даху свого будинку. Згодом у нього народиться пісня «На даху добре». А ще він добре знав англійську, чим приваблював більше. Я йому світло заздрила! Також часи були — наша вчителька навчала української мови і в навантаження дали їй ще англійську, де вона, відверто кажучи, не була фахівцем. А я марила знати і розуміти все англійською. Мій хлопець разюче відрізнявся від усіх інших ровесників протертими джинсами, пронизливим поглядом голубих очей, захопленнями світовою музикою і кінематографом. Й досі у хвилини ностальгії переглядаю старі американські вестерни…
Але мрії збуваються, мені їх купив Тато і віддав всю свою місячну заробітну плату, за що йому вдячна! Я мала справжні левіси, Levi Strauss! Нинішнє покоління мріє про сучасні айфони, і не кожному щастить їх мати.
Ще з молодості Андрій собі так придумав і називав мене Манічкою. Так сталося, що він ніколи не хотів бути лікарем, таку мрію мала Ольга Михайлівна і не відразу погодилася з музичним вибором свого сина, який залишався бунтарем. Після «прольоту» у Львові наступного року вступив на лікувальний факультет у далекому петрозаводську, в карелії. Я ж навчалася в курську на художньо–графічному факультеті. Але ми бачилися на канікулах у Новояворівську. Нічого, видавалося, особливого. Перекинулися кількома словами, постояли, поговорили. А далі Андрій почав мені писати листи. І вони не були такими, як видається багатьом. Писав про музику, без натяків на почуття. І я йому щось загальне відписувала. Був період листування взаємної симпатії. Потім Андрію прийшла повістка в армію. Оскільки був студентом–медиком, служив у військовому госпіталі, у калініні (тепер — твєрь). І звідтіля писав мені знову. Усі ті трикутнички армійські акуратно збереглися і тепер вони будуть звучати у виставі по сюжету книжки Андрія «Я, Паштєт і Армія» (де він з сатирою і сарказмом описує будні совєтської орди) Київського академічного драматичного театру на Подолі, де художнім керівником Богдан Бенюк. Коли сказала режисерові вистави Володимирові Кудлинському про листи, вони для нього відразу ж стали знахідкою, він в них знайшов родзинку. Фрагменти з них, уривки додадуть оригінальності дійству. Чесно кажучи, усі листи відвезла до Львова. Не приведи Господи, потрапить в Києві ракета, то щоб вони не згоріли. Хоча і у Львові нема спокою від наших ворогів.
Після служби Андрієві хотілося додому, вдалося перевестися навчанням на факультеті стоматології (яку ніколи не любив!) Львівського медінституту. Згадалося, як ми з ним їхали в електричці і його в яворівському селі Добростани побачив молодий чоловік. Усіх вразило, що біг через всі вагони до нього з радісними очима і розпростертими руками. Як виявилося, він потрапив у військовий госпіталь, внаслідок побиття казахами, і Андрій зробив усе можливе й неможливе, щоб сараку комісували. І не одному він там допоміг таким чином, рятуючи від дідівщини і тої проклятої радянської армійської дійсності. Звісно, що Андрій ризикував, адже робив фіктивні медичні свідчення, проте про наслідки ніколи не думав. Таким був. Не задумувався про наслідки протягом усього життя. Тому й потрапляв не раз у різні «цікаві» історії. Як пов’язані з політикою, так і зі всім іншим.
До одруження ніколи не дарував мені квітів, тоді так робила більшість. Зате пізніше купував їх відрами. Ми з донькою були задаровані на все життя. Головне ж не квіти, а очі, які їх дарували. Як їх нині нам обом не вистачає…
Та й навіть не освідчувався! Ми зустрічалися п’ять років, проводили час. Нам обом завжди було цікаво разом. І весілля в нас не було! Якось так сталося, що я в певний момент сказала Андрієві: «Якщо ти нині не приходиш, ми розлучаємося». Не знаю чим тоді керувалася, це була доля. Він їхав до Львова і мав повернутися рівно о 12 годині. За п’ять хвилин до призначеного часу він дзвонив у мої двері. Вже були пристаркуваті, мали по 26 років, лише розписалися і поїхали «Побєдою» на Берлін. Пошарпане авто Андрій купив у невідомого художника за 200 доларів, які позичив у сусідки Ориськи (потім він написав про наші реальні подорожі книжку). Ми навіть без свідків прийшли в Новояворівський ЗАГС, не знали, що треба цього. Андрій через вікно побачив свого тезку, який фарбував «Побєду», і крикнув: «Андрюха, зайди на секунду!» Той зайшов, поставив підпис. Ми стали подружжям. Йшов 1994 рік. З домашніх про наше рішення ніхто не знав.
