Великдень, радіо та великоднє диво

Великодні дива існують. Вони просто стаються з тобою, коли ти цього зовсім не очікуєш. А якщо говорити точніше, то їх просто потрібно помітити і усвідомити, що те, трапилось, і було тим самим дивом, тим щасливим випадком, на який не сподіваєшся, а він настає. Інколи для усвідомлення цього потрібен час, іноді розуміння того, що з тобою відбувається щось екстраординарне, приходить відразу. Але ти все одно ще не віриш, намагаєшся відшукати логічні пояснення, раціональні джерела, скрупульозні розв’язки, і пояснюєш це примхами Його Величності Випадку. Але насправді, все це не те. Це таки воно – ДИВО…

Не пам’ятаю, з чого і коли точно з’явилась ця традиція. Але однозначно, що дуже давно. Ще коли ми усі – «радійщики» тієї вікопомної «солодкої хвилі», – точніше кажучи, більшість із нас, були юними та нерозважливими, без сімейних умовностей і обов’язків. Тобто, дорослими в нашому товаристві були лише батьки і керівництво радіостанції, а решті вдавалося маневрувати між статусом дорослої людини, яка ходить на роботу і дотримується певних посадових вимог, та такого собі «волюнтариста», який цілковито підкорюється власним бажанням та рішенням щодо того, коли повертатися додому після роботи чи взагалі не йти вже додому, залишаючись на ній, тобто на роботі, до завтра.

І справа тут зовсім не філософському розумінні слова «волюнтаризм». Просто ми мали реальну можливість творити свої власні радійні традиції, звички, свята і банально придумувати приводи, щоб проводити час разом. Бо разом було шалено, надзвичайно, безмежно цікаво…

Однією з таких традицій став спільний похід у Великодню суботи святити паски у так звану «зелену» церкву на Руській. Справа тут була зовсім не в конфесії і не в самому обряді. Просто основні «зачинщики» цієї традиції жили в Центрі, і так вже склалося у них з дитинства. Зрозуміло, що починалося все з Лєночки Науменко та Паші Аладіна, потім долучилися до них Сергій Камінко та Віка Миханчук (тепер вже Волошина) з, а за ними спонтанно і всі решта, хто тільки міг, мав на це час і бажання.

Оскільки в мене традиційно в суботу був робочий день і вечірній ефір (Великодній кошик у мене складали в цей час, як водиться в усіх сім’ях, батьки, а новини на радіо хтось же мусив читати), тому я з радістю погоджувалась виходити в суботу, та й в неділю, на Великдень, на роботу. Тому, закінчивши ефір в суботу о 18-10, а часто – разом з кимось із ведучих, хто о 18 годині теж вже був вільний від роботи, спочатку просто долучалася до дружнього товариства тих, хто з прикрашеними і складеними згідно усіх традицій кошиками (оскільки був цього дня вдома і допомагав батькам складати кошик чи робив це сам), приходив до «зеленої» церкви порядно і поважно посвятити паски…

В перший рік, коли замість суботнього передвеликоднього ефіру, я няньчилася вдома з малою, до мене задзвонив Сергій Камінко із запитанням, чи прийду на п’яту святити паску, – традиція ж є традицією. «Я не можу, – довелося відповідати. – Немає кому візочок з третього поверху знести». «Все вирішимо» – була відповідь. Й справді, все вирішилося: Паша Алладін з Вовкою Волошиним прийшли до мене додому, «знесли» мене з візочком, і ми знову були всі разом, – у суботу ввечері, у дворі «зеленої» церкви.

І так, вже в такому сценарії, тривало купу літ поспіль. В суботу, перед Великоднем, дзвонив телефон, і звучав оптимістичний голос Камінка: «Ну що, ти вже паски напекла (чи яйця пофарбувала)?» чи запитувалось щось інше, веселе, позитивне, але в контексті нашої спільної зустрічі – перед Великоднем, з кошиками, біля церкви. Традиційно ми старалися зібратися десь після п’ятої, максимум о шостій. І приходили всі дружно – з дітьми, батьками. І старалися зібрати всіх, хто на той момент був у Тернополі. Та й Віка і Вовка Волошини, які вже давно переїхали до столиці, намагалися ці «посвячення» не пропускати, – це ж все таки традиція, як не як!

Правда, минулого року у мене було «нб», – їздила в Одесу на змагання, що якраз поставили на ці дні. Довелося дуже перепрошуватися перед Камінком, який, як заведено, подзвонив. Він, звичайно, мене пробачив, «відпустив» через «поважну причину». Тим більше, що з чистим серцем пообіцяла, – наступного року обов’язково буду! Але сталося зовсім не так. Все в нашому житті, на жаль, кардинально змінилося. І дзвінка від Сергія у цю передвеликодню суботу я так і не дочекалася, хоча цілий день ловила себе на думці, «чому ж він не дзвонить». Не телефонував і ніхто з наших. Розуміючи, що, очевидно, нікому цього року не виходить, і сама нікого не турбувала. Тим більше, що з дуже об’єктивних причин мені не вдавалося піти, тому планувала відправити виконати почесну місію святити кошик маму з малою. Але так сталося, що в останню хвилину все «перегралося». І «об’єктивні причини» не завадили, бо вдалося під’їхати автомобілем під саму церкву, тому таку коротку дистанцію, навіть і з «причинами», з легкістю можна було подолати…

Першими, кого я побачила на церковному подвір’ї, були Віка та Вовка Волошини з їхньою маленькою, такою серйозною, як для цієї важливої події, Агушею, та їхні батьки. «Як?! Звідки ви тут взялися?», – не вірячи своїм очам, відразу поспішила до них. «Та ми тільки дві години, як приїхали», – відповіла Віка. «Але ж це неможливо, щоб ми зустрілися, не домовляючись, не зідзвонюючись, та й час зовсім не наш – сьома, а ми ж традиційно намагалися зібратися після п’ятої». І тут очі на мокрому місці в обох, бо одночасно приходить думка про те, що випадковостей не буває, що десь хтось так спланував, перекреслив маршрути, синхронізував завдання, вивірив таймер із секундоміром, щоб наша «радійна» традиція збереглася. Щоб ми стояли разом там, на подвір’ї біля «зеленої» церкви, у самому центрі Тернополя, у суботу, перед Великоднем. І ми думали про тебе, Сергій, коли тримали за руки наших дітей, коли фотографувалися на пам’ять, як це робили завжди.

І, незважаючи на безмежний смуток від усвідомлення того факту, що тебе зараз немає з нами, твоя присутність чомусь відчувалася. Здавалося, от-от з-за рогу з’явиться твоя висока постать, блиснуть окуляри, почується такий рідний, оптимістичний голос… А ще, коли молодий священик кропив кошики та присутніх людей водою, вітав усіх зі святами, жартував із дітьми, я спіймала себе на тому, що посміхаюся, і на серці чомусь було так радісно і світло, що навіть не хотілося йти додому. Саме тоді й прийшло розуміння, що все, що сталося з нами цього дня, в цей момент – диво. Справжнє Великоднє диво, які, все таки, іноді трапляються і в нашому житті. Просто треба їх очевидно, вчасно помічати…

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram