Був звичайний вихідний день. Я поралась у кухні: вигадувала різні пісні страви, бо якраз настав період посту. Несподівано зателефонував син і попросив забрати з міста, бо довго не було автобуса. Той дзвінок був абсолютно недоречним, бо я нараз готувала дві чи три страви, вже достеменно й не пам’ятаю. Але… Але було ЩОСЬ таке, що спонукало мене це зробити. Я позакривала газові конфорки і відразу поїхала. І от їдемо ми із сином на зворотному шляху, коли зирк – на одній із тернопільських зупинок стоїть самотньо черниця. Проїхавши кілька метрів від зупинки, я здогадалася, що черниця їде так само, як і ми, у Великі Гаї, адже саме там є жіночий монастир. Я плавно натиснула на гальма і почала здавати назад. Порівнявшись із черницею, привіталась. Сестриця й справді добиралася у монастир. Прочекавши майже годину на автобус, не розчарувалася – стала щиро молитися, щоб Бог допоміг їй добратися до вищезгаданого села. Не минуло й десяти хвилин, як… під’їхали ми із сином. Сестра ще зранку добиралася до святої обителі з іншої області, то вже встигла трохи змучитися. Але поки ми їхали, вона, як мала дитина, тішилася, що Бог так швидко «відповів» на її молитву і «прислав транспорт». Казала, що ще жодного разу не було такого, щоб Всевишній та й не почув її прохань. Звісно, прохання мусять бути в межах здорового глузду і по потребі.
Від Тернополя до Великих Гаїв їхати недалеко. Проте ми встигли зав’язати дружну бесіду. І коли я сказала, що зібралася постити, сестриця дуже зраділа і почала давати різноманітні кулінарні поради. Заінтригував мене її рецепт приготування відбивних із… пахучих білосніжних кетягів акації. А ще (чомусь) дуже запам’ятала, як вона кілька разів наголошувала, що довго кип’ятити перші страви категорично не можна, бо після такого приготування ця їжа стає небезпечною для організму.
Перегляньте також:
- «Веселі канікули з Богом» у Дністровському каньйоні: для дітей влаштували розваги
- У селі біля Тернополя затримали снайпера
Черниця, яка здавалося, аж струменіла щастям, дістала образочок із «Святим сімейством» і з вдячністю простягнула його мені, потім знайшла у сумці ще один і дала синові. Мене дуже здивувала така миттєва переміна в людині. Бо на зупинці стояла зовсім інша: серйозна, задумлива, зосереджена на внутрішніх відчуттях. І я не втрималась, щоб про це не запитати.
– Сестро, скажіть, будь ласка, що стало причиною того, що вам так радісно на душі і ви не приховуєте цього стану?
– Я тішуся тим, що ви почули Бога.
– Як це? – не зрозуміла я запитання.
– Ви стояли в кухні й виконували обов’язок матері, дружини – готували їжу. А я в цей час молилася. Бог, як великий режисер, підказав синові зателефонувати додому. Адже ви могли й не поїхати за ним відразу. Поїхали б, наприклад, після того, як приготували їжу. Але було щось таке, що вас змусило це зробити. Це і є голос Бога, ви називаєте це інакше – інтуїцією.
Після цієї дивовижної розмови із черницею, їхала додому в особливому стані. Вже біля дому зустріла знайому, яка, побачивши мене, несподівано запитала:
– Що сталося? Ти вся аж світишся від щастя. І це була мить, коли я усвідомила просту, але щиру істину: «Як мало насправді треба для того, щоб по-справжньому бути щасливою! І як це щастя навчитись бачити, як чудо Господнє, у найбуденніших речах!