Правда, не раз заходила в гості до Андрієвих батьків. Усе виглядало дуже просто, без жодних натяків і надій чи претензій на майбутнє: «Добрий день, Ольго Михайлівно!» «Добрий день, Світлана…» І все! Мої дуже добре сприйняли Андрія, а він — їх. Він був класний, його не можна було не любити! Ні я, ні Андрій не казали свекрусі, свекрові, тестю, тещі «Мамо» чи «Тату». Тато і Мама в кожного з нас єдині. Я залишилася на своєму прізвищі, так зробила і моя донька, коли вийшла заміж. Ніхто з нас не зрадив своїм батькам, рішення приймали сучасні, цивілізовані.
«Ти маєш кожну роботу робити кльово»
— Я не пішла в невістки, Андрій — у зяті. Далі у нашому спільному сімейному житті був Київ з його проблемами і негараздами, безгрошів’я, невизначеність. Дякувати Богові, що нам щастило на добрих людей. Спочатку на кілька днів прийняв Віталій Климов, продюсер «Океану Ельзи». А потім перебралися на нашу першу знімну квартиру на Куренівці. Старенька бабця–єврейка їхала до родичів і здала нам за 40 доларів місячно 12 квадратних метрів, де, окрім речей господині, разом з нами поселилися хлопці з Новояворівська. Куча народу, своєрідна рукавичка, яку кияни називали «гостинкою».
Андрій був дуже скромний, тому вийти на сцену в перші дні, місяці вартувало надзусиль. Казав: «У мене не те що ноги — череп труситься!» Був консерватором, який навчився закривати свої комплекси. Професія змінила його. Чим далі, ставав гострішим і сміливішим. Здавалося, що окрім музики, його нічого не цікавило. Вона в ньому жила цілодобово.
«Скрябін» для Андрія був усім, змістом його життя. Якщо сім’ї залишався один відсоток, то дякувати Богові й за те. Над цим ніколи не задумувалася, просто жила з ним і в усьому підтримувала, як і він мене. Нам завжди було комфортно разом. Навіть якщо того «разом» не було аж стільки, скільки його хотілося. Нам завжди було багато про що поговорити. Ми дуже багато розмовляли. Тепер найбільше страждаю від браку того незабутнього спілкування. А як сміялися! Особливо над собою. Мені на прикладі Андрія видавалося, що всі чоловіки мають почуття гумору. Коли його не стало, відчула наскільки помилялася. Тепер підозрюю, що його більше в жінках, з якими спілкуюся. Я сотні разів слухала одні й ті ж анекдоти і байки з нашого життя від Андрія, і завжди було смішно, він імпровізував настільки віртуозно, що притягував до себе все більше і більше. «Манічка, вже стільки разів то чула, як вона тільки витримує…» — визнавав інколи він. Він усе брав з життя, з побуту, жарти іскрометно сипалися з його вуст.
Не настільки часто, як того хотілося, але ходила на його концерти. У нас було коло тих друзів, з якими ми їздили по світу. Намагалися не пропускати турів світових знаменитостей. Андрій, та й ми всі, від таких феєричних дійств заряджався надовго. Концерти його улюблених британців The Cure чи поляків Lady Pank були для нього феєрією, AC/DC в країнах Скандинавії слухали наживо по декілька разів. В тому був всеїдним, любив світову музику, рокові колективи (попсу і не попсу), старі групи 1990–х прагнув почути і побачити також. Були на концерті Pink, не забуду, як Андрій зі сльозами на очах, у Варшаві слухав Sade, мене це надто вразило. В Америці були на найвідоміших світових мюзиклах, а в Європі всі підвальні панкові групи арткультури були наші. Де щось можна було побачити, туди подорожували і дивилися на власні очі.
З тим же оточенням ходила на концерти «Скрябіна» у Києві чи деінде. Андрій, чесно кажучи, нервував, коли знав, що я сиджу в залі. Він знав, що не стримаюся і розкажу свою думку. Критики не любив і не дозволяв нікому його критикувати. Коли щось не розуміла, запитувала чому в нього так є. Як слухачка насамперед. Усі пісні проходили крізь мене, домашні студії супроводжували нас все життя. Треба було бачити його очі в такі хвилини. Нова пісня — як народження дитини. Так, я була першим слухачем. «По мордочці твоїй бачу, чи йду в ту сторону, чи — ні», — з усмішкою казав мені. Усе було простіше, коли він мав власну студію вдома. Вона тепер недоторканно чогось чи когось чекає…
Популярності та слава йшли паралельно з нашим життям. Спокійно завжди ставилася до його фанаток, вони мене ніколи не турбували і жодного відношення до мене не мали. Таким є успіх. Андрій казав «Ти не уявляєш, який драйв і в той же час страх, ти дістаєш на концерті, коли три тисячі людей ідуть за твоєю енергетикою».
