Віктор Мацикур народився 17 січня 1975 р. у с. Підгороднє Тернопільського району. У 1997 р. закінчив Тернопільський національний педагогічний університет. Викладав у загальноосвітній школі с. Прошова Тернопільського району, СПТУ №1, технічному коледжі ТНТУ імені Івана Пулюя. У 2003 р. заснував федерацію бодібілдингу та фітнесу в Тернополі. Має вихованців чемпіонів світу, призерів Європи та України. Чемпіон світу з жиму лежачи, віце-чемпіон світу і Європи з фітнесу і бодібілдінгу, чемпіон України. Тренер із спеціальної і фізичної підготовки. Сьогодні займає посаду керівника департаменту у справах сім’ї, молоді, фізкультури і спорту ТОДА.
Перегляньте також:
– Вікторе, в одному із інтерв’ю Ви сказали, що з фізкультури в школі мали трійку. Жарт чи правда?
– Це правда. Бог кожному дає якісь таланти. В програмі з фізкультури не було передбачено вивчення таких спортивних дисциплін, в яких я міг себе проявити. Вона включала лише спортивні ігри та легку атлетику, а в мене схильність до силових навантажень. Ще й досі не прикипів до бігу, хоча можу пробігти 3-5 км, але не отримаю від цього задоволення і результати будуть середніми. Але якщо мова йде про силову роботу, то результат від неї – явно вище.
– В позаурочний час Ви таки займалися спортом?
– Так, займався, бо завжди вважав, що спорт – це один з найкращих способів стати кращим, це «інструмент», який допомагає розвивати в собі дисципліну, цілеспрямованість. Ці якості спортсмени вміють переносити із спорту на своє повсякденне життя, роботу, стосунки з людьми. Спортсмени вміють працювати, коли болить, коли немає сил, коли нібито і мотивація відсутня. Багато людей відмовляються від занять спортом чи іншої діяльності, бо в них нема зараз для цього відповідного настрою. Вони шукають якусь причину, якусь мотивацію. Насправді, мотивація – всього лиш перший імпульс для того, щоб прийти в зал, все решта – це дисципліна, це характер, а не тимчасові емоції. Напевно, жоден корабель не вийшов би в море, якби чекав, щоб було сто днів підряд хорошої погоди. Так не буває. Чекати – немудро, треба починати – і займатися. Звичайно, своїм фізичним станом та активністю треба управляти коректно. Людина деколи буває не на піку своїх можливостей, є певні перешкоди для занять, перевтома – тоді режим роботи потрібно змінювати, навантаження зменшувати, заміняти одні на інші. Це ціла наука, це те, чого вчать в інститутах фізичної культури.
– Ви вивчали ці дисципліни, коли були студентом?
– Я і досі навчаюсь. Сьогодні я одержую другу вищу освіту, є студентом Львівського державного університету фізичної культури, спеціальність «спорт, бодібілдинг». Вважаю, що можна вчитися все життя. Диплом, який скаже, що я – спеціаліст, вирішить тільки частину питань, тому що мене цікавлять власне знання. В багатьох сферах маю достатньо компетенції, щоб проводити заняття для інших, тому що 20 років тренуюся і 20 років треную, а серед моїх вихованців є чемпіони Європи, світу, призери найбільших світових змагань, тому можу говорити не тільки про власний досвід, але і про досвід тих людей, яких тренував. Крім того, я є президентом Всеукраїнської федерації бодібілдингу та фітнесу, маю змогу спілкуватися зі спортсменами з різних міст України і зарубіжжя, тож їхній досвід обов‘язково враховую.
– В Тернополі з ініціативи федерації проводилися Всеукраїнські змагання з бодібілдингу та фітнесу. З якого часу Ви займаєтесь проведенням спортивних змагань?
– Ми проводимо в Тернополі змагання з 2005-го року. Була невелика перерва, потім в 2013-2014 роках повернулись до активного, так би мовити, промоутерського напрямку діяльності, проведено два чемпіонати і є плани на майбутнє.
– У Вас підростає маленький син…
– Він завжди каже: «Тату, я вже великий». Йому 7 років.
– В школі він хвалиться своїми батьками?
– Я думаю, що так.
– Ви залучаєте його до спорту?
– Він виріс в спортзалі, разом зі спортзалом. Дружина тренувалася всю вагітність. Ми працювати тоді в одному із тренажерних залів міста. Я був там спортивним директором, вона – інструктором. Звичайно, я контролював режим тренувань. Останнє заняття було за три дні до того, як вона народила. Відповідно, з перших місяців життя сина дружина відновила заняття, і він з пелюшок пізнав атмосферу залу і праці. Але ми підходимо дуже зважено до питання залучення дитини до спорту. Я не хотів би, щоби син автоматично був продовженням роботи своїх батьків. Можливо, в нього інші таланти, і він розкриється в інших сферах. Наприклад, в моїй родині до мене нікого зі спортсменів не було, навіть не було таких, хто вирізнявся би особливою фізичною силою. Я досягнув результатів тільки тому, що ніколи не зраджував цій справі. Я не хизуюся гіпермасою, а є більше прихильником естетики, пропорцій.
– З чого саме і коли почалося захоплення спортом?
– В 10 років почав займатися біатлоном, потім були настільний теніс, бокс, боротьба, карате. Випробував багато дисциплін і досі їх практикую. Взимку із задоволенням катаюся на лижах. Кожен вид спорту має певні акценти, а мені дуже подобається, коли людина універсально фізично підготовлена.
– Біатлоном де саме займалися?
– Я родом із Підгороднього. На моїй пам’яті кращі часи бази біатлону Олімпійського резерву поблизу Підгороднього, куди з’їжджалися спортсмени з усього Союзу. Там і займався.
– Сьогодні спорт в нашій області має достатню популярність?
– Як директор департаменту у справах сім’ї, молоді та спорту Тернопільської ОДА можу сказати, що в нас на Тернопільщині є великий спортивний потенціал, є інфраструктура, яку треба розвивати і розбудовувати. В області культивується 45 видів спорту, але спортом охоплено лише 5-6 відсотків населення. Це дуже мало. Наша задача – зробити спорт масовішим, відкрити громадськості нові види спорту, залучати до виступів спортсменів високого рівня.
– Нещодавно на набережній Тернопільського ставу офіційно відкрили майданчик спортивних тренажерів під відкритим небом. Знаю, що Ви теж маєте стосунок до цього. Це була Ваша ідея?
– Це була моя концепція, проте я не берусь за авторство. Радий, що міська рада почула мене, прислухалася і знайшла для цього ресурс. Я – мешканець Тернополя. Тут живе моя сім’я. Хотілось би, щоб люди мали змогу прийти потренуватися. Далі ведуться перемовини, щоб подібні майданчики зробити ще в кількох місцях міста. Стосовно ідеї: ніщо в цьому світі не нове. В Америці, у містечку Веніс давно існує «узбережжя м’язів» – величезний атлетичний клуб під відкритим небом. Що цікаво, в Києві у гідропарку також є подібне місце, яке ентузіасти щороку удосконалюють, збагачують тренажерами.
Спілкувалася Юлія Хім’як
