.jpg)
Якщо вам коли-небудь доведеться побувати у Кудринцях, на Борщівщині, і захочеться поспілкуватись з цікавими людьми, то вас неодмінно познайомлять з подружжям Ткачів. Ольга і Володимир Ткачі – люди, закохані в культуру, довгі роки трудяться на цьому нелегкому поприщі, примножуючи славу рідного села. Ці люди знають як ніхто історію Кудринців, звичаї, яких місцеві жителі дотримуються багато років. Вони збирають від старожилів унікальні пісні і приповідки, записують і відтворюють у сценічних постановках старовинні обряди, якими так багатий наш подільський край.
Перегляньте також:
- «Веселі канікули з Богом» у Дністровському каньйоні: для дітей влаштували розваги
- У селі біля Тернополя затримали снайпера
Кудринці – село унікальне. Археологи стверджують, що люди оселилися у цій благодатній місцині ще три тисячі років тому. Тут, де на три сторони світу відкривались мальовничі краєвиди, проходить насипний Траянів вал, який ще досі є предметом дослідження археологів та істориків. А на замковій горі велично височіють мури Кудринецького замку. І хоча це вже давно руїни, проте саме цей замок є візитівкою села, бо із роду в рід передаються розповіді про його колишню велич.
Не дивно, що тут збереглась унікальна культурна спадщина, зі своїми автентичними обрядами і піснями, танцями, технікою вишиття. Ольга Ткач робить для мене відкриття:
– Перекази свідчать, що оте чорне вишиття Борщівщини бере свій початок саме з нашого села. Турки несподівано напали на людей, коли ті вийшли із церкви з недільної служби. Вирізали усіх чоловіків. Жінки, у знак скорботи за ними, почали вишивати сорочки лише чорними нитками. І навіть на свята одягали вишиванки із суцільним чорним орнаментом.
Серед пісень тут переважають ліричні і тужливі, і це теж, мабуть, пов`язано із тими чорними роками.
Ольга і Володимир Ткачі родом із Кудринців, разом вчилися у школі. Тут і заприятелювали. Потім ця шкільна дружба переросла у справжнє кохання.
– Нас об`єднала любов до пісні, – каже Ольга Василівна. – Ми приймали участь в усіх шкільних і сільських заходах, їздили на огляди-конкурси . Володя, до того ж, ще й гарно танцював, грав на баяні, співав. Який такий хлопець міг не сподобатись? Він був старшим на рік за мене, тому перший вступив до Теребовлянського училища культури, а потім і мені порадив туди вступити. Так ми разом і навчалися.
По закінченні училища у Володимира Ткача було декілька цікавих пропозицій до співпраці у відомих колективах. Але він, разом із молодою дружиною, залишився у рідному селі. І сьогодні зовсім не шкодує про це.
– Якби усі спеціалісти виїхали із села, то хто б працював тут? – резонно запитує Володимир Михайлович. – А культура була нашою стихією, бо ми дуже любили і свою професію, і людей, з якими доводилось працювати. А вони тут усі співучі, талановиті!
Григорій Гоцко, методист Борщівського районного будинку культури, відомий композитор, підтверджує слова пана Володимира.
На цих двох людях тримається культура села, – каже він. – Ще їхні батьки були неабиякими співаками і музиками, правда освіти вони не мали, але як співали! Наприклад, батько нинішнього директора будинку культури Любові Павліцької Іван Михайлович Синичка, на жаль, нині уже покійний, усе життя віддав сцені. А сьогодні ось його дочка опікується цим храмом культури і сама продовжує батькову справу.
А ще у нас були такі голосисті жінки як Марія Мізінчук, Василина Палагнюк, Ганна Синичка, Ірина Остафійчук, Марія Лупащук! Бувало вийдуть вони на поле, та як заспівають, що аж на сусіднє село чути було. При зустрічі люди із сусідніх сіл казали нашим: «Ото вже ваша Василина із Марією виспівують!». Така от була слава у них, – додає Ольга Василівна. – А ще варто згадати першого засновника сільського хору, скрипаля, народного музику Івана Вергуна. Тодішній хор складався із майже сімдесяти чоловік!
