Він уміє зображати життя — його красу, кольори та смак. І переконаний, що щастя можна віднайти в кожній миті: чи у розмові з друзями, чи у праці, чи в мандрівці до рідного села. Мова про 76-річного тернопільського живописця, члена Національної спілки художників України Андрія Гульовського.
— Андрію Володимировичу, звідки у вас любов до малювання?
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
— Трохи малював мій тато. Але згодом йому довелося забути про творчість. Доля розпорядилася інакше. У тридцять літ подався на заробітки до Франції. Важко працював там вісім років. А тоді повернувся у рідне село Шельпаки Підволочиського району, бо був переконаний, що людина повинна жити на Батьківщині. Одружився з моєю мамою. Обоє надбали багато землі, тож важко працювали. Але з приходом радянської влади втратили все нажите майно. Батько горював, що ліпше він би продав всю землю, ніж віддати її окупантам. Але минулого не повернеш. Тато влаштувався ветеринарним санітаром, мама трудилася в колгоспі. Ростили трьох дітей — мене і братів. Жили ми скрутно, тому у родині ніхто живопису мене не вчив.
Утім, незважаючи на бідність і те, що щодня доводилося долати щодня по 10 кілометрів до школи й назад додому, я завжди любив малювати. Досі зберігаю свої перші роботи, виконані простим олівцем — сільські вулички, сусідські хатки, квітку на підвіконні. Збереглися портрети Тараса Шевченка, Лесі Українки, Олександра Пушкіна.
— Де здобували освіту художника?
— Після закінчення десятирічки у Новому селі на Підволочищині вступив до художнього училища імені Івана Труша у Львові. Навчання було змістовним й цікавим, але на другому курсі мене призвали в армію. Маючи художні здібності, виконував різні роботи при штабі. Деколи мене відпускали в місто і цей час я використовував із користю — був вільним слухачем у Талліннському художньому інституті. Навіть подумував продовжити освіту у цьому виші. Але життя склалося по-іншому і у 1972 році я закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва. Відтоді живу та працюю в Тернополі. За цей час був учасником міських, обласних, міжнародних виставок, пленерів, реалізував багато проектів.
— Що найбільше любите зображати на полотні?
— Природу, краєвиди, особливо сільські. Мені завжди подобалося ходити на етюди. Окрім цього, серед моїх доробків багато натюрмортів і портретів. Пам’ятаю, ще студентом залюбки малював своїх сусідів по квартирі, знайомих.
Читайте також
Щоб надихнутися на створення картини, мені не потрібні якісь особливі події. Я можу поїхати кудись й спостерігати які за вікном краєвиди, кольори. Розглядати небо. Потім приходжу додому, беру пензель і малюю.
Також пишу ікони. Мені до душі працювати в європейському стилі. Він, на мою думку, життєвий, більш природний, вільніший. А ось у візантійського строгіші канони та вимоги. Перед тим, як приступити до роботи, спеціально не пощу й не молюся, бо вважаю, що Бог присутній всюди, Він навколо нас. Хоча часто звертаюся до Всевишнього: молитва є у мені постійно, це найголовніше у нашому житті. Бог завжди її чує.
— Знаю, що маєте досвід розпису храмів…
— Вперше взявся за цю працю ще у студентські роки. Товариш мені запропонував: «Андрію, є така робота. Поїхали?». Було трохи страшно, бо ж надворі — «глибокий» Радянський Союз, храми закриті, розписувати їх заборонено. Але я погодився. Першою церквою, яку розписував, стала святиня у Копачівці Волочиського району. Згодом допомагав із розписом та реставрацією багатьох храмів. У 2011 році написав ікони для іконостасу церкви Успіння Пресвятої Богородиці та взяв участь у розписуванні храму Різдва Пресвятої Богородиці у Тернополі.
— Хто підтримує Вас у творчості?
— Моя сім’я. Зі своєю майбутньою дружиною познайомився незадовго до вступу в інститут. У той час підробляв у рідній школі, а Надія закінчувала десятий клас. Довго товаришували, листувалися. На п’ятому курсі запросив її в гості до Львова, після цієї зустрічі й почали зустрічатися. Разом ми вже більше 45 років. Виростили двох доньок — Ірину та Ілону. Дочекалися трьох онуків: Юлі, Ігоря та Улянки. Старша донька й шестикласниця Улянка, що відвідує художню школу, мають хист до малювання. Юля добре проявила себе в дизайні, а Ігор здобув неабиякі успіхи в спорті.
— Яке життєве кредо допомагає Вам у складних обставинах?
— Найголовніше у житті — бути людиною. Якщо ставитися до оточуючих чуйно, з добром та щирістю, то те саме отримаємо і щодо себе. Я усім радив би частіше прислухатися до власної совісті, не боятися брати відповідальність за дії та вчинки. Також не варто бути надміру емоційними та принциповими. Важливо вміти вчасно змовчати й простити.
Мар’яна БОБРІВЕЦЬ, фото автора
