Олена Синчак: «Навіщо сирник називати чізкейком?»

Олена Синчак – кандидатка філологічних наук; cтарша викладачка Українського Католицького Університету; із 2006 р. викладає українську мову для іноземців; із 2012 р. викладає українську мову і для українських студентів; співавторка серії підручників із української мови для іноземців «Яблуко».
Коло зацікавлень: риторика, лінґвістика, лінґводидактика, ґендерні студії, фемінізм.

«Словотвір» позиціонує себе як «плятформа для пошуку, обговрення та вибору варіянтів перекладу чужизмів». Розробники проекту закликають гуртом шукати українські відповідники для іншомовних запозичень. Автор ідеї – ІТ- спеціаліст Михайло Свистун. У відкритому доступі сайт із вересня 2014 року. Долучитись до платформи можуть всі охочі.

– Чи можна, хоч якось умовно, виокремити мови, які мають недостатньо рідних слів, а тому змушені їх запозичати?
– Насправді, якщо мова функціонує в просторі, вона має свої словотвірні ресурси, до того ж досить багаті. Але проблема не в їх нестачі, а в ставленні людей до самих мовних ресурсів і в рівні мовної свідомості. Скажімо, чехи дуже горді за свою мову і багато іншомовних слів, які ми легко приймаємо – у них мають свої відповідники: комп’ютер – почитач, театр – дівадло. Працює фільтр, який не допускає такої кількості запозичень. У німецькій мові теж тривалий час були дуже сильні чистослівні тенденції, в них і на позначення радіо, ТБ, театру були свої слова. Але тепер, із посиленням позицій англійської мови, вона проникає в німецьку, навіть у наукові тексти. Існують такі наукові технічні тексти, що стає складно розпізнати: німецька це чи англійська.

Слов’янські мови точно мають достатньо сил, щоб творити свої відповідники, але проблема у рівні мовної свідомості і в якійсь байдужості. З одного боку, люди, заангажовані у мовне питання, бачать проблему в російській мові; вони часто можуть не відчувати, що від англійської мови теж є загроза. З іншого боку, молоді люди перебувають під впливом англійської мови і не бачать проблеми в тому, що, наприклад, називають свої організації словом коворкінг. Немає фільтру, який би сказав, що коворкінг – це «інг» і «ко», це порушення гармонії світу української мови. Якщо ми можемо це назвати співробітня і воно звучить для нашого вуха добре, та ще й пояснює поняття, чому не можна його вживати? А ще, наприклад, у нас в УКУ є їдальня і коли я прошу сирник, мене перепитують: «Вам чізкейк?» Я просто цього не розумію. Яка між ними принципова відмінність? І навіщо сирник називати чізкейком?

– Чому в Україні з’явилась така тенденція?
– Очевидно, що є те, про що говорить Шевчук: Україні насаджують почуття мовної меншовартості. Воно насправді на багатьох рівнях відбувається. І, можливо, сприяє тому, що ми так легко піддаємося на будь-які впливи.

– Яким має бути співвідношення власне українських та запозичених слів, щоб мова розвивалася й водночас не була замкненою системою?
– Прийнято вважати, що нормальним є 10 % запозичених слів. Але те, що відбувається зараз в українській мові, ми не можемо порахувати, бо не маємо навіть тих, хто би тим займався. Якщо ж говорити дуже приблизно, то йдеться про 20-30% запозичених слів, залежно від стилю. Багато запозичень відбувається в науковому стилі. Науковці навіть не намагаються шукати українських відповідників. Терміни, які приходять, – усі приживаються в українській мові. Медіа дуже сильно популяризують їх, якось їх ошляхетнюють і показують у дуже позитивному світлі. Іншомовні слова – це нині модно. Якщо медіа будуть пропагувати таку мову – ми за 10 років не впізнаємо української. Ми вже її не впізнаємо.

– А раніше українські науковці перекладали терміни?

– Звичайно. У 1920-30-х роках, коли був сильний напрям на українізацію, творили нові слова в усіх царинах. Від технічної мови – до гуманітарної. Із таких перших словників згадують Олександра Синявського «Зразки простого слова» і Кримського, звичайно. Тоді працювала інституція, представники якої ходили в ремісничі цехи по селах чи містах і записували термінологію, яку там використовують на позначення певних предметів. Це була взаємодія з живим мовленням.

