«Я не героїня. Я просто ще стою»: історії жінок, які воюють на передовій
До повномасштабної війни 35-річна Аля викладала балет. Її життя було пов’язане з рухом, музикою, сценою і дітьми. Та після російського вторгнення вона обрала інший шлях — пішла до війська.
У Збройних силах України сьогодні служать понад 70 тисяч жінок. Близько 10 тисяч із них перебувають на передовій. Вони працюють медикинями, операторками дронів, снайперками, командирками, зв’язківицями, артилеристками. Але часто, окрім війни з ворогом, їм доводиться вести ще одну боротьбу — за право бути сприйнятими серйозно.
Історії трьох українських військовослужбовиць — Алі, Каті та Яни — показують, якою насправді є жіноча присутність на війні: без пафосу, без романтизації, але з величезною силою.
Аля: від балетного класу до поранених на фронті
Коли Аля прийшла в армію, частина чоловіків сприйняла її не як майбутню побратимку, а як випадкову людину в формі.
Їй казали: «Красива лялька. Розуму не вистачить». Або: «Прийшла шукати чоловіка».
На такі слова Аля відповідала просто: вона була балериною, мала професію, життя і вибір. Їй не потрібно було вступати до армії, щоб знайти чоловіка.
Однак війна швидко розставила все на свої місця. Аля досі пам’ятає першого пораненого, якому допомагала. Артилерійський снаряд розтрощив йому обидві ноги. Вона зробила знеболення, стежила за тиском, пульсом і диханням, говорила з ним спокійно.
Каже, було легше, бо він не кричав.
Імені цього військового вона так і не запам’ятала. Не знає, чи він вижив. Але саме такі моменти залишаються з людиною назавжди — не як героїчні сцени з фільму, а як пам’ять про конкретний біль, конкретну кров і конкретну відповідальність.
Навіть у тилу Аля стикалася з невидимістю жінок у війську. Коли вона приїхала у відпустку до Києва і зайшла в магазин разом із побратимом, обоє були у формі. Продавчиня подякувала за службу лише йому.
Ця сцена багато говорить про те, наскільки суспільству ще складно побачити жінку не просто поруч із війною, а безпосередньо всередині неї.
Катя: маленька війна всередині великої
Каті було 19 років. Вона мріяла стати астрофізикинею, але замість університетських аудиторій опинилася у війську.
Її теж перевіряли щодня. Казали, що не зможе, не витримає, не впорається. Вона згадує, що довкола було багато алкоголю, домагань і тиску.
«Я воювала у своїй маленькій війні», — каже Катя.
Сьогодні вона працює у дроновому екіпажі разом зі своїм хлопцем. Вони живуть і виконують завдання в підземному бліндажі біля фронту. Разом із ними — кіт, маленький уламок нормального життя серед землі, вибухів і постійної небезпеки.
Після першого прямого влучання по російській колоні піхоти Катя не відчула нічого особливого. Не було ейфорії чи шоку. Була тільки робота.
«Я подумала: готово. Спрацювало», — згадує вона.
Найстрашніше, за її словами, не сам момент удару, а усвідомлення, що тебе можуть побачити.
«Якщо ти їх бачиш, вони бачать тебе», — каже Катя.
У війні дронів це означає, що кожне вдале спостереження може бути взаємним. І кожне завдання може стати останнім.
Яна «Мультик»: командирка жіночого дронового взводу
25-річна Яна до війни танцювала, працювала швачкою і візажисткою. До військкомату вона прийшла у футболці з «Корпорації монстрів». Так отримала позивний Мультик.
Спершу Яна займалася адміністративною роботою. Потім навчилася стріляти з гвинтівки, стала FPV-пілоткою і згодом очолила жіночий дроновий взвод Amazon Banshees.
У цьому підрозділі служать жінки віком від 18 до 51 року. Вони виконують бойові завдання, працюють із дронами, ризикують життям і щодня доводять, що війна не має «жіночих» чи «чоловічих» обов’язків — є лише відповідальність і здатність виконувати роботу.
У серпні 2024 року російський снаряд вибухнув над головою Яни. Вона втратила половину слуху. З лікарні опублікувала фото: обличчя в багнюці. Підписала його словами: «Обличчя не жіночої війни».
Через сім місяців і кілька операцій Яна повернулася на фронт — уже зі слуховими апаратами.
Перед від’їздом на війну вона написала своїй чотирирічній доньці слова, які звучать як заповіт і як пояснення всього, що роблять українські жінки на війні:
«Не бійся йти туди, де страшно. Вихід є завжди. І пам’ятай: любов не вмирає».
Яна не називає себе героїнею.
«Я не героїня. Я просто ще стою. Коли все закінчиться, я запишуся на хореографію і танцюватиму зі своєю донькою», — каже вона.
Війна, у якій жінки більше не «поруч»
Ці історії — не про винятки. Вони про нову реальність української армії, де жінки не просто допомагають, не просто чекають і не просто підтримують. Вони воюють, рятують, командують, керують дронами, отримують поранення, повертаються після операцій і знову стають у стрій.
Але ці історії також про те, що шлях жінки у війську часто складніший не лише через ворога. Він ускладнений стереотипами, недовірою, знеціненням і суспільною звичкою бачити у формі насамперед чоловіка.
Та попри все, Аля, Катя, Яна і тисячі інших українок продовжують робити свою роботу. Не заради красивих слів. Не заради статусу. А тому, що це їхній вибір, їхня країна і їхня війна.
І коли одна з них каже: «Я просто ще стою», у цих словах насправді — вся Україна.