Занедбаність будинку культури – головний біль жителів села. Що зробити, коли питанням фінансування таких установ ніхто не хоче займатися на державному рівні. А місцеві ради обмежені у коштах, і Кудринці теж не оминула оця гірка тема безгрошів`я. Любов Павліцька каже: першочерговим завданням для неї є хоча б перекриття даху. Якщо цього не зробити, він просто провалиться. Серце крається від такого вигляду стелі, адже храм культури у цьому віддаленому селі колись вважався одним із найкращих в області! Колись тут був потужний колгосп, славні господарі, які дбали не лише про власні кишені і статки. Колись… але не тепер.
Хоча несправедливо було б стверджувати, що тут немає господарів. Сільський голова Михайло Васильович Вергун зробив чимало добрих справ для села, опікується і клубом, і дорогами, і благоустроєм. Що може вирішити, те робить, але коштів на таку реконструкцію немає у бідному сільському бюджеті.
А є лише одне – ентузіазм Ольги і Володимира Ткачів та їх любов до мистецтва. Не дивлячись на жодні труднощі, тут завжди лунає пісня. Понад тридцять років подружжя працює у селі. За цей час було створено обрядово-фольклорний колектив, який є відомим далеко за межами області і заслужено отримав звання народного. Ольга Василівна опікується церковним хором, у якому і сама співає. У 90-му році вона заснувала дитячий фольклорно-етнографічний ансамбль «Веснянка», який теж став досить відомим. Особливо жителям села подобається дитячий вертеп, де юні актори так уміло і дотепно передають характери своїх героїв.
У своїх театрально-музичних постановках колектив відтворює забуті традиції села, обряди. Часто у Кудринці приїздять збирачі фольклору, аби усе це побачити і занотувати. Адже усі обряди тут відтворені до дрібниць.
У Кудринцях свої, особливі традиції, такий же особливий спів із «підголоском», як каже пані Ольга, який ви не почуєте у жодному іншому селі. Такими ж особливими є святкування Маланки, водіння гаївок, так звані «кудринецькі гуляння», весільні обряди. Усе це відтворили у сценічних постановках працівники культури села.
Цікаво, що у цих постановках можна побачити навіть уже такі давно забуті традиції колективної взаємодопомоги на селі як «клак» і «толока». Що таке «толока», я знаю, а от про «клак» вперше почула у Кудринцях. Так от цей «клак» на своєму подвір`ї організовувала мати майбутньої нареченої. Сусіди і родичі сходились, аби дерти пір`я молодій на придане. То тепер нам смішно таке чути, адже, здавалося б, готові подушки чи перини можна купити у першому ліпшому магазині чи на базарі. Але тоді це було дійство. Мати мала обов`язково закликати музик, накрити багатий стіл, де головною стравою мали бути завиванці, спечені на так званому «завдаваному молоці», тобто скислому. Закінчувалось таке частування далеко за північ, проте родичі нареченої не шкодували, що витратилися на харчі, адже роботи було зроблено чимало. Та й молода уже повну скриню із приданим могла спорядити.
Три роки тому колектив брав участь у телевізійній передачі « Фольк-musik». Ведуча програми Оксана Пекун запросила колектив на зйомки, коли почула їх виступ у Борщеві на фестивалі «В Борщівському краї цвітуть вишиванки». Звичайно, на такі поїздки потрібні кошти.
Про родину Ткачів можна говорити уже як про династію служителів культури. Два їхні сини – Богдан і Тарас теж музиканти, мають свій гурт і грають на весіллях. До музики тягнуться й два онуки – Максим і Андрій, а онучка Єлизавета і танцює, і співає, і вірші декламує. Росте гідна зміна, а це радує. І вселяє надію у те, що ми ще не втратили любові до прекрасного, примножуємо традиції роду, села, України. Хай подекуди і на самому ентузіазмі, але ж живе поміж нас ота пісня, яка не вмре і не зникне, допоки будуть її берегти такі люди як Ольга і Володимир Ткачі.
