Ви навіть не уявляєте, яку інформаційну силу має проводове радіо. Те, що це «газета без кордонів», зрозуміло і без мавзолеївського дєдушкі. Ну, а в часи радянщини, в плані однобокої пропаганди, це була «бімба» (за Азіровим). У моєму житті так воно й було, бо одного разу ця бімба… вибухнула, тим самим врятувавши мене від несправедливості.
А було це так. 1981-й рік. Я випускниця Мошурівської середньої школи на Черкащині. Тоді нам здавалось, що у магазинах все є. І ми з цим жили. Бо як казала моя мама, яка пережила два голодомори: «Аби був хліб і до хліба». Ніхто (за виключенням окремих) не був за кордоном і не міг порівняти нашого життя з їхнім. А тут тільки й мови, що про випускний вечір. Де взяти красиву сукню? А туфлі? Від цих думок було невесело… І ось я додумалась поїхати в райцентр Тальне, і в ательє (Будинок побуту) замовити собі сукню на випускний вечір. Іншого виходу я не бачила. Це було єдине місце, де ще була тканина. Її не продавали, але на місці можна було пошити щось на свій власний розсуд. Я напружила всю свою творчу уяву – каталоги були дефіцитом, і запропонувала власну модель. Кравчиня зняла мірку, замалювала «модель» майбутньої сукні і я поїхала, аби приїхати через два тижні вже на примірку. Принагідно хочу зауважити, що добиратись до ательє було не просто. Останній рейсовий автобус з Тального їхав, здається, о 18-й «з хвостиком». Щоразу це було неабияким випробуванням, адже мені важливим було не запізнитися…
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Але коли я туди приїздила (разів чотири), щоразу з’ясовувалось, що майстриня ще навіть не бралась за моє замовлення. Був березень. Іншим разом я поїхала із своєю однокласницею, ми пообурювались і кравчиня пообіцяла до наступного разу взятись за роботу. Але наступного разу, у квітні, під час примірки виявилось, що кравчиня покроїла не так, як було на схемі… Настав травень.
І раптом я згадала за районне радіо! Зрештою, моє терпіння луснуло, як та мильна бульбашка. Не довго думаючи, сіла за стіл і написала їдкий фейлетон. Так, як це вміють писати тільки «скорпіони». Конверт з листом відправила за вказаною адресою на ім’я директора Будинку Побуту. Тим часом посилено готувалась до випускних і паралельно – до вступних екзаменів. І раптом… «бімба»! Та сама, про яку я згадувала вище. Фейлетон зачитали на районному радіо. Що тут почалось! На мене мало в розшук не подали. Подзвонили до директора школи, той покликав мене до себе в кабінет… Директор Будинку Побуту (на ті часи – нонсенс!) особисто просив приїхати і… забрати вже ГОТОВУ сукню. Чесно, я аж злякалась. На цей раз зі мною вже поїхала група підтримки з однокласниць. Побачивши нас, кравчиня навіть словом не обмовилась, навіть бровою не повела – віддала вже пошиту сукню. Єдине, про що запитала, чи хочу поміряти. Звісно, я хотіла. Везти додому «кота в мішку» бажання не було. Сукня була як на мене і така, як я замовляла. А я завдяки радіо стала «героїнею» дня, і про це невдовзі написала районна газета «Колос».
