Нині наше місто важко уявити без пам’ятника Великому Кобзарю. Бронзовий поет присів, задумавшись, у скверику біля академічного драматичного театру, що носить його ім’я. На чолі — тінь осмути. Очевидно, нелегкі його думки про долю неньки-України.
Цей пам’ятник постав 23 роки тому, в 1982-у. Історію створення одного з найкращих в Україні монументів ми попросили пригадати його автора — відомого тернопільського скульптора Миколу Невеселого. Ось що він розповів.
Перегляньте також:
- Тернопільський музей отримав експонати що нагадують про боротьбу кримськотатарського народу
- В’ячеслав Негода став на бік Тернопільського мистецького коледжу ім. Соломії Крушельницької
— 1976 року я закінчив інститут ім.І.Ю.Рєпіна Академії мистецтв у місті Ленінграді (нині Санкт-Петербург). Постало питання, куди їхати працювати. Союзне міністерство культури “запропонувало” Середню Азію, у кращому випадку — Мінськ. Я ж хотів додому, в Україну. Родом із Луганщини, міг би попроситися туди, прийняли б. Та я прагнув в Україну україномовну. Тридцять літ послуговувався чужою мовою. Тоді не було поняття “рускоязичний” — ліпили “єдіний советскій народ”, зрозуміло, з російською мовою спілкування. Крім того, народився перший син, Тарас, і я хотів, щоби він не “штокав”, а розмовляв батьківською мовою. Тому попросився до Тернополя й не шкодую.
Тоді у парку імені Т. Шевченка стояв серійний пам’ятник Кобзареві, яких в Україні було сотні. Лівою рукою Тарас Григорович притискав до серця книжку, а правою підтримував полу пальта. Цей жест із дитинства нагадував мені жінку, яка переходить неглибоку річку або струмок. Даруйте за порівняння, але ця асоціація й донині переслідує мене. Боляче було дивитися на пам’ятник — грубезний шар полущеної олійної фарби, тріщини у п’єдесталі, а постать сильно схилилася на правий бік. Потім почали будівництво “білого дому” та реконструкцію парку, і цей пам’ятник тихцем знесли. Але що у Тернополі пам’ятник Т. Шевченку має бути, ніхто не сумнівався.
Мені запропонували зробити ескіз нового монумента. За його основу я взяв свою дипломну роботу. Показали першому секретареві обкому компартії. Ідею схвалили. Але для того, щоб встановити новий пам’ятник Кобзареві, потрібно було мати дозвіл Ради міністрів УРСР. В обкомі усвідомлювали, що такого дозволу нам не дадуть.
Я запропонував Степанові Павловичу Нечаю, секретареві обкому з ідеології, зробити проект для інтер’єру новозбудованого Палацу культури “Октябрь” (нині — “Березіль” ім. Леся Курбаса) — встановити скульптуру Тараса Григоровича Шевченка у вестибюлі. А коли Республіканська художня рада проект і саму скульптуру схвалить — поставимо там, де нам треба. Так і зробили. 1978 року на художній раді в Києві я проект затвердив. Та був чоловік, який сказав С. Нечаю: “Ми начньом сігналізіровать…” — “Сигналізуйте”, — відповів секретар з ідеології. Щирий був українець, пухом йому земелька!
Отже, замовлення я отримав унікальне — наприкінці сімдесятих років в Україні поставити пам’ятник Т. Шевченку. Неймовірно! А честь яка!
Про мене у Тернополі вже відгукувались як про “мєлкого буржуазного націоналіста”. І мені доручити виготовлення пам’ятника Шевченкові? Під час однієї з чергових профілактичних “співбесід” куратор із облуправління КДБ назвав Івана Франка, Лесю Українку й Тараса Шевченка націоналістами. Я з ним погодився. Та тільки московсько-большевицький режим у слово “націоналіст” вкладав своє розуміння, не таке, як у звичайних людей. Словом, мені не давали змоги приступити до виготовлення пам’ятника аж до осені 1980-го року.
Перший секретар міськкому компартії Михайло Васильович Соколов зрушив проблему з мертвої точки. Когось трохи, когось більше “пожурив”, і п’ятнадцятого грудня до майстерні мені привезли матеріал для виготовлення каркасу під скульптуру — березову дошку-сороківку. Для необізнаних скажу: це було цинічне глузування зі скульптора. По-перше, березу тяжко розпиловувати, по-друге, цвяха у неї не загнати, до того ж, у вологому середовищі деревина деформується. Тоді керівництво Художнім фондом у Тернополі було політично грамотним, а знань щодо технології виготовлення скульптури бракувало. Були певні, що я тій “бєрьозє” ради не дам. Тому-то 21 січня 1981 року під час покладання квітів до пам’ятника Леніну директор Художнього фонду запевнив секретарів обкому та міськкому в тому, що робота над скульптурою Т. Шевченка не розпочиналася. Але все — за порядком.
Я звернувся до друзів за допомогою. Відгукнулися Любомир Михайлович Волинець із Великої Березовиці, Роман Буряк та Ігор Бабіцький із Тернополя. Привезли електрозварювальний апарат, арматуру й за ніч зварили металевий каркас, а потім допомогли закидати його глиною.
Моя дружина тоді вчилася в інституті у Києві, і я сам доглядав чотирирічного сина Тараса. Відведу його у дитячий садочок — і до роботи. Заберу із садочка, нагодую, вкладу спати, а сам — знову до роботи.
І ось 21-го січня хтось постукав у вхідні двері майстерні. Дивлюся в окуляр — Степан Нечай, секретар обкому, і з ним — ще якийсь чоловік. Відчинив. Зайшли. А в мене каркас уже закиданий глиною, і навіть вуса для відповідного настрою виліплені. Другий, той, що з Нечаєм зайшов, каже: “То що ж він бреше? Пам’ятник майже готовий…” А це був секретар обкому партії з будівництва Іван Григорович Корнієнко. Я розповів їм, що змушений вішати записку, нібито пішов у поліклініку, до дитсадочку і т. д., бо керівництво Художнього фонду створило комісію із семи осіб для нагляду за роботою над пам’ятником. Пильне було керівництво. І раптом до майстерні зайшов директор Худфонду.
Степан Нечай запитав мене: “Миколо Васильовичу, що вам потрібно, аби ви встигли з роботою до дев’ятого березня?” — “Попросіть, — відповів я, — мого директора, щоби не заважав мені працювати…”
Два секретарі обкому в майстерні! Іншого такого випадку, щоб вирішити долю пам’ятника, не буде. Директор Худфонду попросив дозволу вийти. Дозволили, вийшов. “Ну й паскудний чоловік”, — резюмував йому вслід Іван Корнієнко.
Я ліпив близько чотирьох місяців. Більше року модель пам’ятника простояла на подвір’ї Художнього фонду. І тільки 9-го березня 1982 року відбулося відкриття пам’ятника. У моїй присутності Іван Корнієнко зателефонував до редакції газети “Вільне життя” і попросив дати інформацію, що у Тернополі відкрили “реконструйований” пам’ятник Т.Шевченку.
Саме так — реконструйований. Про те, що пам’ятник новий, не могло бути й мови. Але я не ображаюся. Так треба було.
— А від гонорару, — підсумував Микола Невеселий, — я відмовився. Це мій дарунок місту, яке я щиро полюбив.
Богдан Мельничук, Віктор Уніят