Мене не раз запитують, скільки пісень Андрій присвятив мені, скільки народив їх для мене. Майже вся його творчість пов’язана з нашим життям, думаю, що третина написана для мене. Першою була «Шампанські очі», яку душа Андрія захотіла залишити в серцях людей після його смерті. І не помилилася. Дмитро Шуров шедеврально, сказав би Андрій, її виконує. Коли організовували перші концерти пам’яті, всі хотіли співати одне і те саме: «Старі фотографії», «Люди, як кораблі», «Мам»… Тоді й виник задум показати ті твори, які менш знані, але ніяк не поступаються тим, що стали популярними. Що приходило, що його боліло, про те й писав. У Андрія більше п’ятисот зареєстрованих пісень, з яких відомих надто мало, аніж хотілося б, аніж того, що вартував він. Не все залежить від нас, деколи воно невипадково приходить до нас, Дух Господній підштовхує, адже Він і сам хоче слухати найкраще. Є ще чимало пісень, які чекають свого часу, свого виконавця, свого, нового і незвичного прочитання. Чудово знаю ті твори, які подобалися і які не подобалися самому Андрієві, який був також звичайною людиною. Яка хотіла їсти, поїхати на море, відпочити і побачити світ. Кожна нова пісня народжувалася в муках, він багато разів прокручував і переробляв у своїй голові. Та й не все брали для радіо. Він ніяк не міг зрозуміти: чому так є? Ніби відомий і популярний, а не беруть! Шоуменом ніколи не хотів бути, а ось рок–виконавцем — так! Йому аж ніяк не було весело від того, що його, як самобутню особистість, асоціювали з його ж анекдотами. Та й зовсім не Андрієва тема це була, хотілося побачити світ.
«Мій дім — єдине в світі місце, де мене люблять і чекають незалежно від того, хто я і скільки заробляю»
— На виступи Батька брала нашу дитину, яка є моїм і нашим найкращим твором життя. Слава Богові, що Барбара себе знайшла, не розгубилася, не загубилася. Чим тішить мене і, думаю, що й Андрія з Неба.
Коли була вагітною, думалося, що виношую хлопчика, діагностика тоді ще не була аж настільки розвинутою. Якщо б народився син, Тато вже навіть з іменем визначився — міг бути Мартін, як клавішник, гітарист і вокаліст Depeche Mode Мартін Ґор. Народилася цілеспрямована сильна дівчинка! 14 вересня 1997 року ми з Андрієм стали батьками. Ось тут, з ім’ям, були одностайні: обоє хотіли Барбару. В ньому ми з’єднали польку Брильську–красуню і неймовірно талановиту американку Стрейзанд.
Як він любив донечку, не розказати! Манюсінькою брав на студію, був з нею повсюдно, куди би не їздили. Весь час на відпочинку проводив з Бусею. А як вони бавилися, як вар’ювали на різних гірках, де важко навіть було сказати, хто з них дитятко. Він був веселим, був людиною–святом, тим заряджав найрідніших завжди і всюди. Їй ще не було п’яти років, як Тато взяв доньку на чорну лижну трасу, яка їй підкорилася. Перші спуски її були з тих складних чорних трас. А що разом витворяли на роликах! А як разом любили різні мультики. Андрій старався не відставати. А скільки назв героїв придумували самі в залежності від того, який мультфільм був у фаворі в неї. Усе переглядали разом. Чи це був мультик про хитрого койота, чи про овечок, наша хата була заліплена різними наклейками з них. Бусі завжди було радісно і весело проводити час з Татом. І, навпаки, він не пропускав жодного моменту, щоби не присвятити час своєму щастю.
Оскільки ми багато подорожували, то збирали ті смаки кухні, де були. Їжа в нас носила сакральний характер. Андрій, правда, кілька разів відважився підсмажити картоплю. Далі не пішов. Щоразу запитувала: «Що нині смачненького ти хочеш?» «Напевно, то…» — казав мені. В залежності від того, чи поправлявся, чи, навпаки, можна було дозволити собі все. У нього не було такого чисто галицького бажання — щонеділі мали бути пироги, інакше то не була неділя. Смакував усе, що є в світі, адже був людиною всесвіту. Перші роки я робила 12 страв на Святвечір, на Різдво, до нас завжди приходили друзі. В Андрія був культ батьків, він їх обожнював, ось у мами їв усе: шинки, ковбаси, холодець, пироги, її улюблені голубці з тертої картоплі… Дуже шикарний торт «Наполеон» робила Ольга Михайлівна.
