Односельчани розповіли невідомі факти із життя олігарха Дмитра Фірташа

Опубліковано:
31 Березня, 2015 о 00:08

– До Синькова? У нас його називають “маленькою Голландією”. Бо Фірташ перці голландські вирощує, помідори, навіть бджіл – і то голландських завіз. Раніше там було болото по коліна, тепер – ­Європа. І все за наші гроші, – сміється 45-річний Павло Адамчук у райцентрі Заліщики Тернопільської області.




У касі на автовокзалі питаємо, коли їде маршрутка у Синьків – село, де народився олігарх Дмитро Фірташ.

– Через 2 години. Не підходить? То йдіть до таксистів. Вони за такий маршрут б’ються. Там не дорога, а дзеркало, – зачиняє віконечко касирка.

 

Адамчук каже, що має знайомого таксиста.

 

– Живемо з теплиць – помідори, огірки вирощуємо. Коли почули, що Фірташ теплиці поставив, за голову схватилися. Думали: капєц нашому бізнесу. Але він, хоч злодій, та порядний – свого не образить, – регоче. – Ми на Тернопіль і Чернівці товар возимо, а він – на Київ, Львів, по супермаркетах. Дехто свою справу покинув, до нього на роботу пішов. По 2,5–3 тисячі платить. Для села – то грубі гроші.

 

Таксист 42-річний Микола підвозить сірим Opel 1992 року випуску. До села Городок матюкається через ями. За 10 км до Синькова – рівна дорога.

 

– По такому асфальті можна із закритими очима їхати. У такі моменти думаєш: побільше б Фірташів в Україні. У Синькові моя рідна тьотка живе. Її діти з Фірташем корову пасли, – закурює. – Мамка його бухгалтером на цукровому заводі була. Табличку ділення добре знала, про себе не забувала. Дімка водієм пожежки в Чернівцях працював. Тоді з потрібними людьми знюхався – грошики з’явилися.


Зараз арештований (Дмитра Фірташа затримали 12 березня торік в Австрії за запитом Федерального бюро розслідування США. Його підозрюють у причетності до створення організованої злочинної групи. Слідство триває з 2006-го. Відпустили під 125 млн евро застави. Фірташ не має права залишати Австрію до завершення розгляду справи про його екстрадицію до США. Зобов’язаний регулярно звітувати в поліцію про своє місце перебування. – авт), то місцеві сумують за ним.


До нього ходили, як діти до школи. У кого зуби повилітали – по 100 доларів давав, аби нові поклали. Він школу зремонтував, садік. Церкву відреставрував, – плює у прочинене вікно. – Правда, з Чернівців історики у село приїжджали. Казали, що за таке треба пальці поламати. Стара церква була пам’яткою архітектури, її мали до спадщини ЮНЕСКО занести.


Виходимо біля Синьківської школи. Її двері зачинені – діти на канікулах.


На протилежному кінці села розташовані теплиці AGRO DF Фірташа. По центральній вулиці вздовж 2,5 км всі обійстя обгороджені бордовим парканом із металопрофілю. На будинку культури напис: “Жити в Україні”. Навколо ростуть декоративні ялини, вистрижені кущі.


Звертаємо в бічну вулицю. За поваленою дерев’яною огорожею у пластмасовій мисці пере 36-річна Наталія.


– Паркани поставив перед відкриттям теплиць. Тоді Микола Азаров прилітав на вертольоті. Всім селом бігли на нього дивитися. Журналістів наїхало – я їм їсти готувала, – спирається на браму. – Всім не поставив, бо люди не вміють “дякую” казати. До Марії Григорівни, мами Дмитра, ходять, як по воду святу: той у мене город забрав, та межу переставила на 20 сантиметрів, поможіть на похорон, поможіть, бо женю сина.


А він і так багато зробив, для школи ноутбуки придбав. Раніше часто приїжджав. Сяде біля річки, дивиться вдалечінь. Місцеві пиячки до нього підходять. Охорона не підпускає, а Дмитро каже: пусти, то мій друг. Вони на бутилку просять. Якби хотіли на трактор, то може би не дав, а на пляшку, – сміється, – пару копійок витягне.


