В українському фотопроекті, який проходив і через Теребовлянщину, взяв участь французький фотограф

Опубліковано:
25 Січня, 2019 о 10:13

Це розповідь про те, як волонтер, 28-річний Мар’ян Присяжнюк, який родом з Коломиїі, а нині мешкає в Києві, реалізовує разом із своїми однодумцями та соратниками один зі своїх проектів, а саме – фото-проект про воїнів ЗСУ, які віддали найдорожче, що мали, життя, за Батьківщину у боротьбі з москалями за роки війни з 2014 по 2019рр. на Сході України та їх родини.

Присвячено пам’яті патріота України, добровольця, солдата 128-ї окремої штурмової бригади, орденоносця(посмертно) Володимира Питака, який геройськи загинув у нерівному двобої з москалячою потворою, танком, 25 січня 2015 року під Дебальцеве.



Як виник проект

Мар’ян пройшов Майдан, а після нього допомагав як волонтер військовослужбовцям ЗСУ, зокрема, співпрацював з теребовлянськими волонтерами Міжнародного благодійного фонду «Чесна Україна» з 2014 року, де головою Любов Солтис. Саме завдяки їй проект прийшов і на Теребовлянщину. Склад групи Мар’яна: французький фотограф українського походження Юрій Білак з під Парижу, добродійка з Філадельфії(США) Марта Сидоряк, також українського походження. Водієм авто групи виступив бувший атовець із Сумщини Солоніков Олександр. Проектом передбачено відвідання родин загиблих воїнів на Заході, в Центрі та на Сході України. На Теребовлянщині група побувала в родині загиблого в 2015 році на війні з москалями Володимира Питака в с. Дарахів. З Теребовлі в проекті взяли участь волонтери Галина Зелінська, Любов Солтис та Микола Шевчук.

«Коли ж у мене скінчилися ресурси – емоційні, фінансові і фізичні, – розповідає Мар’ян, – то я подумав чим же іще можу допомогти рідній Україні. В той час я дуже подався історією одного хлопця, який загинув на Сході, це була перша почута мною подібна драма. Тоді я зрозумів, що таких історій у нас багато і потрібно їх донести до більшого загалу. Я подумав, що це можна зробити через мистецтво, відео, звук, але спинився на фото. Тож зайнявся пошуками професійного фотографа й невдовзі побачив фотографії Юрія Білака, який в той час робив фотовиставку «Проекція» в Києві. Через друзів я його знайшов і зустрівся, пояснив яка є в мене ідея та запропонував співпрацю, додавши, що це було б мені за честь. Юрій погодився. Сам він француз українського походження, живе неподалік Парижу, а його батько був учасником ОУН – УПА і Буковинського куреня. Так, що Юрія багато що зв’язує з Україною і він дуже переймається війно з московськими окупантами на Сході, бажає це донести до світової громадськості через свої фото. Більше про себе він розповість вам сам. Ще одна учасниця та помічниця з організаційних питань проекту це 26-річна Марта Сидоряк, вона з української діаспори США, з Філадельфії, також українського. Ми фактично з нею зараз не на роботі, здійснюємо цей окремий проект самостійно. Вона з патріотичної української родини зі Львова, яка виїхала на постійне місце проживання в США по зеленій картці. Сюди Марта приїхала для того, щоб інвестувати свої знання в українське суспільство».

Четвертий учасник проекту – 37-річний Олександр Солоніков, бувший атовець, юрист,  голова ГО «Спілка ветерани АТО Липоводолинського району» та заступник голови ГО «Сумська обласна спілка інвалідів війни, учасників АТО та ООС», виступив в ролі водія авто. Він розповів, що з Мар’яном його познайомили волонтери і попросили провести групу до Івано-Франківської, Тернопільської, Львівської областей, при цьому використав своє власне авто. 

Бесіда з родиною Володимира Питака, волонтерами

Перед фотосесією визначний французький фотограф запропонував родині  Володимира Питака – батькові Теодору, мамі Мирославі та брату Ігорю побесідувати за круглим столом про їхнього сина, його життя з раннього дитинства. Юрій задавав багато запитань різного роду та найбільше про настрої, переконання, відношення до існуючого ладу, до України  членів родини Питаків від часів Польщі , під час та після ІІ світової війни й до сьогодення. Аж пізніше став зрозумілий всім сенс цих запитань, коли і Юрій розповів про свою родину.

