Коли час мав смак білого наливу…
- Опубліковано: Новини Тернопільщини
- —
- 7 Серпня, 2026 о 09:50
Яблучний Спас приходив до оселі бабусі повільними кроками у затінку дороги попри спарений літньою спекою зелений ліс, немов гість з сусіднього села. Він плив собі над городами живими клаптиками прохолодного ранкового туману, який стелився по отаві сивий, наче розплетена бабуся, коли розчісувалася напроти великого люстра у куті хати. Туман розгортав на росі плетений з польових і присадибних квіток рушник і збирав у нього пахучий білий налив, щокасті грушки, солодкі сливки, наповнені виключно теплими солодкими медами. Не мали спокою півні. З койців блимали оченятами-маслинами кролі та невеличкі кролики, які ще мали вирости. А за стодолою задумано шептався з ранковим вітром сад. Тихий і смиренний, ніби цілу ніч випрошував у неба живильної вологи для своїх соковитих фруктів.
Я вистрибував на подвір’я і з шурхотом підминав босими ногами соковиту блискучу зелень. Роса хапала за п’яти зимними травинками, які залізали між пальці і там залишалися. Холод пронизував аж до мурах по всьому тілі, перехоплювало дух, але я мчав до вбиральні на початку саду. Соромʼязливо прикривався рипучими дверцятами від яблунь та слив і прислухався до птаства, яке реагувало на скрип кволими вигуками та шурхотом крил. Які ж вони були мальовничі, наші яблуньки, грушки, сливи?! Вони нагадували то ґаздинь у святкових запасках, то старшокласниць, коли ті бігли за коровами, пообвішувані звабливою красою, яка переливалася у футболках. На яблунях тієї краси набралося так густо, що гілля аж хилилося до трав. Може нанашко Шеремета уночі понавішував між листям різдвяні кулі?
Перегляньте також:
- «Пішов на війну у 19 років…»: Історія воїна з Тернопільської бригади про життя «тут і зараз»
- Віддала медицині 40 років: на Тернопільщині пішла з життя відома лікарка-рентгенолог
До Спаса простір аж гудів різними табу на садовину. Вважалося, що поки садовина наливається соками, набирає кольору та об’ємів, то вона належить Творцеві, Сонцю й Літу. Ми, звісно, робили сплановані чи спонтанні набіги у сади. Але то тихцем. Не можна було навіть зізнатися, що ти вже їв яблука. Хоча сливам попри дорогу на пасовисько ми ніколи не давали достигнути, бо за неписаними дитячими правилами вони вважалися стиглими, коли тріскали. То було знаком, що вони вже солодкі. При дорослих ми могли лише басом споглядали на садовину і ковтати слинку. Відверто кажучи, те чекання було солодшим від самих грушок! Бо дитинство – то єдиний період у житті людини, який вміє щиро тішитися навіть надіями.
Хату наповнили запахи відігрітого сиру, вареної картоплі та сливок. Бабуся Тоня пообіцяла наварити аж три види пирогів. Баба Люля збирала кошик. Його дно і довкола кошика вже було встелене пахучим любистком, васильками. На цю зелену подушку, яка дихала запахами літньої галявини, викладали антонівку, паперівки, ренети. Яблука та груші починали сперечатися з запахами трав, адже недарма сонце так щедро вділяло їм свого тепла, а небо поїло дощами. Поміж них тулили сливки і ознакою немислимої розкоші вважалася наявність у кошику шматочка медових сот. Все це тато мусів прикрити, спершу, старанно розрізаним целофановим кульком, а зверху прикрашали вишитим рушником. Кошик, з яким бабуся, одягнувшись у нове, виходила на вулицю, уже був не кошиком, а маленьким витвором мистецтва, у який зачепнули трішки раю.