50-річна Марія погоджується показати журналістам Gazeta.ua помешкання Фірташів. Просить не вказувати її прізвища. Спускаємося до Дністра.


– Я молодша від Дмитра трохи. Пам’ятаю його зі школи. Був звичайним хлопцем, – озирається, чи ніхто не чує. Поправляє берет, який сповзає з голови. – У батьків один. Мама в сім’ї була головною – Дмитро та батько її в усьому слухали. Дмитро Васильович колись у школі з друзями трохи випив, мати йому скандал влаштувала. До нині не торкається випивки. Коли Дмитро пішов до першого класу, його батько потрапив до тюрми на три роки – робочою вантажівкою наїхали на школяра, дитина померла. За кермом сидів друг Василя Дмитровича, але той узяв вину на себе.


Дмитро у школі фізкультуру любив. ­Основні предмети так – трійки-­четвірки. Дружив із директорською дочкою, потім одружилися. Іванка в них народилася. Чомусь розбіглися.


Тішуся, що мені газ провів, інтернет. Хоч нічого не просила. Він сам кожен двір газифікував, дорогу зробив. ­Знаєте, як раніше: треба в район поїхати, з дому біжу в калошах, на автобусній перевзуваюся. Тепер, як пани ходимо. Отам вони живуть, – підходимо знову до школи. За рогом – хата Фірташів. – Йдіть самі, мене там не треба. А трохи далі живе його колишній тесть – Юлій Францович.


За цегляним парканом видніються дві одноповерхові будівлі з дерев’яними вікнами. На них – недорогі тюлі й штори. Одне вікно зсередини обтягнуте білою тканиною. Біля хати стоїть альтанка, поруч – гараж. Хвіртка зачинена. Через дорогу – обтягнутий сіткою тенісний корт зі штучним газоном.


– Марії Григорівни вдома не застанете. Все на роботі, – сусідка, на вигляд років 80, гуляє з онучкою. – Вже стара, а керувати не перестає. По цілому селу начальник. У школі ремонт зробили, то дітям по коридору бігати заборонили. Боронь Боже, кому неперевзутому зайти. Тут багато говорити – мало слухати, – махає рукою. – Бачила, що її колишній сват Юлій Францович удома – машину миє. Він добренний чоловік, такого по цілому селу не знайдете.


72-річний Юлій Грабовецький мокрою ганчіркою витирає джип. Біжить у хату, переодягається. Пропонує зробити екскурсію по селу. Сідаємо в машину.


– Діма починав відновлювати село з церкви. Їй коло 300 років. Перед тим радився з будівельниками. Ті казали, що дешевше повалити і нову звести. В області не дозволили. Мовляв, пам’ятка архітектури, – відчиняє храм. Заходимо у високу церкву, усередині холодно. – Економимо тепло. Парафія бідна. Люди в основному старенькі. В селі 650 виборців було. Молодь до Польщі на заробітки їздить. Діма ті парники робив, аби людей тут втримати. Скільки грошей у село вклав, нікому не каже, навіть матері. Вона дуже його сварить, що багато тринькає.


Я 20 літ працював директором школи. Вже 12, як на пенсії, а все в мене душа за школу болить. Пішли з директором якось до Дмитра, аби глянув, скільки б коштувало вікна поміняти. Він подивився: підлога провалюється, вікна згнили, двері скриплять. Каже: міняємо все. Тепер наша школа – одна з найкращих в області. Приїжджав голова обласної адміністрації, казав: хоч би одну таку в Тернополі.


Юлій Францович повільно веде машину, дорогою показує:


– Ото наш готель. Дмитро побудував. До мене двоюрідна сестра з Росії навідалася, тут зупинилася. Як зайшла в номер, руками сплеснула: ого, каже, такого навіть у Москві не побачиш. Для працівників фірми є гуртожиток. Вони там весь робочий тиждень безкоштовно живуть. Кожен має кімнату, в ній – телевізор, холодильник. Прибирають щодня, постіль раз на тиждень міняють. Поїсти можна безплатно у столовій. Перше, друге з м’ясом або рибою, компот і салат обов’язково.