– Ви згадали про роль медіа…

– Коли з‘явилось поняття «літературна мова», воно взорувало на літературу, на високі стилі, звідти і шукали літературну норму. Дивились, як пишуть наші письменники – це й була норма. Але тепер говорять, що люди вже не взорують на літературну мову. Вона далі залишається тим високим стилем, але значно більше уваги привертає мова медіа. Мені здається, що тут була б добра роль медій, якби вони зайняли проукраїнську позицію в цьому питанні, проштовхували б українські слова. Нехай би на початку ці слова згадували лише побіжно, або бодай на рівні синонімів, як лазівку. Можливо, ця лазівка за якийсь час стане активніше використовуватися.

– А як можна творити українські аналоги іноземних слів?

– Перше – це питомі українські відповідники. Друге – калькування, ми беремо значення слова, дивимось на його структуру і відтворюємо її засобами української мови. Наприклад буккросинг – книжковий обіг, або книгорух – це яскравий приклад калькування. І третє – коли твориться власна назва, наприклад селфі-самчик, скріншот-зняток. До нового поняття – нове слово.

– Який із цих способів найлегше застосувати?

Думаю, що калькування – це найпростіше. Наприклад, Шевельов не дуже підтримував цей спосіб; очевидно, що він говорив про російську, а щодо російської нам це дійсно не на користь, але щодо інших мов – це непогано. Ми бодай маємо звукове українське наповнення, що викликає певні асоціації. Щодо екології українського слова або еколінгвістики, то ми насамперед маємо дивитися на будову цього слова. Якщо це слово, наприклад, руфер – ми можемо утворити українське слово дахолаз і воно до нас промовляє більше, ніж руфер. Я за те, щоб такі слова замінювати українськими відповідниками. Очевидно, ми не можемо відкинути всі іноземні слова, але щоразу утверджувати позицію чистослів’я, особливо в молоді – це дуже важливо.

– Одна річ, коли ми пригадуємо і повертаємо у вжиток слова, які колись у нас були. А що робити із новими словами? Ми не ризикуємо стати незрозумілими світові, якщо візьмемось абсолютно всьому шукати українських відповідників?

– Мені здається, що найоптимальніше робити так, як пропонував Шевельов: залишати іншомовний варіант і пропонувати до нього український відповідник, використовуючи їх як синоніми. І в якийсь момент ми побачимо, яке слово переможе, яке буде конкурентнішим. Як у 1990-х у нас була тенденція до чистослів’я, коли пропонувалося говорити не фотографія, а світлина. І ми бачимо, що нині функціонують обидва слова. Але поки що ми навіть не даємо українському слову шансу для цієї боротьби, ми його просто вважаємо настільки нерівноцінним, що навіть на ринг не виставляємо.

– Ви згадали про тенденцію 1990-х років, вона напевне була пов’язана зі здобуттям незалежності. У 2013 ми спостерігали щось схоже.

– Було відчутно підвищення мовної свідомості. На Майдані дуже часто звучав славень, а не гімн, говорили про варту, сотню, стяг, багато також козацького пласту лексики повернулось. Я навіть натрапила на те, що почали говорити про заміну назв військових звань. Для себе я і появу «Словотвору» пов’язую з цим. Мені подобається в цій системі те, що вона дуже демократична. Ви можете вподобувати слово, додавати своє, коментувати.

– Щодо «Словотвору» – на цьому майданчику я для себе відстежила гарні українські слова, які колись були у вжитку. Є і нові, які чудово відтворюють одним нашим словом іноземний аналог. Але є і зовсім недоладні. Можна робити знижку на те, що їх пропонують звичайні люди, не мовознавці?

– Небагато хто з мовознавців намагається бути почутим у просторі. Академія залишається закритою від суспільства структурою. Наприклад, у Львівській Політехніці розробляють термінологію, але суспільство про це не знає. Немає комунікації між академічною спільнотою і суспільством. Насправді – в нас є дуже хороші науковці, які пропонують вихід зі ситуації, але їхні публікації або не доходять до читачів, або не набувають широкого розголосу.

– Кого саме ви маєте на увазі?
– Я, наприклад, відкрила для себе Пилипа Селігея. Він пише про терміни іншомовного походження. Я зрозуміла, що в нас є такі люди, просто ми про них не знаємо. Їх треба вишуковувати.