Більше розповідав пан Теодор, ось дещо коротко з його споминів: «Володя ріс допитливим хлопчиком, любив читати та його цікавило все на світі. Здавна в нашій родині любили Бога та Україну, от те і сину прищепилося, ми навіть не підозрювали на скільки міцні ці почуття. Коли він взнав про наші кольори – чому вони такі, що означають, то всім про те розповідав, навіть в школі деколи своїми репліками заважав вчителю історії. Також він любив музику, грати на гітарі. Ось його інструмент ми зберегли, це електрогітара соло. Деколи Ігор на ній грає, хоч має і свою особисту. З 2004 року по 2014 Володя перебував на заробітках В США, а перед тим ще був у Чехії. Приїздив додому майже кожного року на місяць-два, казав, що не може без нас, без України». Марта Сидоряк запитувала де бував Володя, чим займався в Штатах. Тато казав, що спершу син працював будівельником, а потім шофером-далекобійником, деколи трудився відразу на трьох роботах одночасно. «Одного разу Володя десь придбав патріотичну футболку, – веде далі пан Теодор, – вона чорного кольору і на грудях намальований козак та надпис «Козацькому роду нема переводу», а на спині – «Богу – душа, життя – Україні, а честь – для себе». Ви знаєте, ніби пророцтво яке вийшло… А далі ще більше – ми побачили, що син зробив собі татуювання на грудях, на самому серці – чорно-малиновий стяг розміром із сірникову коробку та підпис внизу «ОУН – УПА». Я ще запитав було його, – А ти, сину, що приєднався до лав цієї організації? – На що вів відповів, – Я з патріотами України, тату, всім серцем та душею!»

Тут взяв слово теребовлянський волонтер, заслужений художник України Микола Шевчук: « Ми з волонтерами їздили за тілом Володі у морг Дніпропетровської лікарні №4. Саме за цим тату й вдалося ідентифікувати Володю. В морзі було ще з 20 загиблих, в тому числі, й росіян. Тіла останніх були сильно обгорілі, це вони горіли в танках своїх і їх можна було розпізнати тільки за ДНК. Були й проблеми із отриманням тіла, бо його мав право забрати родич, можна й далекий, щоб був. Мене запитували про те і я сказав – так, я далекий родич, хоч… Ні, я не злукавив, адже всі люди походять від Адама та Єви і так чи інакше є далекими родичами. До слова розповім про наших  танкістів, те я почув від солдатів на фронті в районі якраз Дебальцеве, де бував багато разів в якості волонтера. Той солдат мав орден «За мужність» ІІІ степені, такий як і у Володі. До речі, такі нагороди видаються лише за особливі військові заслуги перед Батьківщиною. Так от, один із наших танків москалі нарекли «чорна пантера», екіпаж його воював віртуозно, підбив десять ворожих танків і був для останніх невловимим, тому його так нарекли. Проте солдат засміявся і сказав, що то був простий, ще радянський Т-62 і додав – просто треба вміти воювати». – Вже пізніше, щоб мати не чула, пан Микола поділився: «Тіло Володі було пошматоване гусеницями танка – лівої ноги не було до паху, а правої до коліна, всі руки чорні від мастил техніки, напевно він помер від раптової і великої втрати крові та шоку. Везучи тіло героя додому ми виконали прохання батьків, щоб чоловік виглядав як до смерті. Тому в морзі Тернопільської психлікарні поросили привести тіло до ладу та збрити бороду. Так, що батьки побачили сина майже у звичному зовнішньому вигляді та на жаль… мертвим…» До речі, пан Микола написав картину Володимира Питака і вона є в Українському каталозі кортин, виставляв її на багатьох виставках, в тому числі й у Києві.

Французький фотограф ще запитував батька як його син попав на війну, адже спокійно працював в Америці та ні в чому не нуждався. На що пан Теодор відповів: «Володя як почув, що у нас віна, то відразу приїхав та почав збиратися на фронт. Купив форму, необхідну амуніцію більше як на 10 тис. гр.. і подався на медкомісію. Він до того не був в армії через хвороби й, зокрема, шлунково-кишкові. І комісія районна в райвійськкоматі відмовила йому. Син вже хотів давати хабара в долярах, щоб взяли на війну(хоч інші робили навпаки), але вирішив все таки робити по чесному та звернувся до обласної комісії. Та і там був той самий результат, проте головував комісією один старший лікар-професор і він сказав всім лікарям, що напише таки, що цей великий патріот здоровий. І таки підписав таке, сказавши, – Гріх не пускати виконувати добровільно святий обов’язок таку людину, гріх буде, коли ми не пустимо його! – Отак Володя й опинився на війні, виконав свій обов’язок до кінця…»

Дійсні обставини загибелі воїна такі, підтверджені його давнім другом та командиром відділення зенітної установки Борисом Холодзьоном з передмістя Теребовлі. Бій точився з ворожими танками вже тривалий час, три було з них знищено, ще два підбито. Та москалі наступали знову і новими силами, а у наших бійців закінчились набої до гранатометів, протитанкові гранати. Тому перевели зенітки на пряму наводку і так оборонялись. Але ворог таки прорвався і почав гусеницями прасувати окопи, вогневі точки та обслугу. Стояв суцільний гул, слова команди командира потонули в тім гармидері. Володимир Питак в якийсь момент опинився один на один з ворожою металевою потворою і… І пішов на нього в одній руці з гранатою, в іншій з АК. Пішов, не поступився, не сумніваючись ні миті… Пішов і… геройськи загинув…

