«Як українці не поїхали кукухою під час війни»
- Опубліковано: Максим Черкашин
- —
- 21 Жовтня, 2026 о 07:43
Якщо колись напишуть дослідження «Як українці не поїхали кукухою під час війни», окремий розділ там точно буде про гумор.
Моя стрічка сьогодні виглядає приблизно так: русня вбила дитину, обстріл, треш від нашої влади, Трамп сказав якусь діч, мем про Трампа, котик, збір на дрони, дуже смішний мем. І за десять хвилин ти встигаєш відчути лють, страх, безсилля, сум, а потім раптом посміхнутись.
Перегляньте також:
- На Сумщині ЗСУ взяли в полон 29 російських окупантів
- На війні загинув 30-річний військовий із Буданова Василь Левенець, якого вважали зниклим безвісти
Колись мене б це напрягло – чи нормально взагалі сміятися, коли навколо відбувається такий треш? Схоже, що нормально. Психологи давно досліджують «гумор шибеника», а одне з досліджень серед військових показало, що ті, хто сам активно жартує, краще справляються зі стресом.
І тут я згадую наших військових. Те, про що цивільному іноді навіть страшно говорити, вони вже встигли перетворити на чорний жарт.
Ми не перші, хто так робить. Чорний гумор був частиною життя і в Лондоні під бомбардуваннями, і в обложеному Сараєві. Але українці після 2022 року цей жанр добряче прокачали – дослідники вже пишуть про наш гумор під час війни не лише як про психологічний захист, а й як про форму спротиву.
І це, мені здається, важливий момент. Коли ти не можеш вплинути на чергову діч, ти хоча б можеш її висміяти. Це не контроль, але хоча б його маленька ілюзія. А ще можливість написати друзям, переслати їм 100500 мемів, разом постібатись і на кілька хвилин повернути собі відчуття нормального життя.
росія хотіла виглядати страшною: імперія, друга армія світу, «Київ за три дні». А отримала трактор, який тягне танк, Чорнобаївку і тисячі мемів про свою військову велич і путлера. Диктатори взагалі дуже люблять, коли їх бояться, і дуже не люблять, коли з них стібуться.
І, мабуть, найважливіше це те, що ми сміємося не тому, що нам перестало боліти. Просто за ці роки біль і сміх якимось дивним чином навчилися жити поруч.
Максим Черкашин
