Рафаель з камінним прізвищем
– Якщо з Києва прийде команда залишити станцію, буде образливо?
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
– Це не для мене.
– Тобто?
– Кажу, це не для мене. У мене камінне прізвище –Каменєв. Я вже прожив майже 50 років і добре розумію, що таке своя земля і що в житті треба захищати.
– А рідні зрозуміють те, що зрозуміли ви?
– У мене донька танцює в ансамблі у Львові. Недавно була на гастролях у Швеції та Фінляндії, передала звідти свої знімки. Чого там казати, серце стиснулося. Передзвонив. Вона каже: «Тату, ти підеш до кінця. Я тебе знаю».
– У нас вже є «кіборги» Донецького аеропорту. Будуть на електростанції?
– Як буде треба…
У тьмяному задушливому приміщенні підземного сховища на Луганській ТЕС ми розмовляємо із 49-річним Віктором Каменєвим, колишнім «афганцем», а до початку війни мирним вчителем образотворчого мистецтва і креслення з Борщівської школи на Тернопільщині. У два ряди по обидва боки довгого вузького приміщення на застеленій спальниками і матрацами підлозі відпочивають бійці. На стінах над їхніми головами дитячі малюнки. Така творчість тут у ціні. Чи, точніше, безцінна.
– Мені мої діти зі школи прислали малюнки і листа написали: «Вікторе Івановичу, повертайтеся. Ми вас дуже чекаємо»! – каже Каменєв. Каже якось неймовірно сумно і спокійно. Саме це у нього в очах – сум і спокій. Він кардинально різниться від інших захисників станції. Без камуфляжа, у сірому хемінгуеєвському светрі грубої в’язки.
– А ви бачили іконостас», – запитує і, не очікуючи відповіді, додає, – зараз покажу. Поки доходимо до невеличкої ніші в стіні, встигає розповісти, що пішов на фронт добровольцем, заяву написав ще 1 березня. З того часу у «вісімдесятці» – 80-ій окремій аеромобільній бригаді.
– Ікони треба не просто ставити, а так, щоб вони приносили певну енергетику. Але головне, щоб для Бога було місце у серці», – каже Віктор, показуючи мені свою імпровізовану капличку. Тут – два образки, а поміж них вирізані з білого паперу парашут з літачками. Десантура! Позивний у Віктора як раз у тему – Рафаель.
Найнебезпечніше місце на Луганщині
Бога тут треба довго шукати. Над Щастям – містечком енергетиків, що у 20 кілометрах від Луганська похмуре, непривітне небо. Наче помальоване попелом від згорілих довкола «бетерів» і людських тіл.
Над КПП – синьо-жовтий і червоно-чорний стяги – страшний сон Ахметова, якому належить об’єкт. Біля літери «Л» напису «Луганська ТЕС» чітко помітний слід від пущеного з міномету снаряду.
Ведучись на міф про те, що ахметівська електростанція «священна корова» у бойовиків «ЛНР», наївно запитую в бійців «вісімдесятки», які згуртувалися біля прохідної: «Тут щодня валять по Кримському, Трьохізбенці, Бахмутці, а у вас, певно, найбезпечніше місце у всій Луганській області»?
У відповідь – легкий сміх: «Найбезпечніше? Найнебезпечніше! Обстрілюють регулярно. Тут якихось триста метрів і вже сєпари».
– Та станція працює відсотків на 40. Знищили вже перший блок, два трансформатори. Кілька днів тому ввалили по вуглесховищу. У нас були і «двохсоті», і «трьохсоті». Не у «вісімдесятки», а в 92-ої. Це її сектор – включається у розмову Іван Маланич.
Прізвища не приховує. 38-річним записався добровольцем після того, як у військо пішов брат-близнюк Микола. Обидва – доволі відомі у Львові люди. Іван до останнього працював заступником директора фірми, а до цього очолював вагонне ДЕПО на станції «Клепарів. Микола до війни був заступником обласної Держсільгоспінспекції. Нині, крім бійні з сепаратистами, судиться з київським начальством.
