“Знаю цю кухню і душу артиста”: Борис Репка про тернопільський драмтеатр
- Опубліковано: Марта Сахно
- —
- 30 Березня, 2026 о 21:11
Народний артист України Борис Репка очолює Тернопільський академічний драматичний театр імені Тараса Шевченка з 2016 року. Також близько 20 років він є є актором, а цьогоріч дебютував як режисер. Як поєднати адміністративну діяльність і творчу свободу, про аншлаги, дрес-код та як наважився очолити театр, — Борис Репка розповів Суспільному. З ним спілкувалася Людмила Семпйол.
У 2016 році ти підписав контракт на посаду директора-художнього керівника театру. Була театральна реформа Євгена Нищука — там мало бути розмежування між директором і художнім керівником?
Перегляньте також:
- Уродженець Чернилівки Борис Репка став народним артистом України
- І нинішня дійсність, і кaзкове життя постaне з вистaв
Власне, цього розмежування немає, і в цьому є велика проблема. Директор-художній керівник — він займається всім: і господарством, і творчістю. Я відповідаю за все. А є головний режисер, наш Олег Петрович Мосійчук — він забезпечує творчий процес, яким я керую. Ми виходили з ініціативою ще тоді до міністра культури Нищука, щоби все-таки було по-іншому. Директор має займатися своїм, а художній керівник чи головний режисер — своїм. Це було б набагато легше і комфортніше. На жаль, нас не почули.
– Як твої колеги сприйняли твоє призначення?
– Неоднозначно. Дуже багато людей говорило — нащо це мені. Все-таки, це не творчість, а господарка. Батько мій каже: “Нащо, сину, це тобі. Ти собі співаєш, виходиш на сцену, тобі аплодують. Нащо тобі ця господарка?”. Він подивився на цей дах, який протікав, на цю каналізацію. Але я кажу: “Тату, ви мене вчили цього. Давайте я спробую. Не вдасться — скажу, вибачусь перед колективом, перед владою. Скажу, — це не моє, вибачте, будь ласка”. Це дуже сміливе рішення — прийняти театр у такому, скажімо, аварійному стані. Але мені вдалося за ці 10 років дуже багато зробити.
– Що для тебе сцена?
– Часом буває такий поганий настрій цілий день, і як у директора якісь проблеми, це ж зрозуміло, що вони є. Але виходжу на сцену — і все забуваю. Особливо в музичних виставах, де я себе дуже комфортно почуваю. Коли вже йдуть аплодисменти і поклін — це найбільше щастя. В ім’я того кожен артист живе. Цієї вдячності ми хочемо, цієї енергетики від глядача. Сцена дає мені сили, щоб далі керувати і творити.
– Ти цьогоріч вперше дебютував як режисер. Це одноразова проба, чи початок нового творчого шляху?
– Це вперше. Спочатку ми працювали над колядками на малій сцені. Я думав, що ми зробимо такий гарний різдвяний концерт. Бачу, що різдвяний час глядачам найбільше подобається, вони хочуть колядувати разом з артистами. Але мені підійшла ідея все-таки використати цей сюжет, як повноцінну виставу. І він дуже сподобався глядачам — 28 вистав відіграли на аншлагах. Мені дуже сподобалося. Думаю, що продовжуватиму.
– Зараз театр шукає нові форми — провокативні, андеграундні. До вас приїжджає Іван Уривський з “Конотопською відьмою”, Максим Горенко, Ростислав Держипільський. Чи з’явиться щось таке у постановці тернопільського колективу?
– Аналізуючи тернопільського глядача, — я його дуже добре знаю. Ось такі вистави, як у Максима Горенка чи Уривського, вони в Тернополі не приживуться. Мені особисто, як керівнику, шкода вкладати кошти в таку виставу, тому що я знаю, що вона в нас не приживеться. Такі вистави збирають аншлаг один-два рази. Цей глядач один раз побачив і вже вдруге не захоче. Наш глядач інший. Ми можемо експериментувати своїми режисерами. Є наш Микола Бажанов, який має думки і бажання щось поставити. Але запрошувати стороннього режисера — це дуже дорого, і я знаю, що воно не окупиться, як на “Голгофі” 70 аншлагів не буде.
– Лесь Курбас у 1915 році започаткував “Тернопільські театральні вечори”. Ти продовжив цю традицію. Чи повернуться вечори на цю сцену?
– Обов’язково. Я би хотів, дай Боже, щоб якнайшвидше була перемога, і хочу саме цей фестиваль присвятити перемозі. Приїдуть до нас ті театри, які не будуть боятися приїхати: і поляки, і румуни, і всі, кого ми бачили за кордоном. Бо це вже буде переможна Україна, це вже буде той час, коли вони захочуть до нас їхати. Я думаю, що ми зробимо так, що це буде тиждень, — з кожної країни якийсь театр, і вони будуть вітати нас з перемогою. У мене така є мрія.
– З початку повномасштабного вторгнення твої колеги вступили до лав ЗСУ. Як зараз?
– У нас було п’ятеро, сьогодні четверо. Сергій Андрушко вже повернувся, він сьогодні на сцені, грає разом з нами. А є ще четверо наших: це один актор Демчук, два монтувальники і один з реквізиторного цеху. Десятий ряд у нас не продається — він для них, для воїнів. Хто хоче прийти, той приходить. Я сиджу в залі й аплодую своїм артистам разом з ними.
– Театр зараз, це терапія і підтримка чи чесність і правдиві емоції?
– Перш за все, терапія. Я відчув, що коли є військові, коли вони приходять, ми їх питаємо, щоб вони хотіли бачити, заради чого вони приходять. Це розрада, вони хочуть комедії, відпочити, посміятись. Ми бачимо по глядачу, що він хоче бачити.
Як стало відомо пізніше, у Всесвітній день театру, 27 березня, Борис Репка отримав звання “Народний артист України”.
