Олена Білозерська – стрілець. Це не знак зодіаку, а рід занять: Олена зголосилась до Добровольчого українського корпусу та взяла до рук зброю, щоб захищати Україну. У мирному житті вона – журналістка, блогерка і правозахисниця, а в політичному вимірі – другий номер виборчого списку партії “Правий сектор”, що не подолала прохідного бар’єру до Верховної Ради. Щоб послухати Олену, я прийшов до незвичного місця – Львівської духовної семінарії Святого духу на зустріч жінки-воїна з майбутніми священиками.
Перегляньте також:
- «Веселі канікули з Богом» у Дністровському каньйоні: для дітей влаштували розваги
- У селі біля Тернополя затримали снайпера
– Слава Ісусу Христу! Когось шукаєте, – звертається до мене жінка у коридорі семінарії. – Слава навіки! Чекаю на зустріч із пані Білозерською, – пояснюю свою присутність у греко-католицькій семінарії о сьомій вечора. – З ТІЄЮ САМОЮ Білозерською? – жінка здивовано всміхається. Початок зустрічі, призначеної на сьому, затримується: брязкіт посуду з трапезної свідчить про те, що семінаристи не поспішають. Лише за чверть години вони збираються в одній з аудиторій. – Слава Ісусу Христу! – Слава навіки! – Слава Україні! – Героям Слава!
Білозерській тридцять п’ять років, вона струнка й зодягнута в біле. Своїх називає “правосєками”, а ворогів – “сєпарами”. Її слухають півсотні чоловіків у рясах; у своїй світлій куртці я почуваюся серед них білою вороною у прямому сенсі слова.
– Ви ж, мабуть, хочете про війну? – запитує Олена після нетривалого вступного слова. – Так! Так! Так! – відповідає аудиторія.
Добровольчий український корпус “Правий сектор”, за словами Білозерської, досі не легалізований. Зброю треба або здобувати у ворога в бою, або купувати на чорному ринку. Свій снайперський карабін – маузер 1937 року випуску – Олена купила; дала йому ім’я Карлуша.
Почувши рік випуску зброї, аудиторія гучно сміється. Олена виправдовує й вихваляє гвинтівку, виготовлену ще перед другою світовою:
– Він дуже балуваний. Йому подавай тільки набої часів другої світової в латунних гільзах, іншими він плює. А от якось уперше і востаннє взяла чужий автомат – заклинив!
Про Дмитра Яроша згадують уперше хвилин за десять. Один із семінаристів просить: – Розкажіть, будь ласка, про життя Яроша з дев’яностих і дотепер! Олена Білозерська кокетує: каже, що знає провідника “Правого сектору” не дуже давно, тільки з часів Майдану. Що не заважає їй говорити про лідера партії наступні двадцять хвилин. Каже, що Ярош – дуже скромний, хоче воювати, а не йти в політику, а на фронті нічим не відрізняється від інших вояків. Хіба що має кількох охоронців. А ще, за словами Олени, Ярош – людина м’яка, часом йому бракує необхідної жорсткості.
У якусь мить оповідь перериває nokia tune; семінаристи жартують – “Ярош, Ярош дзвонить!”. Щоб закрити тему, один із старших священиків попереджає, що зараз поставить дуже серйозне запитання. Аудиторія замовкає.
– Що буде, якщо Яроша ліквідують? Чи є тоді якась перспектива в організації? Олена Білозерська має відповідь на це запитання: – Багато що у “Правому секторі” тримається на його особистості. Якщо завтра Яроша вб’ють, перспективи партії загрозливі – маргіналізація, розпад на контори, що конкуруватимуть між собою. На “Правий сектор” чекатиме доля ОУН по смерті Коновальця.
Перший Оленин бойовий вихід, про який вона розповідає, дивним чином пов’язаний із церквою: – Бойовики поставили на дзвіницю храму крупнокаліберний танковий кулемет і посадили снайпера. Там абсолютно все прострілювалось, і наші артилеристи ніяк не могли нам допомогти. Вони банально боялися – гріх стріляти по церкві.
Семінаристи слухають незворушно. – Артилеристи розповідали, що, коли вони починають робити розрахунки, щоб ударити по тій церкві, в них виходить число “666”. Число звіра! Ось вони й бояться. – (“О-о-о-о“, – дивуються семінаристи.) – Врешті-решт наш панотець приїхав і пояснив артилеристам, що число “666” виходить, бо в церкві сидить сам диявол. Тому треба спочатку знищити диявола, а потім уже побудувати храм і заново освятити. Вдарили ми все-таки по цій дзвіниці, й село те взяли.
Семінаристи всміхаються з полегшенням. Їх турбує інше: – Чи варто за них битися? Або, може, легше відтяти Донбас? – Відтяти не можна, бо там сидить купа наших людей, – відповідає Олена. – І якщо відтяти ці області, Путін піде далі. – Хутін, – тихо жартує в кутку один із семінаристів. – Ла-ла-ла-ла, – підтягує другий. – До того ж, – веде далі гостя, – люди не винні в тому, що дивилисяросійські телеканали. Тому треба просто відвоювати ці території, дати нормальні канали, і будуть наші люди. – Як можна закінчити цю війну? – запитує ще один семінарист. Інші поспішають відповісти йому: “Молитвою, молитвою!“. Сама ж гостя сподівається, що Росію задавлять санкціями. Завершують молитвою та оплесками Олені Білозерській – розчуленій жінці, якій завтра повертатись на фронт.
Роман Губа