– Як дізналися, що я пройшов медкомісію і збираюся в АТО, звільнили. Той, хто мене звільняв – Микола Поєдинок – нині сам звільнений за законом про люстрацію. На суді представники Держлісгоспу заявляють, що я ні в якому не АТО, а прогулююся собі Львовом. Ви ж то бачите, де я прогулююся», – не приховуючи злості говорить Микола, між іншим батько трьох дітей.
Час від часу над станцією розноситься абсолютно дикий звук, схожий на артилерійський постріл. Невільно здригаєшся. Хлопці заспокоюють: то не стрілянина. То щось там переключають на ТЕС. Самі довго звикали, бо, зазвичай, такі звуки тут означають тільки одне.
– Стріляють практично щодня. Певно, у них нема завдання знищити станцію, бо тоді весь регіон залишиться без світла. Але чорт їх там розбере, хто у них начальство. Один одного не слухають, тлумляться між собою, – каже Іван. – Було, як почали у восьмій вечора палити, так до 4 ранку не втихомирювалися. Або почнуть о 6-7 ранку і до обіду.
– Під час перемир’я також?
– Та перемир’я це блядське! От і все! Бачимо колони їхньої техніки, а нам кажуть не стріляти. Потім вона ж працює по нас.
– І який вихід?
– Тут краще спершу стріляти, а вже потім доповідати начальству.
– А по шапці за таке не дадуть?
– А хай спробують…
«Про те, що ми живі, нагадуємо вогнем»
– Тут багато перевірених хлопців з роти, яка 5 вересня була на Металісті, – розповідає молодий боєць у чорній куртці поверх камуфляжу, який відрекомендувався Санею з Хмельницького.
Під час тої проклятої бійні біля селища Металіст загинули десятки українських бійців. 17 – пропали без вісти. Кілька днів відпочинку – і хлопці в новому пеклі.
– Знаєте, росіяни, я маю на увазі регулярні війська, ще хоч трохи поважають закони війни. А про весь цей козацько-сєпарський зброд цього не скажеш, – розговорився на початках мовчазний Саня. – Зачекайте, я вам покажу чим воюємо ми, а чим вони».
Саня зникає на кілька хвилин, за які ми встигаємо згрубша оглянути територію з боку Веселої Гори – села між Щастям і Луганськом, з якого бойовики найактивніше обстрілюють електростанцію та її захисників.
У міцних стінах огорожі ТЕС діри як наслідок артилерійського обстрілу. Кажуть, інколи вкрай знахабнілі танкісти під’їжджають на своїх машинах ледь не під саму станцію. Лупнуть і втікають назад. З іншого боку – обвуглена трансформаторна і обстріляний «Ноною» виробничий корпус.
…Приходить Саня. Розкладає на долоні наш патрон калібру 5,45 і їхню гільзу від снайперського комплексу «Кедр». Калібр – 12,7. Відчуйте різницю, називається.
– Але нічо, даємо собі раду, – заспокоює Саня чи то нас, чи то себе. Після чого навперебій з Миколою розповідає про «Казачьє радіо», яке тепер «вєщає» на якихось віджатих частотах по всій Луганщині.
– Нас уже три чи чотири рази ховали. Якраз після обстрілу, який вони влаштували на день народження Путіна, чуємо по їхньому радіо: «80-ая карательная бригада полностью уничтожена». Ну ми їм, значить, змушені нагадувати, що живі», – розповідає Микола.
– Нагадуємо вогнем, – додає Саня.
Історію про «знищення 80-ої бригади карателів» я чув ще не раз. Розповідали бійці з різних місць дислокації. У «Казачьєго радіо», схоже, нав’язлива ідея.
«Добрий день» – «До свіданья»
– Працівники станції до нас налаштовані здебільшого агресивно. Ти їм кажеш «Добрий день», а вони тобі «До свіданья», – не скаржиться, а сухо констатує Семен з позивним Кукушка.
– Ото на старість років став десантником, – сміється сивочолий боєць із багатою біографією.
Семен народився у Львові, на Привокзальній, в районі РОКСу. Вже за тим фактом львів’яни можуть зрозуміти: життя знає. Довелося побувати у Карабасі та Фергані, де під час розвалу Союзу були міжетнічні конфлікти. Потім – служба у КРУ. Деталей про те, що робив на Кавказі чи в Середній Азії чи як працювалося у КРУ, не розпитую. Святе правило: не став дурних питань, аби не отримати ще дурнішої відповіді. Захисники станції живуть сьогоднішнім днем.