Андрій був завжди толерантним, якщо в гостях давали щось несмачне, він не робив проблем і не виказував нічого. Коли запрошували ведучим на різні корпоративи, там ніколи нічого не їв. Знав, що його чекаю і завжди вдома не тільки затишно і тепло, а й найсмачніше.
Скільки знав колядок ще з раннього дитинства! Заслухаєшся! Був час у Києві, коли львівська діаспора робила Маланку. Хто тільки з моральних авторитетів українців не приходив їх послухати?! Та й не забуваймо про спільний проект «Скрябіна» й Тараса Чубая «Наше Різдво». А як їм вдався альбом пісень вояків ОУН–УПА «Наші партизани»!
Нам було разом добре. Аби тільки разом. Хоча за натурою Андрій був справжнім левом — сильний, красивий, мужній, самодостатній. Був зі стихії вогню. Дні народження свої чи ювілеї Андрій ніколи помпезно не справляв, як це робили колеги з шоу–бізнесу. Якщо й бував вдома, я все організовувала, а коли на гастролях, відзначав з музикантами. Ми на тому ніколи не зациклювалися. Збиралися в нас ті, з ким подорожували, чи їздили разом на лижах. А ось мої дні народження 26 березня Андрій вважав червоним днем, графік підлаштовував так, щоб святкували в останні роки щоразу в інших країнах світу.
«Не стидайся — то твоя земля, не стидайся – то Україна»
— Він любив світ. Міг навіть з найпростішого українського села зробити Голлівуд. Його дуже боліло те, що в Україні нема того порядку і такого життя, як у Європі. Не міг заспокоїтися тим, що розкрадають все, що хочуть. І найбільші злодії на верхівці влади. Чому ми не можемо мати того, що має Америка, Канада, Англія? Він дуже любив українців, найпростіших, селян і трудівників, мав завжди про що з ними поговорити і підтримати. Тому пісні, пов’язані з ситуацією в країні, в нього такі сумні та зболені. А як шкодував заробітчан! Старався брати мінімальні гонорари, з ними довго розмовляв, на пиво водив. У той же час не любив, коли в діаспорі намагалися розповідати та вчити, як і що нам робити. «Дорога відкрита, повертайтеся і робіть так, як треба!» — казав таким. Повсюдно спілкувався і пишався рідною мовою, проте добре знав і англійську, польську. Нікого не копіював і аж так надто не захоплювався кимось з наших виконавців, адже йшов своєю дорогою. Коли в когось народжувалося щось гідне, таке неодмінно відмічав.
Андрія любили на Сході України, туди він більше їздив. Навіть на могилі розрізняю шанувальників звідтіля, вони залишають цукерки, печенька чи навіть сигарети. Він не робив нічого там насильно, лише співав і розмовляв рідною мовою. Тим ставав ще ближчим і ріднішим. Його завжди боліло, коли країну розділяли і розривали на шматки. В тому відчував велику біду.
З перших днів війни Андрій, видавалося, жив з нашими захисниками у госпіталях. Допомагав усім, чим тільки міг. Мовчки. І таких прикладів дуже багато, і не про всі я знаю, адже не можна було осягнути широти його зраненої душі. Від несправедливості його розривало, він багато знав, від того ставало ще важче. Усе зароблене віддавав військовим і війну називав війною. Що тільки не купував і що тільки не відвозив на передову. Давав гроші, якщо вони були в нього останні. А скільки в себе вдома приймав військових, поранених, які мали різні проблеми, які Андрій вирішував. Щоб заробити гроші на війну, доводилося співати для «еліти», для тих, хто купався в розкоші і не переймався тим, що в когось вбивають сина, доньку, батька, брата… Він бачив те, що ще більше пригнічувало і добивало. І він не мовчав. Співав те, що не співали інші, кричав про те, про що мовчали інші…
Він був популярним шоуменом, хоча думають, що Андрій був популярним співаком, його пісні в рідній країні ставали неформатом. У розпачі говорив: «Боже, що за народ? Що тим людям треба?»
«Найбільше всього у світі я боюся війни»
— Тисячі людей приходять на могилу Андрія у Брюховичах. Дуже багато військових. Хтось шукає розраду, хтось — розраду. Хтось силу духу і віру. В піснях, у книжках він живий, з ним можна поговорити. І він, повірте, почує. Як у нього було: «Хтось колись прийде і зігріє твою душу…»
Пісні його звучать і будуть звучати завжди. Вдячна пам’ять живе в серцях і душах. За його любов до людей і до України.
Михайло Маслій
У тексті використані фрази Андрія Кузьменка з його висловлювань та пісень, які стали крилатими. Фото з родинного альбому Ольги Кузьменко.
Коментарі
