Хто б міг подумати, що далеко від України, в Москві я зустріну… ученицю племінниці Соломії Крушельницької. Однак про це трохи згодом. Знаєте, як ото буває в житті: знайомишся з однією людиною, а потім з’ясовується, що в тієї людини є унікальна знайома чи унікальний знайомий. Тереза Людвігівна Котлар за походженням угорка, або як вона сказала – мадярка. Народилася в Україні, родом з Рівного. Там жила і працювала: приймала пологи у воді. Але перша професія в неї музикант (піаністка). Втім яким було моє справжнє здивування, коли Тереза, ніби між іншим, обмовилася: «Та що я, от моя мама… Вона професор московського інституту сучасного мистецтва». Для мене було трохи незрозумілим, де Рівне, а де Москва…Помітивши запитання у моєму погляді, Тереза продовжила: «Професорка Надія Сафронова – це моя мама. Її учні зараз найвідоміші оперні співаки, які живуть і працюють у різних куточках світу. А мама – учениця Одарки Карлівни Бандрівської, камерної співачки, яка певний час жила в Італії у Соломії і вчилась у неї». Зізнаюсь чесно, у цю мить мені довелось «пекти раків», бо я не знала, хто така Бандрівська. «Це племінниця по материнській лінії вашої землячки Соломії Крушельницької».
Перегляньте також:
- «Веселі канікули з Богом» у Дністровському каньйоні: для дітей влаштували розваги
- У селі біля Тернополя затримали снайпера
І ось я вже спілкуюсь із пані Надею. У неї в кімнаті дуже багато живих квітів: це вдячні студенти так її люблять, іноді навіть нема місця куди їх ставити (мешкають у комунальній квартирі – авт.). Пів кімнати займає величезний рояль. Зараз за ним займається онука Софійка.
– Коли я вчилась у Львівській державній консерваторії ім. М. Лисенка на вокальному факультеті, Одарка Карлівна була вже доцентом. Оскільки я була здібною ученицею і спрагло вчилася, то у нас з нею склались дуже теплі стосунки. Я радилась з нею найсокровеннішим. Та й вона була для мене замість рідної матері, бо я за походженням росіянка. Коли приїхала у Львів, то трохи хвилювалася. Але Одарка Карлівна ставилася до мене завжди якось по-особливому. Завжди називала мене Дитинкою. Я не зможу вам передати, скільки сердечної любові вона вкладала у це слово: здається, увесь Всесвіт. І мене вчила бути для своїх майбутніх студентів такою ж. Все наголошувала: «Дитинко, вчитель має бути мамою для своїх учнів».
Отож Надійка це не просто запам’ятала, це стало девізом її подальшого творчого життя. Одна з її невід’ємних рис – невсипуча працелюбність. Одарка Карлівна була дуже до неї вимогливою і дуже часто критикувала, коли та брала неправильно нотки – передражнювала її. На початках Надія дуже ображалася… Але з плином часу зрозуміла, що якраз за «таку» школу має дякувати Бандрівській усе своє життя, що вона, зрештою робила і робить.
Коли вона була в неї вдома, то одного разу Одарка Карлівна (а її батько Карл, до речі, товаришував із Іваном Франком – авт.) показала на кухні ваги для зважування кави і горнятка, з яких пила каву її тітка Соломія. Племінниця Одарка ревно оберігала спадщину (речову і предметну) Крушельницької. А згадуючи час, який вона провела з нею в Італії, навчаючись там, просто іскрилася ізсередини.
Одарка Карлівна п’ятдесят років свого життя присвятила професійній діяльності у трьох напрямках: концертно-виконавській, педагогічній і науково-методичній. Сафронова пригадує, що коли вступала у Львівську консерваторію, то на її спеціальність було вільних тільки п’ять місць, а претендентів…аж сто! Відспівала вона перший тур на «ура». І її відразу запросили до Кишинівської консерваторії. Але Надія мріяла йти Соломіїними слідами. Під час конкурсу було дуже холодно і вона… простудилася. А завтра був другий тур конкурсу. У дівчини просто руки опустилися: сама, в чужому краї… Де не візьмись – Бандрівська: «Дитинко, у тебе завтра другий тур. Ходімо до мене додому, будемо горло полоскати». Це було справжнє диво! Після певних процедур Надія знову проспівала найкраще від усіх. Так між ними зав’язалася міцна дружба на все життя. Вже будучи старенькою, Одарка Карлівна щиросердно переймалася своєю ученицею, її дітьми. І коли вже злягла, перестала їсти, то Надія через знайомих хотіла змусити її приймати їжу… Але Одарка Карлівна була невмолимою до останнього і переказувала їй: «Дитинко, не треба, не треба…». А ще вона переписувала від руки ноти – і пересилала їх Надії.
Я тримаю в руках листи Бандрівської до Надії Сафронової. Їх дуже багато, вони «дихають» чимось особливим… Читати надзвичайно цікаво. Переповідати – замало часу, це історична спадщина, це треба видавати окремою книгою.
Ось що розповідала Бандрівська про свою тітку: «Листочки на деревах різні. Так і нема однакових голосів. Є голос великий, є маленький. Вона була гармонійна у всьому: стрій, одяг. Якщо мала Вагнера, то відразу їхала до Відня і все там вивчала. Коли вона грала «Аїду», то всі шепотіли: «Неперевершена». Париж був скорений. Італійська критика писала: «Там, де проходила Крушельницька, зацвітали квіти і співали солов’ї». В ту епоху на музичному Олімпі панували Карузо, Шаляпін, Батістіні, Руффо і – одна Соломія».
Злетів час. У Сафронової багато своїх учнів, які стали відомими: заслужена артистка України Наталя Свобода, народний артист України Василь Чепелюк. Всіх не перерахувати. Але є особлива серед них, як перлина, це солістка Варшавської опери Ольга Пасічник (донька ректора Острозької академії Ігоря Демидовича Пасічника). Ольга співає у Варшавській опері, у Франції , в Італії, в Австрії, в Іспанії. У неї графік розписаний на рік наперед. Багато сольних і камерних концертів. Скрізь, де б вона не була, вона присилає листи своєму вчителю – Надії Петрівні. Ось «свіженький»: «Ви навчили мене бути відповідальною у житті. Мені й справді дуже пощастило у цьому плані, бо я зустріла Вас. І от я бачу, на жаль, як все це сьогодні стає непопулярним, архаїчним і навіть для декого смішним. Я маю на увазі всі ці естетичні та моральні ідеали, які Ви в мені виховували в першу чергу. Але я інакше вже не можу. Я думаю, пам’ятаю і все роблю на базі Вашої школи. За що Вам низький мій уклін».
Ось вона – справжня школа людяності і відданості найкращим людським ідеалам. Соломію навчили цьому її батьки українці, вона – свою племінницю Одарку Карлівну, Одарка – Надію, Надія – Ольгу і безліч інших. Але всі разом вони свято бережуть пам’ять про українку Соломію. А ми в свою чергу берегтимемо – про всіх них. Це і є традиція, або ще кажуть – пам’ять поколінь.