– Люди проходять, ні тобі «привіт», ні «до побачення», – вклинюється у розмову Іван. – Зомбі і все. Тут по радіо жодної української пісні не почуєш. Зате регулярно лунає їхній начебто гімн «Вставай, Донбасс»! Їх цікавить тільки ковбаса. «От прійдьот Расія, Расія даст нам дєнєг». Якщо вони не вірять у Бога, то чого б мали вірити у націю, у державу».
Хоча людей теж зрозуміти можна. Працювати в умовах обстрілів і у сусідстві з озброєними людьми, яких тебе вчили вважати вбивцями і карателями, важко. Зрештою, з коротких розмов із працівниками, не надто налаштованими на бесіди, все ж стає зрозуміло: тут далеко не всі є адептами ЛНР. Дехто підтримує єдину Україну. А більшості взагалі плювати, чия буде влада. Лишень були б мир і спокій. Ну й зарплатня звісно. На Луганській ТЕС вона одна з найвищих в області. Люди заробляють по 6-8 тисяч. Розгромлена станція означатиме втрату засобів для проживання.
– За наші голови обіцяють непогані гроші, – раптом переводить тему Кукушка. І я розумію чому. Бойовики казяться від своєї безпорадності.
– Були б добрі вояки, може б уже зайшли сюди. А так…- видає власне резюме Іван.
А Кукушка знову несподівано переводить тему: «Тут пацанам дівчаток дуже хочеться. Дехто з молодих дивиться отак на якесь дерево і вбачає там силует дівчини»…
Снайпер не дістане
Проходячи поверхами корпусу, щоразу зустрічаємо працівників. «Добрий день» – «Здрастє». Вітаються. Може тому, що ми не в камуфляжі і без зброї?
Не вдаючись до подробиць «висотного» переходу, потрапляю, здається, під саме небо. На дах виробничого корпусу. На козирку роззявляють пащеки воронки від ворожих мін. Обстріляні стіни нагадують стіни Рейхстагу у травні 1945-го. Вдалині видніється Весела Гора. Там ворожа артилерія та снайпери.
– От звідти нас в основному і вичисляють, і б’ють, – каже один з бійців. І помітивши, переміну на моєму обличчі , заспокоює: «Снайпер не дістає».
Заспокоює, хоча, якщо відверто, я скривився не тому. Ще в серпні, тобто до перемир’я, довелося проїжджати Веселу Гору, рухаючись під Луганськ. Тоді там стояли наші, готуючись до зачистки обласного центру. Нині ж Луганськ – «залізобетонна» територія ЛНР, а Весела Гора – форпост бойовиків. Як тут не повторити слідом за Іваном: «блядське перемир’я».
…Починає різко темніти. Працівники завершують роботу. Тут це означає, що треба готуватися до обстрілу. Саме так, зазвичай, і трапляється. Прохід останнього працівника через КПП – як сигнал до вогню.
– Що вже почали? Півгодини тому? – один з бійців, який проводить нам «екскурсію» піднебессям Луганської ТЕС, говорить по мобільному.
Роз’яснювати, що це означає, не потрібно навіть журналістам: бойовики почали традиційний обстріл бахмутської траси. Розташовані вздовж неї села методично і вперто колошматять з дня у день. Наші їх так же ж методично і вперто захищають. З дня у день. Втрата району Бахмутки може мати катастрофічні наслідки – Щастя потрапляє в оточення, а захисникам ТЕС не залишається іншого виходу, як уподібнитися до своїх побратимів з Донецького аеропорту і стати «кіборгами». Більшість із них до цього готові. Але цього не можна допустити.
– Уже темно. Ваше завдання максимум за півгодини проскочити Бахмутівку і добратися до Новоайдара. Там уже все буде спокійно. Інакше – вб’ють, – беземоційно каже, проводжаючи нас до КПП, Саня.
У хлопців уже мало емоцій. У них на першому місці – обов’язок і честь. Нехай їм завжди вдається і проскочити, і добратися!