Від фірми мені дали BMW, я продукти вожу до ресторану. В Чернівці на базар раз у тиждень їжджу на закупи. Так підпрацьовую. Бо як за 1400 гривень пенсії вижити? А то клуб, – показує у вікно. – Тут більярд міжнародного стандарту, можна змагання проводити. Стіл півтори тонни важить.


На горі в нас тракторна бригада. Поруч вертолітний майданчик. Тут ресторан, – проїжджаємо біля сільради, – Дмитро зробив для місцевих. Хто хрестини, хто весілля гуляє. Ціни помірні. Бібліотека – шикарна: 150 тисяч книжок найліпшої української літератури. У Заліщиках лікарню відремонтував. Це була австрійська будова, стіни обдерті до цегли. Новий корпус добудував, машини закупив. Реанімаційні автомобілі з повним обладнанням. Операцію на ходу робити можна.


Під’їжджаємо під центральний офіс Agro DF.


– Марія Григорівна тішиться, що Дмитро в Австрії, – продовжує Юлій Францович. – До нього і Порошенко приїжджає, і прочая братія. Він там вільно живе, має квартиру. Тільки не випускають виїжджати кудись. Але то добре. Бо тільки приїде в Україну, як всьо біжить до нього.


Із Дмитром часто говоримо. Як приїжджає, сідаємо вдвох. Любить розказувати, як вони мені школярами збитки робили. Я того не знав. Думав: так все мені щось не получається – то крейдою обмажуся, то ще щось, – сміється. – Про війну говорили. Каже, зараз іде суперечка між супердержавами Росією та Америкою, а ми можемо опинитися в епіцентрі. З нашого села в АТО ще ніхто не пішов. Марія Григорівна поміч передала. У Синькові всі трактористи призовного віку. Марія журиться: якщо підуть до армії, то хто працюватиме? Техніка ж нова, старшим чоловікам тяжко її освоїти. Всьо на електроніці.


Юрій Францович зачиняє машину, а ми йдемо в офіс. При вході зупиняє охоронець з рацією.

 

– Марії Григорівни нема. За кордон поїхала. У директора – нарада. Потім їде на Чернівці. Вас не прийме. До побачення, – показує на двері.


 

Приходить Грабовецький. Вітається з охоронцями, махає нам підніматися на другий поверх. Марія Григорівна – на робочому місці.


– Охорона не пускає, бо багато прохачів ходить, – сміється чоловік.


Марія Фірташ зустрічає радо. Тисне руки. Дозволяє подивитися теплиці.


Начальник охорони 25-річний Андрій просить витирати ноги, нічого не торкатися.


– У теплицях – карантин. Будете дивитися тільки через скло. Якщо хоча б одну рослину заразите, то інфекція на всі перейде. Наші працівники переодягаються у спецформу, взувають бахіли. Спеціальним розчином обробляють руки й обличчя. Алкоголь категорично забороняється. Діє система, яка перевіряє на перегар. З ним не впустять усередину і штраф – 500 гривень. Тому місцеві пити кинули, – сміється.


Крізь скло видно, як жінки перев’язують високі перці, чіпляють кліпси. До кожної рослини підведений шланг.


– Якщо якась рослина дає збій, сигнал надходить на комп’ютер. Її одразу лікують, – йдемо вздовж парників. – Стоять датчики, що контролюють погоду, вологість, дощ, сніг, швидкість вітру. Коли нема сонця, включаємо ультрафіолетові лампи. Працює клімат-­контроль. Норма – 15 градусів. Якщо температура падає або підіймається, автоматично регулюється. Вода для поливу насичена вітамінами та міндобривами. Їх отримує кожна рослинка індивідуально. Перець досягає 4,5–5 метрів. З одного стебла можна зібрати 60 кілограмів. З усієї плантації – 65 тонн. Працюють 150 людей – місцевих та із сусідніх сіл.