– А ще є доробки Юрка Зеленого…
– Я впевнена, що академічна спільнота про Юрка Зеленого не говорить. Напевно, академічна спільнота сприймає цих людей як диваків, які вигадують чергове колесо до велосипеда. А мені видається, що саме такі люди є цінними як посередники між академічною спільнотою і звичайними людьми. Власне вони можуть бути цим мотором, який може все розрухати.

– Повернімося до «Словотвору». Якби академічна мовна спільнота цим зацікавилась і прийшла б на допомогу, то рівень проекту зріс би?
– Мені видається, що це два різні світи. Мовна спільнота думає, що ось вони нічого не знають, а ми все знаємо, але нас ніхто не хоче чути. Треба подумати про цю комунікацію зі суспільством. Як доносити інформацію.

– А що зараз є пріоритетним для академічної спільноти мовознавців, з-поміж того, що виходить на широкий загал?
– Наприклад, в університеті Франка розвивають дуже важливі галузі комунікативної лінгвістики, соціолінгвістики. Ці ідеї циркулюють, але стосовно термінотворення я не відчуваю достатнього проговорювання їх у суспільстві. Воно залишається на рівні конференцій: «Ми поговорили, ми знаємо як треба…», але від того, як знати до того, як втілити – далеко. Мені здається, що наша Академія навіть не має повноважень змінювати мовну дійсність. Це якесь закрите коло: лінгвісти вивчають, як функціонує мова, вони знають, як правильно сказати, але нема зв’язку із тим, щоб потім хтось це робив. Для мене це дуже дивний феномен. Я не розумію, чому так відбувається в мові.
Соціолнгвісти, очевидно, розуміють, що є проблема з політикою запровадження того, що вони говорять і вони вже чутливіші до цих питань. Те, що вони говорять, – вони хочуть бачити в житті.

– Вихід є?
– Бракує органу, який би відповідав за втілення ідей цих людей. Чи мовна інспекція, чи центр новотворів, які б відстежували, де з‘являються нові слова, за яких обставин. І доносили їх до людей. У Франції при Академії Наук функціонує Інститут французької мови. У них є словник новотворів – якщо слово до нього не потрапило, тоді його не можна використовувати, ЗМІ мають право використовувати лише слова, навні є в цьому словнику. Мені здається, що в Україні ніхто не вповноважений цим займатися. Науковці теоретизують. Але як перейти до практики, щоб це втілювати? Для нас може бути добрим прикладом тенденція, запроваджена проти суржику. Знаємо, що в 90-х низка дослідників з університету Франка на чолі з Олександрою Сербенською підготували маленькі книжечки «Антисуржик», які тоді коштували 1 гривню, й дуже делікатно поширювали, що треба над цим думати, і треба над цим працювати. Я думаю, нам треба чогось такого із термінотворення. «Словотвір» як на мене, може бути добрим майданчиком для відштовхування.

– А що зі словотвором на академічному рівні?
– У нас є поодинокі науковці. Наприклад, Данута Мазурик, яка відстежувала новотвори в пресі. Навіть видала книжечку цих новотворів. Вона не шукала українських відповідників, а лише відстежувала новотвори. Я не знаю інституцій, які відстежують це на науковому рівні, які б займались цим систематично.
Наприклад, термінотворення в Політехніці. Я знаю, що науковці цього закладу щороку організовують термінознавчі конференції; очевидно, що й публікують матеріали, які є лише в їхніх збірниках. Це проблема нашої академії: « Ми надрукували це тут, треба прийти в нашу бібліотеку або ще кудись, де є певна книжка, з якої можна отримати інформацію». Сучасні молоді люди вже не готові на такі подвиги. Якщо ми хочемо щось пропагувати, інформація має бути максимально доступною. І пропагованою навіть.

– Що або хто, на ваш погляд, має силу бути інструментом такої пропаганди?
– Очевидно, що це мабуть бути авторитетні люди, до думки яких прислуховуються і які би цю позицію обстоювали. Мені здається, що «Словотвір» пропонує саме той спосіб, який найбільше відповідає характеру українців. Це не нав’язування. Зробіть щось самі. Те, що було на Майдані. Організуйтеся й працюйте.

Розмовляла Марічка Алексевич