Тернопільський художник Петро Мороз: «Всі ті картини, які в мене є, – оце і є всі радості мої!»
- Опубліковано: Олена Лайко
- —
- 21 Квітня, 2026 о 15:18
Нещодавно упродовж місяця в Арт-галереї обласної організації Національної спілки художників України експонувалась персональна виставка «Живопис. Графіка» тернопільського художника, члена Національної Спілки Художників України, лауреата обласної премії Братів Бойчуків Петра Мороза. Це третя персональна виставка у творчій біографії Петра Мороза. Захід було приурочено 70-річному ювілею митця, відтак експозиція зібрала понад сімдесят робіт і представила підсумок багаторічної творчої діяльності автора. Незважаючи на те, що минуло лише кілька днів після завершення роботи виставки, емоції, враження, відгуки, спогади продовжують вирувати, виникати, надходити, спонукаючи до нових ідей, планів та задумів. Пише Тернопільська Липа.
Як зізнався майстер, остаточно прийняти рішення організувати виставку його переконали воєнні трагічні події в Тернополі 17 листопада 2025 року, коли від ворожих ракет загинули люди, було зруйновано будинки. Саме тоді прийшло усвідомлення, що треба поспішати робити щось важливе для себе та інших, аби встигнути. Так і почалась робота над підготовкою виставки. І в результаті експозиція вийшла багатоплановою, філософською, такою що, стимулює глядачів до роздумів, бажання щось пригадати з історії чи літератури, навіть пошукати якісь дані – імена, події, дати – в інтернеті. У будь-якому випадку, вона нікого не змогла залишити байдужим.
Перегляньте також:
- Юний художник із Тернополя Назарій Шевчук здобув перемогу на фестивалі «Ukrainian Spring»
- Тернопіль втратив Майстра: помер видатний художник та літописець Євген Удін
У бліц-інтерв’ю під час діяльності виставки для тернопільської журналістки Людмили Руденко, Петро Мороз відкрив кілька секретів своєї роботи та особистого.
– Чи є тема, до якої ви постійно повертаєтеся, ніби до внутрішнього дому?
– У моїх картинах може бути декілька тем, які об’єднуються потім в одну ідею. Наприклад, може бути із прадавніх часів, середніх віків і нинішнього часу. І я оце все поєдную на одному полотні, підводжу, трактую. Буває, я малюю по сім композицій на одному полотні, невдалі, які я не залишаю, які мені немає куди подіти, зафарбовую. А коли нарешті добираюся до такої думки, де воно в мене там викристалізовується і утворюється та картина, яка мені дуже подобається, мені особисто, і я її залишаю. Час від часу я її ще витягаю із стелажа і дивлюся, чи вона мені справді так сподобалася, чи треба щось доробляти, чи не треба. Коли вже не треба доробляти, я її вже відставляю і більше я до неї ніколи не повертаюся.
– А чи є колір, без якого Ви не уявляєте свої картини?
– До картини, до думки, ідеї я підбираю колір, різні кольори. Бо без цього картина як буде? В графіці немає такого, бо вона чорно-біла в мене. Може бути вкраплення золота чи червоного кольору золота, і все. Чорний колір і білий.
– Яка картина забрала найбільше ваших сил?
– Картина в процесі виконання в мене вимагає декілька місяців. От графіка, багатофігурна композиція, і треба намалювати одяг, обстановку, відтворити той час історичний, які події відбуваються, все це має бути вималювано графічно, там, мільйони штрихів! Це вимагає від мене багато праці. Тим більше в мене робота не на мольберті стоїть, а я лежу на ній. Якщо величезний розмір, то я так мушу, а якщо менший розмір, – то на столі малюю. Навколо неї можу ходити і малювати, і догори ногами малюю фігури. Став там і її малюю так, як мені зручно. Справа, зліва, рука, пензель, я малюю правою рукою, лівою не можу. Тому оцей баланс, щоб не крутити багато, мушу малювати навіть верх ногами картину.
– Чи був момент, коли Ви хотіли перестати малювати?
– Ніколи такого в мене не було. Не було ніколи, я завжди хотів малювати, завжди малюю, незважаючи ні на що!
– А є у Вас картини, які ніколи не покажете публіці?
– Та ні, такого не може бути. Хіба може бути так, що тримаю її 10-15 років. А потім показую. А для чого мені Господь дав якийсь там талант, і для чого я працюю ? Для того, щоб створити ту картину. Значить, якщо створив, рано чи пізно показую.
