Українська Україна – вибір шляхетних
- Опубліковано: Новини Тернопільщини
- —
- 20 Вересня, 2026 о 14:14
Постулат: немає поганих націй, є хороші і погані люди у кожній з них.
Це не потребує підтвердження. Це даність. Це те, що є.
Нещодавно побачив у ТікТоці виступ відомого блогера, який давно проживає за океаном. Він гучно і «визначально» закликав будувати в Україні певне «толерантне суспільство».
Це мотивувало висловитись.
Ми, звичайно, не проти толерантного суспільства. Але Україна — це не США, як країна, яка формувалася з мігрантів, тим більше з таких, що знищили корінне населення, самопроголосивши себе носіями свободи.
Україна завжди мала і має титульну націю. Вона є базисом української політичної нації. Сьогодні більше 72%, хоч із початком повномасштабного вторгнення частіше звучить цифра у 80%, громадян України ідентифікують себе українцями. Це логічно визначає Україну мононаціональною державою.
Українці, у тотальній більшості, не проти жодної нації. Тому нема тут дискусії проти будь-якої нації. Ще від неописаних часів до сьогодні представники будь-якої нації могли задовольняти свої культурні чи релігійні потреби або інші запити своїх ідентичностей на території України. Так було і є завжди.
Та сьогодні, на мою думку і моє право на слово, роль титульної нації та її як формуючої суті політичної нації України треба переписати.
В Україні є титульна і дві корінні нації. Так є, і це данність.
Утвердження титульної і корінних націй є обов’язком держави. Таким є звичай і суть Вільного світу, до якого належимо. Інші нації мають можливості утверджувати свою ідентичність на базисі споріднених національних держав або за законами держав та традицій націй, де вони проживають у меншості.
Це єдиний спосіб жити мирно.
Сьогодні в Україні є багато національних, релігійних та культурних середовищ. Це надважливо для спільного прогресу. Їх завжди було більше ста, і правило миру є силою кожної з них.
Ключовим правом і вимогою політичної, а тим паче титульної нації було її право на вольності, що формулювалося у буденній фразі: «Не сідайте нам на голову».
Та останнім часом, випадково і не дуже, все більше зазіхань саме на цю суть, на це право на життя у мирі. Все гучніше лунають «глашатаї»: «Ми тут були завжди і Україною є ми». Вважаю, так не гоже, це неправда, вона приносить шкоду обом націям.
Сьогодні в українському суспільстві достатньо нав’язаних дискусій — чи є в Україні антисемітизм? Я переконаний, що в Україні такого явища не існує.
Але є інше.
Коли когорта, мабуть, не найкращих представників єврейської нації приїжджає в Умань і поводиться по-свинськи, демонструючи зверхність, прикриваючись самопроголошеною богообраністю, — це ніяк не може сприйнятись. В Україні це неприпустимо. Це не українська традиція гостинності.
Хасиди, які нищать простір, який любив їхній натхненник, — це бидляцтво.
Демонструвати в такий спосіб самопроголошену богообраність, а всі інші повинні і змушені прибирати після них і називати це толерантністю?
Є й інше. Маємо багато мародерів, які прикрили в Україні чотирма так званими антисемітськими законами своє право на грабунок самої України.
Досить часто можна почути, що єврейський народ є страждальцем.
Ми схиляємо голови перед невинно убієнними євреями під час Другої світової війни. Українці ніколи не любили війни, а тим паче вбивства мирних жителів. Але прикривати сьогоднішню хуцпу, нахабство, мародерство, зверхність тим, що єврейський народ страждав, — вибачте, це глум над здоровим глуздом, над смертями невинно убієнних чи вигнаних зі своїх домівок євреїв у минулих часах, можливо, навіть над смертями своїх же предків.
У кожного з нас є знайомий українець єврейського походження, чи просто єврей, як кому зручніше, який поводиться так, як прийнято у вихованих суспільствах. Він шанує Україну, часом воює за її свободу. Точно немало євреїв, які українською мовою послуговуються краще, ніж багато українців, і зробили для цієї держави немало.
Зрозуміло, що ми не визначаємо їх за нацією, ми відносимося до них зі щирою взаємністю, як між пристойними людьми, та разом відстоюємо наші вольності на цій землі. Ми разом воюємо за це. Так є, і це данність.
У мене свій особистий приклад із боїв ще у 2014 році — плече до плеча з побратимом-євреєм і з шаною до всіх інших побратимів. У мене не одне десятиліття особистих прикладів підприємницьких справ і державної служби та ще не на одну сторінку спогадів.
Та є й ще інше.
Ми всі знаємо з історії часи, коли московитів ешелонами завезли до України більшовики для «асиміляції». Інших привели сюди на службу у НКВС. Наприклад, ще донедавна центральні частини Львова чи Ужгорода були заселені їхніми нащадками не менше, ніж у Донецьку. І ці представники «недонації» з Московії наполягали, що вони тут живуть і через це титульна нація повинна зважати тільки на їхні інтереси, бо під боком є Московія, тому «мусите» вести культуру, мову, державний устрій так, як ми вважаємо…
Це все разом — неприпустимо.
Україна — мононаціональна країна, яка сьогодні протистоїть одній з найбільших військових потуг у світі за спільні вольності усіх національностей, що тут живуть.
Але московити намагаються знищити саме українську ідентичність, якраз українську національну державу. Вони не проти України «толерантної», яка йде у фарватері московитських наративів. Вони проти української національної держави і української нації.
Ми маємо бути шляхетними, маємо бути гоноровими, поважати і шанувати представників будь-якої нації, якщо вони поводяться як люди. Ті, хто буде нав’язувати свою вищість, свої пріоритети, нищачи українську націю, нами сприйматись із миром не можуть.
Українці можуть утвердити свою ідентичність і свій генетичний людяний спосіб життя лишень в Україні, у них іншої землі нема, бо так для них було завжди. Ми разом за це воюємо.
В Україні має постати Українська Україна. З пріоритетами політичної і титульної нації. З правами і свободами інших національностей, які шанують українську традицію титульної нації та її державний устрій.
За це і переможемо!
Павло Жебрівський