Згадує волонтер і бувша голова Теребовлянської РДА пані Галина Зелінська, яку, як і сотні інших голів РДА по всій Україні, було знято особистим указом Порошенка лише за те, що ці люди не були в його політичній партії: «Ми з волонтерами «Чесної України» не раз бували у Володі на самій передовій, деколи і під ворожі обстріли потрапляли. Володя довгий час скривав свою присутність на передовій від батьків, кажучи, що знаходиться десь в іншій області…» – На що пан Теодор відповів, – Так було, але не довго, я по телефону розмовляючи одного разу з сином, почув звуки війни й прямо йому про це сказав. Аж тоді син признався…

Пані Галину доповнила Любов Солтис: «Так, ми бували у Володі взимку 2014 року 3-4 рази разом з Галиною Зелінською, нашими волонтерами – водієм, який не шкодував власне авто, Миколою Мостовим, Олександром Кривокульським і братом Володі Ігорем. Пам’ятаю як це було останнього разу. Ми тоді подалися втрьох – я, Ігор та Микола. Володя тоді ще мріяв про домашні ковбасу та шинку і казав, щоб ми наступного разу йому привезли ті харчі. Та на жаль не вийшло…, все ж Микола Мостовий не забув свою обіцянку і привіз продукти ті … на могилу Володі…»

Пані Марія розповіла про сорочку-вишиванку загиблого сина: «Володя мав чорну вишивану сорочку, ми хотіли його у ній поховати, але та десь було зникла невідомо як. Тільки недавно ми її знайшли і тепер сорочка нагадує нам про сина…»

Про французького фотографа та екскурс до Дарахівської  ЗОШ І-ІІІ ступенів

Після фотосесії Юрія Білака у внутрішніх покоях та на обійстю родини Питаків всі подалися до сільської школи, адже на чільній стіні школи встановлено меморіальну дошку герою та у вестибюлі другого поверху облаштовано патріотичний куточок земляку-воїну. А вулиця, де жив Володя і залишилась його родина, тепер носить його ймення. За словами пана Теодора, це завдяки сільському голові та людям.

Дорогою пан Юрій розповів наступне про себе та свою родину українською мовою з помітним акцентом: «Нині я мешкаю в невеличкому населеному пункті поблизу Парижа. А народився в 1961 році. Мій батько перебрався до Франції в серпні 1944 року, йому тоді було 18 років лише, вірніше – то німці вислали його і подібних йому 1400 українців-націоналістів, які виступали проти комуністичного режиму, але за вільну Україну, щоб вони билися з французькими партизанами. Це все діялося під тиском з боку німців та із загрозою життю. Але українці відмовилися й потім воювали на боці французьких патріотів проти німців. А далі, щоб залишитися у Франції потрібно було вступити до Французького легіону, пройти вишкіл у його складі в Алжирі. В той час можна було податися і до радянського союзу, адже Європа в той час була поділена на зони між союзниками, але там націоналістів чекали в кращому разі хіба, що довгі роки заслання в Сибіру. Зрозуміло, були й такі, хто повірив радянській пропаганді й про них більше ніхто нічого не чув. Мій батько після Алжиру повернувся до Франції та воював разом з американцями проти фашистів. За місяць до закінчення війни батька поранили і він втратив одну ногу, але залишився у Франції. А моя мама була вислана німцями у 1944 році до Німеччини як остарбайтер, бо радянські війська наступали і німцям потрібна була робоча сила. Мій вуйко, брат мами, також був з батьком у Буковинському курені. Невдовзі батьки зустрілися і започаткували новий український рід у Франції. Змалку в нашій родині говорили українською, тому я і знаю мову своїх предків, тепер хочу більше дізнатися про Україну і цю інформацію донести до світової громадськості. Маю дочку, вона в Києво-Могилянській академії вдосконалює свою українську мову».

Ось тепер стало зрозуміло чому пан  Юрій так детально розпитував пана Теодора про український дух його родини.

На закінчення учасникам проекту провели екскурс у шкільному історично-краєзнавчому музеї, який ще знаходиться у стадії формування. Всі були дуже задоволені і дещо здивовані величчю зібрань людей села різної старовини.

null

 

null

 

null

 

null

 

null

 

null

 

null

 

null

 

null

 

null

 

null

 

null

 

null

 

null

 

null

 

null

 

null

Віктор Аверкієв

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.

Джерело: Новини Тернопільщини
Теги: #новини тернопільщини, #новини тернополя, #проект, #теребовля, #тернопіль, #тернопільські новини, #фотограф
Коментарі





Опілля квас ціни iPhone 14 Pro в Одесі, Україна

Статті

Інтерв'ю
Василь Тракало
09:43, 6 Червня, 2024

До професійного свята. Інтерв’ю з головою Тернопільської обласної організації НСЖУ Василем Тракалом

Блоги

ТОП новини тернопільщини: