Кожен коли небуть у житті травився. Або просто діставав срачку, коли нестерпно крутить в животі серед ночі а замість солодкого сну – сидіння на унітазі. А потім зранку млосно так, і слабість. Піт на чолі від найменшого фізичного навантаження. Живіт пустий, а їсти не годен. А як згадаєш про той жахливий печінковий торт на забаві… Беее, просто від думки вивертає, як шкарпетку. “І чо то я, дурний, причепився був до того торта, з нудьги чи що”… От, якраз, відчуття отравленого від згадки про отруйну, змарновану, але зверху прикрашену страву, воно достовірно, але не повністю описує відчуття від думки про наступний візит до державного органу. Наприклад, паспортного столу.
Перегляньте також:
- На війні загинув молодий захисник Іван Лучка з Тернопільщини
- У Тернополі пасажир побив водія маршрутки, бо той поїхав на перерву
Їдеш, шукаєш де, паркуєшся в якихось наркоманських дирах у роками недоглянутих радянських дворах, ховаєш все з салону машини, два рази перевіряєш чи добре закрито, намагаєшся не заглядати в очі хлопцям в спортивних штатах і ґумових пляжних шльопанцях з пляшками дешевого пива в руках і москальським шансоном, що нестерпно скрегоче з динаміків телефонів. Обережно обминаючи калюжі, підходиш під двері, які крикливо виділяються на фоні занедбаної стіни своєю “євроремонтністю”. Справа і зліва таблички із довжелезними назвати того органу, які мають досить мало спільного із тим, як його насправді називають. І з розкладом роботи, який радше нагадує ребус із тих журналів, що глухо-німі продають у потягах. Але на цьому не спинилося: у розклад внесено зміни шляхом наклеювання паперових латок, вирізаних ножицями із листів, друкованих шрифтом “таймз ню роман” у “ворді” (добре, що натиканих тисячу пробілів не видно). Коло дверей багато народу, всі з якимось папірцями, стурбовані, говорять по телефонах, заходять і виходять з тих дверей… Всередині темнуватий коридор, на стінах дошки із багатьма наклеєними аркушами, на яких надруковані багатосторінкові законодавчі акти та інші, просто на диво безглузді речі, які нічим не допомагають відвідувачам закладу, і аж ніяк не розважають їх.
Тісний темний коридор із кабінетами, на дверях надписи в стилі тих таблиць при вході, при стінах лавки, люди сидять і стоять, тримають папери, даремно намагаючись щось в них зрозуміти. Хто з досвідом – не намагається. Мета призїду в цей чарівний заклад – отримання посвідчення особи, яке колись, із невідомих причин, при комуністах, називали паспортом. Зараз це вже просто модна карточка і все.
Отож призначення карточки ніби зрозуміле, воно зашито у самій назві: посвідчення особи. Незрозуміло багато інших речей.
Чому для її отримання потрібно приходити і приносити інші документи? Коли дитина родилася, я особисто вже відвідував заклад із ще складнішою назвою і приносив довідку про народження дитини із пологового будинку, на основі якої мені видали свідоцтво про народження. Я і тоді не розумів, чому вся ця численна зграя чиновників не може, при сучасних комунікаціях, отримати дані про народження із усіх пологових будинків просто миттєво. Але, мабуть, вони із благородства надають батькам, а власне татусям, почесне право дати дитині ім’я. Отак після безпросвітнього загулу носії стійкого запаху перегару звершують це благородне дійство. І тому багато із нас якщо і не зроблені, то принаймні названі на п’яну голову. Надіюся, що не через це я не можу зрозуміти для чого зараз, коли дитині шістнадцять, іти в іншу контору, нести туди то свідоцтво про народження і отримати картку посвідчення особи. Необхідність посвідчення особи під сумнів ставити, мабуть, не варто, занадто футуристично. Ага! Дойшло! Треба фото на те посвідчення. Бо інакше його, напевне, просто би надрукували і прислали поштою, чи не так? І ще одна загадка, яку я на даному етапі власного розвитку, не будуючи фахівцем-паспортистом, навіть не працівником жеку, і навіть не соцзабезу, не розтлумачу. Аж моторошно якось висловлювати її…
А як вони знають, що свідоцтво про народження дійсно належить тій молодій людині, котра прийшла з ним, аби отримати посвідку особи?..