 


Торгував горілкою


Дмитро ФІРТАШ народився 2 травня 1965 року у селі Синьків Заліщинського району на Тернопільщині. Покійний батько Василь Дмитрович працював водієм, мати Марія Григорівна – бухгалтером на цукровому заводі. Родина в парниках вирощувала помідори, возили у Прибалтику й Білорусь.


Після школи Дмитро вступив у залізничне училище в місті Червоний Лиман на Донеччині, вивчився на машиніста.


З майбутньою дружиною Людмилою Грабовецькою знайомий із третього класу. Побралися, коли повернувся з армії. Вирощували на продаж помідори, троянди, розводили песців.


Працював водієм у пожежному відділенні Чернівецької взуттєвої фабрики. На початку 1990-х продавав горілку. 1995-го Фірташа арештували за підозрою в контрабанді великої партії спирту, звільнили.


2002-го Фірташ вдруге взяв шлюб із ­бізнес-партнером Мариною Калиновською.


2004 року створив компанію “РосУкрЕнерго” – для транзиту газу в Україну, в країни Європейського Союзу.

Статки Дмитра Фірташа оцінюють у понад $3,0 млрд за даними журналу “Фокус”


Село Синьків розташоване за 140 км від Тернополя. Виникло приблизно 1427 року. У 1940-х перейменували на Богданівку – на честь гетьмана Хмельницького. А 1991-го Синькову повернули первісну назву. Місцеві кажуть, пішла вона від імені одного з перших поселенців – козака Синька. Зараз у селі живуть близько 1200 осіб.


Юлія Ліпіч, Вікторія Цимбаліста

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.

Джерело: Новини Тернопільщини
Коментарі





Односельчани розповіли невідомі факти із життя олігарха Дмитра Фірташа

Опубліковано:
31 Березня, 2015 о 00:07

– До Синькова? У нас його називають “маленькою Голландією”. Бо Фірташ перці голландські вирощує, помідори, навіть бджіл – і то голландських завіз. Раніше там було болото по коліна, тепер – ­Європа. І все за наші гроші, – сміється 45-річний Павло Адамчук у райцентрі Заліщики Тернопільської області.




У касі на автовокзалі питаємо, коли їде маршрутка у Синьків – село, де народився олігарх Дмитро Фірташ.

– Через 2 години. Не підходить? То йдіть до таксистів. Вони за такий маршрут б’ються. Там не дорога, а дзеркало, – зачиняє віконечко касирка.

 

Адамчук каже, що має знайомого таксиста.

 

– Живемо з теплиць – помідори, огірки вирощуємо. Коли почули, що Фірташ теплиці поставив, за голову схватилися. Думали: капєц нашому бізнесу. Але він, хоч злодій, та порядний – свого не образить, – регоче. – Ми на Тернопіль і Чернівці товар возимо, а він – на Київ, Львів, по супермаркетах. Дехто свою справу покинув, до нього на роботу пішов. По 2,5–3 тисячі платить. Для села – то грубі гроші.

 

Таксист 42-річний Микола підвозить сірим Opel 1992 року випуску. До села Городок матюкається через ями. За 10 км до Синькова – рівна дорога.

 

– По такому асфальті можна із закритими очима їхати. У такі моменти думаєш: побільше б Фірташів в Україні. У Синькові моя рідна тьотка живе. Її діти з Фірташем корову пасли, – закурює. – Мамка його бухгалтером на цукровому заводі була. Табличку ділення добре знала, про себе не забувала. Дімка водієм пожежки в Чернівцях працював. Тоді з потрібними людьми знюхався – грошики з’явилися.


Зараз арештований (Дмитра Фірташа затримали 12 березня торік в Австрії за запитом Федерального бюро розслідування США. Його підозрюють у причетності до створення організованої злочинної групи. Слідство триває з 2006-го. Відпустили під 125 млн евро застави. Фірташ не має права залишати Австрію до завершення розгляду справи про його екстрадицію до США. Зобов’язаний регулярно звітувати в поліцію про своє місце перебування. – авт), то місцеві сумують за ним.