– Що Вас найбільше ранить, як митця?
– Байдужість людей. Заздрість. Ранить, коли люди не вміють оцінити працю.
– Яка Ваша наймасштабніша робота, найбільша за розміром?
– В церкві на Тернопільщині я малював Ісуса Христа, ширина десь сім метрів, висотою до двох мерів. Малювати доводилось на риштуваннях, на висоті 15 метрів.
– А чи часто говорять компліменти художнику?
– Так, були. Коли даю на виставку картину, а вона стає презентацією, її вішають на центральне місце, чи дають на афішу величезної виставки в Києві, то це вже визнання. Приємно мені, коли моя картина на афіші виставки. Коли виносять твою картину, загорнену в біле полотно, і ти стаєш лауреатом виставки, це також дуже приємно, дуже святково, тоді тобі дарують квіти, а твою картину забирають в музей.
– Якщо б ваше життя стало картиною, що було б її центрі?
– Так я його вже намалював у картинах – своє життя. В кожній картині є частинка мого життя, моїх роздумів.
– Ваша кохана дружина Галина – муза для Ваших картин?
– Не тільки муза. Вона в мене скеля, яка захищає мене від всього, моя помічниця, моя берегиня.
– Чи була картина, після якої Ви самі подивилися на життя інакше?
– В мене змінюється світогляд, коли я малюю в певному кольорі картину, а потім змінюю колір.
– Яка картина дала вам найбільше радості?
– Всі ті картини, які в мене є, оце і є всі
– Чи згадаєте найдивніше місце, де Вас наздогнало натхнення?
– Я йду по дорозі, і щось побачу на дорозі, на асфальті. У мене може натхнення бути таке. Може бути якась конфігурація, може бути якийсь звук. Багато чого на небі можу побачити, десь на стіні якусь пляму кольорову, щось побачити таке, що воно мені щось нагадує. Багато різних таких ситуацій.
– На чому спочатку малюєте? Полотно чи папір? От є ідея, де Ви одразу на полотні чи на папері відтворюєте?
– Я малюю… Якщо на полотні я щось малюю, то я так і одразу і там малюю композицію. Одразу. Навіть олівцем я на полотні не малюю, відразу пензликом. На папері я малюю олівцем і пензликом. Можуть бути всілякі прийоми. Використовую дуже багато різних видів. На картинах можете побачити щось таке дивне. І скло, і різні такі форми. Наприклад, крапля крові зроблена у вигляді корони з червоного. Крапля води зроблена із прозорого білого скла.
– Що складніше, почати чи завершити роботу?
Почати — це одне. А от коли вже все в тебе там визріло, воно моментально в тебе там просвітлюється, як рентген. І ти бачиш – картини ще нема, але ти вже знаєш, яка вона має бути. І ти просто її виконуєш. Так народжуються в мене картини, – там, глибоко в душі, в мозку, я не знаю де, але я чую ту радість, чую ось тут – о, так!
– Ви півстоліття малювали, уявіть собі, де Ваші картини через п’ятдесят років?
– Не знаю, може на смітнику, може в якихось галереях, не знаю – діти будуть розпоряджатися.
– А куди б Ви хотіли, щоб роботи потрапили?
– Хочу, щоб був створений музей мого імені, щоб всі картини були в цьому музеї, і люди приїжджали і дивилися на них.
– А що б Ви хотіли, щоб відчули ті люди, які дивитимуться на Ваші картини через п’ятдесят років?
– Не знаю, що вони відчують. Світ так змінюється… Хто зна, може навіть штучний інтелект все помішає. Я не знаю, що буде.
– А де би Ви хотіли, щоб в якому місці ще показали Вашу виставку? В якому місці чи в якій країні?
– А мені все одно. Я хочу де-небудь, навіть в цілому світі нехай їде. Чим далі, тим краще. Наприклад, в Нью-Йорку я би хотів. Але хто мене повезе? Воно величезне, тяжке.
– Уявіть собі, що Вашу картину відправляють в паризький Лувр, що б написали на звороті?
– Я не мрію про таке взагалі. Але написав би: «Я з України». Це найкраще послання, яке є. Весь світ дивується, як Україна – така могутня і сильна держава.
Підготувала Олена Лайко.
Фото Віталій Їжак
