Євангеліє памʼяти
- Опубліковано: Новини Тернопільщини
- —
- 24 Липня, 2026 о 16:43
– Ви ж знаєте, що ми вас разом таємно хрестили? Тоді не можна було…
– Знаєм, знаєм, – буркнули в один голос, труснули бородами…
Олександр Вільчинський “Інші двері”
Триваліший час не могла підібратися до цієї книжки, і тільки посередині літа зрозуміла, чому… Кожна книжка неодмінно має приходити тоді, коли душа прикликає її виповнити себе. Послідовність життя саме це й показує нам: тільки прекрасні, вищі перегуки звичної дійсности ведуть до справжнього входження у Слово. Саме в останні місяці я переконалася, що суть не в початку зі слова, а в нашому живому перебуванні в ньому ще до народження і вже після смерти. В ньому ми дихаємо, з нього підемо, лишивши свою частку кращого чи гіршого творення.
Перегляньте також:
- Олександр Вільчинський про казки свого дитинства, воєнні переломи та віру в перемогу у новому випуску проєкту «Такі часи»
- У Тернополі видали унікальну двомовну книжку поезій та біографій військових
Я поверталася з дому, з Тернівки до Івано-Франківська, і не могла перепустити відчуття проминущости, на цей раз воно сильно ввійп’ялося в серце. Вперше так замлоїло голосами бабусів, їхніми долями. Вперше мамине тіло, рухи, очі, слова показалися настільки великим дивом, такою неосяжною природою і зовсім моєю сутністю, що було навіть важко довго на неї дивитися, знаючи, що вона – це я…
Так, їдучи, я вже знала, що маю увійти в “Інші двері”. Це роман Олександра Вільчинського, виданий в 2021 році. Саме він, як ніякий инший не припав би тоді до моєї свідомости, не визволив би з відчуття всесвітньої самотности, яке, щоправда, не полишало впродовж усього тижня читання аж до сьогодні. Твір, який не хочеться відразу ословлювати, він настроєвий, виповнений всуціль медитативного стану між усіма часами. Персонажі так внутрішньо вільні, як і їхня мова, зрештою, вся мова автора. Простір, імена, події – все спрямоване в глибину пам’яти, що так болюче і солодко ранить своїм поверненням, своїм незникненням. Взагалі цей роман належить до тих, що розвиваються повністю за своїми законами. Авторові вдалося вивести поле екзистенційної туги самої Людини, незалежно від того, хто вона.
Розділи розміщені за трьома векторами трьох головних персонажів – Валентія, Аліка (двоюрідних братів) і матері останнього Марії. Кожна нова дія вдало поєднана з попередньою, виведена з кількох поглядів, якщо вони взаємодоповнювальні. У творі сплетено багато, хоча в загальній побудові воно сприймається легко, втягує, деколи навіть вимучує неперервністю, але потім наново відновлює пульсацію. Алік, що повернувся з війни і має в грудях осколок, мовби центрує на собі всю історію, і це доводить закінчення, де невідомо, чи життя його продовжиться, чи обірветься. Але життя мами, яка постає окремішньою, з якогось иншого, ніби минулого, а ніби тільки їй належного і ніколи не скінченного світу, зіткане поза звичними уявленнями про поведінку, вона рухається і бачить все навколо вже у цілковито власному внутрішньому поклику. Так виведена старість, яка, зрештою, є тільки словом і водночас тим, що піднімається на висоту иншого – зв’язаного з цілою картиною існування бачення. “Мамо, то вже і так всі знають”. Ну то й що? Нехай знають” – думає собі Марія, коли говорять, що вона повторює одну спогадову історію безліч разів. Але хлопці (Алік і Валентій, які, щоправда, і самі вже батьки й навіть діди) й собі не гребують спогадами і повтореннями. У романі звучать слова: мабуть, ми й повторюємо, щоб не говорити про инше, – бо не завжди воно потрібне, те инше, якщо є родина, з якою найчастіше про головне мовчать. Зрештою, це ставлення до розмови… Не постійний перехід до нового, а пізнання того, в чому ж ти насправді був весь цей час.
Валентій має особливу рису, з опису якої починається твір і, фактично, його освячує: польоти свідомости. В одну мить він забувається й переміщується далеко, відпускаючи все, що відбувається в цю конкретну мить. Це цікаво, зокрема, з психологічного погляду, але головне – в естетичному смислі саме ці Валентієві “польоти й ульоти” є цілковитою злітною смугою для роману. Бо роман створений майже суцільним спогадом. Кожен діялог занурений, крім задерикуватого авантуризму, іронії, у головне своє спрямування – згадку про те, що вже було й чого не вернеш. Хоча для героїв оте “не вернеш” нічого не означає. Вони живуть у просторі, який не минає в своїй суті. І сама смерть є особливим переселенням, хоч яким стражденним… “Усі ми там будемо”, – звично каже Валентій, що вже приходить до батьків, дідів, прадідів і взагалі більшости родини спілкуватися тільки на цвинтар. Там йому краще, там усі вони є… Персонаж Валентія нагадує самовигнанця, чоловіка, який відійшов і від родини, і від світських пошуків, а вернувся на батьківське обійстя і там переосмислює (або й лише споглядає), переживає всу сутність, всю повноту єднання, буття в міжчассі й міжпросторі, хай і втіленому в конкретному селі. “Це як танці довкруж вогню, який зігріває, хоча може й обпекти”, – думає Алік. Сам же він все боїться втратити пам’ять, як це помалу стається з його матір’ю.
Сюжет із розкопками на городі поданий ненав’язливо, він пронизує дитячою цікавістю, а відтак і певним благородством. У всьому тому чується метафізична сутність дитинства взагалі, яке є першими дверима, раз закопаними й ніколи в подальшому вже не знайденими, хоча спогад про них завжди веде кудись у відоме і недосяжне…
Цю тональність Олександрові Вільчинському вдалося витримати від початку й до кінця. Тут хочеться меншої міри теорії, а більшої – відкриття читача до свого роду. Це виводить до глибокої чутливости, бо після прочитання, а мені цього разу й безпосередньо до нього, чується сам рух крови рідних, поки вони є на цій землі, внутрішнє тертя їхніх кісток і думок, переживань. В продовженому осмисленні ми починаємо бачити, що різниці між літами нема, але є різниця між тим, коли людина приходить до розуміння своєї повноцінности. Тоді спілкування, перебування разом стає майже божественним потрясінням, усе завмирає від того, наскільки кожна мить перебіжна, і час нестійкий, хоч незмінний. З’являється діялог, не обмежений умовами, проте обмежений кількістю втриманого болю.
Коли роздирає родинне чуття, особливо вперше, хочеться зректися всього світу і лише слухати маму… “Інші двері” рятують від крайнощів і створюють лагідність, яка межує з потрясінням. За це можна лиш дякувати Олександрові Вільчинському, за те євангеліє пам’яти, яке він майстерно й глибоко відтворив у всевидющому і всевідаючому сувої книги…
Юлія Манякіна,
м. Івано-Франківськ
22 липня 2026 року.