Біля церкви жінки то крикливо перемовлялися, то утаємничено шепталися. Ґазди поправляли нові картузи або капелюхи і обмінювалися поглядами, у яких азбукою морзе передавалося, коли і де вони здибаються біля магазину. Діти ззиралися, де найбільші і найсолодші япка. Дорослі про це знали і для надійності тримали кошики у руках. Вітер ганяв у повітрі густі запахи та ароми, у яких злилося все дихання садовини та трав. Мед з потрісканих від спеки сот блищав теплими крапельками солодкості, яку тягнуло взяти на палець та злизати. Ранети дихали пахучою терпкістю. Щокасті грушки просилися у руки і заманювали тисячами відтінків дюшесу. Стиглі сливки з прозорими шкірочками додавали своєї насиченої ароми, аж хотілося присолодитися шматочками того раю з кошика.
Священник кропив кошики без поспіху. Чи то він встигнув так спітніти, чи на нього потрапляли краплини з його ж кропила, яким він махав на всі боки, але його мокре і засмагле обличчя аж блищало. Сонце так вміло підсвічувало кожен його помах, що можна було бачити як світиться кожна краплина. Час від часу у процесі кропіння над людьми зʼявлялися шматочки веселки. То оживлювало присутніх і вони вигукували та показували веселку одні-одним, наголошуючи, що то добрий знак. У це вірила баба Люля, нанашко Шеремета і навіть я. У момент, коли над головами знайомих тобі людей блищить різними кольорами веселка, не мож не вірити, що Творець не торкається кожного яблука промінчиком свого сонця.
Яблук, грушок та сливок нам не бракувало. Але того дня дорогою додому я не міг дочекатися, коли бабуся поставить на крісло кошик. Він пахнув травами, плодами і нагрітим на сонці медом. Якби я тоді знав, що від смачних запахів можна знепритомніти, то я би точно знепритомнів. Але я лише знав, що кошик треба принести до хати, бо, якщо всі не скуштують, то на другий рік садовина може не вродити. У прибраній хаті пахнуло пирогами, запрашкою з кугута та борщем. Бабця кивала на кошик і посміхалася:
– Та бери вже, стричку!
Я хапав найбільше япко і вгризався у його соковиту мʼякоть своїми молочними зубами. Воно було таким стиглим, що не просто хрустіло чи хрумало. Воно голосно тріщало, ніби розколювалося наше літо у бабусі. Сік стікав по бороді, по руках, по шиї, по ліктях. Він блищав на животі і заплямив нову сорочку, але я лапав його язиком і ревно злизував кожну краплину. То був не сік. То спливав пахучими потоками ще один серпень мого дитинства.
Увечері село дихала нагрітими травами, часниковими запахами холодцю і хрумтіло домашніми вафлями, щедро перемащеними спаленим цукром. Сонце стомлено опускалося за ліс, готуючись до заслуженого відпочинку. Воно нагадувало розкішний перестиглий білий налив. Чим нижче опускалося сонце, то більше небо наливалося медом. Десь гучними тостами «на коня» прощалися гості. Дзеленчали відра біля криниці сусідів, скрипіла корба, рипіли колеса фіри, голосно фиркали коні. Осінню ще навіть не пахнуло, але вона вже визирали десь з-за лісу, за яким збиралося відпочити сонце. А може осінь вже притаїлася за плотом, спершись, наче заморений самогонкою нанашко Шеремета, ліктями на тин, і всміхалася до садів, мовляв, незадовго я вас переодягну у всі відтінки золота, трохи подефілюємо і будемо відпочивати.
Яблучний Спас – то свято від Творця, яке не дає забути ті дивовижні часи, коли дитинство вірило, що дерева вміють розмовляти, сонце, якщо захоче, то може перетворитися на білий налив, а Творець ходить садами і благословляє кожен листочок та кожну травинку краплинками світла, які на ранок перетворюються у росу. Хто про це дізнався у дитинстві, то йому по сьогодні кожен серпень пахне не садовиною. Він пахне хатою, у якій нам було найкраще, і безтурботним світом, де час міг сліпити сонцем, заливати дощем, нагадувати про себе громами і мав смак соковитого білого наливу.
Олег Ущенко