До нього ходили, як діти до школи. У кого зуби повилітали – по 100 доларів давав, аби нові поклали. Він школу зремонтував, садік. Церкву відреставрував, – плює у прочинене вікно. – Правда, з Чернівців історики у село приїжджали. Казали, що за таке треба пальці поламати. Стара церква була пам’яткою архітектури, її мали до спадщини ЮНЕСКО занести.


Виходимо біля Синьківської школи. Її двері зачинені – діти на канікулах.


На протилежному кінці села розташовані теплиці AGRO DF Фірташа. По центральній вулиці вздовж 2,5 км всі обійстя обгороджені бордовим парканом із металопрофілю. На будинку культури напис: “Жити в Україні”. Навколо ростуть декоративні ялини, вистрижені кущі.


Звертаємо в бічну вулицю. За поваленою дерев’яною огорожею у пластмасовій мисці пере 36-річна Наталія.


– Паркани поставив перед відкриттям теплиць. Тоді Микола Азаров прилітав на вертольоті. Всім селом бігли на нього дивитися. Журналістів наїхало – я їм їсти готувала, – спирається на браму. – Всім не поставив, бо люди не вміють “дякую” казати. До Марії Григорівни, мами Дмитра, ходять, як по воду святу: той у мене город забрав, та межу переставила на 20 сантиметрів, поможіть на похорон, поможіть, бо женю сина.


А він і так багато зробив, для школи ноутбуки придбав. Раніше часто приїжджав. Сяде біля річки, дивиться вдалечінь. Місцеві пиячки до нього підходять. Охорона не підпускає, а Дмитро каже: пусти, то мій друг. Вони на бутилку просять. Якби хотіли на трактор, то може би не дав, а на пляшку, – сміється, – пару копійок витягне.


50-річна Марія погоджується показати журналістам Gazeta.ua помешкання Фірташів. Просить не вказувати її прізвища. Спускаємося до Дністра.


– Я молодша від Дмитра трохи. Пам’ятаю його зі школи. Був звичайним хлопцем, – озирається, чи ніхто не чує. Поправляє берет, який сповзає з голови. – У батьків один. Мама в сім’ї була головною – Дмитро та батько її в усьому слухали. Дмитро Васильович колись у школі з друзями трохи випив, мати йому скандал влаштувала. До нині не торкається випивки. Коли Дмитро пішов до першого класу, його батько потрапив до тюрми на три роки – робочою вантажівкою наїхали на школяра, дитина померла. За кермом сидів друг Василя Дмитровича, але той узяв вину на себе.


Дмитро у школі фізкультуру любив. ­Основні предмети так – трійки-­четвірки. Дружив із директорською дочкою, потім одружилися. Іванка в них народилася. Чомусь розбіглися.


Тішуся, що мені газ провів, інтернет. Хоч нічого не просила. Він сам кожен двір газифікував, дорогу зробив. ­Знаєте, як раніше: треба в район поїхати, з дому біжу в калошах, на автобусній перевзуваюся. Тепер, як пани ходимо. Отам вони живуть, – підходимо знову до школи. За рогом – хата Фірташів. – Йдіть самі, мене там не треба. А трохи далі живе його колишній тесть – Юлій Францович.


За цегляним парканом видніються дві одноповерхові будівлі з дерев’яними вікнами. На них – недорогі тюлі й штори. Одне вікно зсередини обтягнуте білою тканиною. Біля хати стоїть альтанка, поруч – гараж. Хвіртка зачинена. Через дорогу – обтягнутий сіткою тенісний корт зі штучним газоном.


– Марії Григорівни вдома не застанете. Все на роботі, – сусідка, на вигляд років 80, гуляє з онучкою. – Вже стара, а керувати не перестає. По цілому селу начальник. У школі ремонт зробили, то дітям по коридору бігати заборонили. Боронь Боже, кому неперевзутому зайти. Тут багато говорити – мало слухати, – махає рукою. – Бачила, що її колишній сват Юлій Францович удома – машину миє. Він добренний чоловік, такого по цілому селу не знайдете.


