Сьогодні на «Суспільному радіо» тільки й мови про те, як кинути курити. Міжнародний день боротьби із тютюнопалінням. Один тільки день. А я із сумом пригадую, як мій батько щодня курив «термоядерну» «Пріму». Одну пачку в день. Незважаючи на будь-яку пору року – у кухні. Зауваження і прохання, щоб ішов це робити на вулицю, не приймалися. Саме через це білити кухню доводилось двічі на рік. Це було нестерпно. Той їдкий і смердючий запах запам’ятався мені на все життя. Ще й досі не вивітрився із пам’яті. Мабуть тому й реагую негативно на будь-який цигарковий дим. Звісно, роблю зауваження. Хоча віднедавна робити це стає небезпечним…
Довелось якось їхати в одному купе із київською журналісткою (теле) й оператором. Не знати про їхню приналежність до одного із столичних ЗМІ було неможливо, оскільки молоді люди безупину й голосно про це говорили, смакували подробицями із життя знаменитостей, у яких їм довелось брати інтерв’ю, а тепер вони повертались зі Львова, а там… – і пішло, й поїхало. У дівчини рот не закривався. І що цікаво, по мірі того, як ми наближались до Києва, молоді люди непомітно для всіх з української перейшли на російську. Коли ж вона переставала говорити, то вибігала з хлопцем до тамбуру затягнутись черговою цигаркою. І так разів з п’ять: купе – балачка, тамбур-цигарка. А повертались назад з бридким шлейфом смороду. Ми із сусідкою, щоб не задихнутись, закривали обличчя (по самі очі) теплими шарфами. Це була зима. На моє зауваження відчинити двері купе, ніяк не реагували. І раптом я згадала за ароматну олійку із Святоуспенської Унівської Лаври. Вона завжди була зі мною. Я щедро побризкала нею в купе, змастили із сусідкою руки, обличчя… Відчиняються згодом двері і раптом ми чуємо фразу столичної журналістки: «Фу-у-у, чем здесь так воняет?». Ну і ну! Ми зробили вигляд, що вже міцно спимо. Не знаю чому (хоча, здогадуюсь), але наші «друзі» так і не зайшли більше в купе, просиділи до ранку в коридорі на бічних стільчиках. А все тому, що належали ми з ними до різних «аромо-просторів».
Перегляньте також:
- У Тернополі чоловіки кулаками виховували підлітків за куріння
- На Тернопільщині правоохоронці склали майже 50 постанов за куріння неповнолітніх у громадських місцях
А ось інша історія… Мій чоловік кинув курити ще у… 4-ому класі. Його вітчим курив папіроси, і школярик час від часу (на прохання хлопців) нишком тягав їх для них. Якось у вітчима з’явилась підозра… Мама-вчителька відразу на дипломатичному рівні провела розслідування. Перестріла одного із хлопців і зненацька запитала: «А вам Борис які папіроси приносить: довгенькі чи короткі?». «Та ті, що довгенькі…». Ох і перепало того дня малому на горіхи! Ще й досі не курить.
Коли стали підростати сини, хвилювалась, щоб не потрапили під вплив інших. Одним словом не стала чекати, посадила обох перед собою і відразу розклала все по поличках. Кажу їм, а знаєте, чому так рано пішов із життя ваш дідусь? Бо курив. І курив дуже багато. А міг би ще скільки прожити… «Знаєте, якщо вам завтра хтось з друзів запропонує закурити і казатиме, що, мовляв, ех ти, слабак… а ви відповідайте, що закурити можуть всі, а спробуйте втриматись і не закурити – от де вищий пілотаж». Провела інструкцію один раз, другий – і віддала до спортивних секцій… Відтоді минуло багато часу. Дуже багато. Сьогодні старший син володар чорного поясу з айкідо. У молодшого безліч нагород – кубків, грамот, медалей (вже й не рахую) за участь у найрізноманітніших змаганнях, які відбуваються під час або сільських (районних чи обласних) спартакіад, чи просто змагань у Великогаївській ОТГ. А ще молодшому сину і його однокласникам дуже пощастило у свій час, тоді, коли їхнім класним керівником був Олег Андрійович Кохман: цікаві спортивні заходи, здоровий спосіб життя – все далось взнаки ще й досі. А для себе я зрозуміла: все треба казати і робити вчасно. Мені з цим пощастило.