72-річний Юлій Грабовецький мокрою ганчіркою витирає джип. Біжить у хату, переодягається. Пропонує зробити екскурсію по селу. Сідаємо в машину.


– Діма починав відновлювати село з церкви. Їй коло 300 років. Перед тим радився з будівельниками. Ті казали, що дешевше повалити і нову звести. В області не дозволили. Мовляв, пам’ятка архітектури, – відчиняє храм. Заходимо у високу церкву, усередині холодно. – Економимо тепло. Парафія бідна. Люди в основному старенькі. В селі 650 виборців було. Молодь до Польщі на заробітки їздить. Діма ті парники робив, аби людей тут втримати. Скільки грошей у село вклав, нікому не каже, навіть матері. Вона дуже його сварить, що багато тринькає.


Я 20 літ працював директором школи. Вже 12, як на пенсії, а все в мене душа за школу болить. Пішли з директором якось до Дмитра, аби глянув, скільки б коштувало вікна поміняти. Він подивився: підлога провалюється, вікна згнили, двері скриплять. Каже: міняємо все. Тепер наша школа – одна з найкращих в області. Приїжджав голова обласної адміністрації, казав: хоч би одну таку в Тернополі.


Юлій Францович повільно веде машину, дорогою показує:


– Ото наш готель. Дмитро побудував. До мене двоюрідна сестра з Росії навідалася, тут зупинилася. Як зайшла в номер, руками сплеснула: ого, каже, такого навіть у Москві не побачиш. Для працівників фірми є гуртожиток. Вони там весь робочий тиждень безкоштовно живуть. Кожен має кімнату, в ній – телевізор, холодильник. Прибирають щодня, постіль раз на тиждень міняють. Поїсти можна безплатно у столовій. Перше, друге з м’ясом або рибою, компот і салат обов’язково.


Від фірми мені дали BMW, я продукти вожу до ресторану. В Чернівці на базар раз у тиждень їжджу на закупи. Так підпрацьовую. Бо як за 1400 гривень пенсії вижити? А то клуб, – показує у вікно. – Тут більярд міжнародного стандарту, можна змагання проводити. Стіл півтори тонни важить.


На горі в нас тракторна бригада. Поруч вертолітний майданчик. Тут ресторан, – проїжджаємо біля сільради, – Дмитро зробив для місцевих. Хто хрестини, хто весілля гуляє. Ціни помірні. Бібліотека – шикарна: 150 тисяч книжок найліпшої української літератури. У Заліщиках лікарню відремонтував. Це була австрійська будова, стіни обдерті до цегли. Новий корпус добудував, машини закупив. Реанімаційні автомобілі з повним обладнанням. Операцію на ходу робити можна.


Під’їжджаємо під центральний офіс Agro DF.


– Марія Григорівна тішиться, що Дмитро в Австрії, – продовжує Юлій Францович. – До нього і Порошенко приїжджає, і прочая братія. Він там вільно живе, має квартиру. Тільки не випускають виїжджати кудись. Але то добре. Бо тільки приїде в Україну, як всьо біжить до нього.


Із Дмитром часто говоримо. Як приїжджає, сідаємо вдвох. Любить розказувати, як вони мені школярами збитки робили. Я того не знав. Думав: так все мені щось не получається – то крейдою обмажуся, то ще щось, – сміється. – Про війну говорили. Каже, зараз іде суперечка між супердержавами Росією та Америкою, а ми можемо опинитися в епіцентрі. З нашого села в АТО ще ніхто не пішов. Марія Григорівна поміч передала. У Синькові всі трактористи призовного віку. Марія журиться: якщо підуть до армії, то хто працюватиме? Техніка ж нова, старшим чоловікам тяжко її освоїти. Всьо на електроніці.


Юрій Францович зачиняє машину, а ми йдемо в офіс. При вході зупиняє охоронець з рацією.

– Марії Григорівни нема. За кордон поїхала. У директора – нарада. Потім їде на Чернівці. Вас не прийме. До побачення, – показує на двері.


Приходить Грабовецький. Вітається з охоронцями, махає нам підніматися на другий поверх. Марія Григорівна – на робочому місці.


– Охорона не пускає, бо багато прохачів ходить, – сміється чоловік.


Марія Фірташ зустрічає радо. Тисне руки. Дозволяє подивитися теплиці.


Начальник охорони 25-річний Андрій просить витирати ноги, нічого не торкатися.


– У теплицях – карантин. Будете дивитися тільки через скло. Якщо хоча б одну рослину заразите, то інфекція на всі перейде. Наші працівники переодягаються у спецформу, взувають бахіли. Спеціальним розчином обробляють руки й обличчя. Алкоголь категорично забороняється. Діє система, яка перевіряє на перегар. З ним не впустять усередину і штраф – 500 гривень. Тому місцеві пити кинули, – сміється.


Крізь скло видно, як жінки перев’язують високі перці, чіпляють кліпси. До кожної рослини підведений шланг.


– Якщо якась рослина дає збій, сигнал надходить на комп’ютер. Її одразу лікують, – йдемо вздовж парників. – Стоять датчики, що контролюють погоду, вологість, дощ, сніг, швидкість вітру. Коли нема сонця, включаємо ультрафіолетові лампи. Працює клімат-­контроль. Норма – 15 градусів. Якщо температура падає або підіймається, автоматично регулюється. Вода для поливу насичена вітамінами та міндобривами. Їх отримує кожна рослинка індивідуально. Перець досягає 4,5–5 метрів. З одного стебла можна зібрати 60 кілограмів. З усієї плантації – 65 тонн. Працюють 150 людей – місцевих та із сусідніх сіл.

 


Торгував горілкою


Дмитро ФІРТАШ народився 2 травня 1965 року у селі Синьків Заліщинського району на Тернопільщині. Покійний батько Василь Дмитрович працював водієм, мати Марія Григорівна – бухгалтером на цукровому заводі. Родина в парниках вирощувала помідори, возили у Прибалтику й Білорусь.


Після школи Дмитро вступив у залізничне училище в місті Червоний Лиман на Донеччині, вивчився на машиніста.


З майбутньою дружиною Людмилою Грабовецькою знайомий із третього класу. Побралися, коли повернувся з армії. Вирощували на продаж помідори, троянди, розводили песців.


Працював водієм у пожежному відділенні Чернівецької взуттєвої фабрики. На початку 1990-х продавав горілку. 1995-го Фірташа арештували за підозрою в контрабанді великої партії спирту, звільнили.


2002-го Фірташ вдруге взяв шлюб із ­бізнес-партнером Мариною Калиновською.


2004 року створив компанію “РосУкрЕнерго” – для транзиту газу в Україну, в країни Європейського Союзу.

Статки Дмитра Фірташа оцінюють у понад $3,0 млрд за даними журналу “Фокус”


Село Синьків розташоване за 140 км від Тернополя. Виникло приблизно 1427 року. У 1940-х перейменували на Богданівку – на честь гетьмана Хмельницького. А 1991-го Синькову повернули первісну назву. Місцеві кажуть, пішла вона від імені одного з перших поселенців – козака Синька. Зараз у селі живуть близько 1200 осіб.


Юлія Ліпіч, Вікторія Цимбаліста

 

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.

Джерело: Новини Тернопільщини
Теги: #бмитр, #дмитро фірташ, #новини тернопільщини, #новини тернополя, #синьків, #тернопіль, #тернопільські новини
Коментарі





Опілля квас ціни iPhone 14 Pro в Одесі, Україна

Статті

Інтерв'ю
Максим Черкашин
23:03, 20 Червня, 2024

Як громадські організації впливають на розвиток міст і сіл Тернопільщини

Блоги

ТОП новини тернопільщини: