Ще років двадцять тому, кожної весни, ми садили, як мінімум п’ятдесят сотих картоплі. Не тільки ми, всі жителі села так робили. Всі жителі нашого району…
Роботи, як такої не має. Від колгоспів залишилися в більшості одні руїни. Тому люди садили багато картоплі, щоб просто вижити.
Перегляньте також:
- Поляки почали відчувати звуки, запах і смак війни
- Начальник Кременецької РВА долучився до збору картоплі
Картоплю їли, нею годували тварин. Картоплю продавали, щоб отримати живі гроші або виміняти на продукти.
Мінімум, 50 сотих картоплі – це дуже багато. Хто не розуміє, пошукайте таблицю визначення в інтернеті.
Весною, ми її витягували з льоху, перебирали і знову закидали в землю. Я чітко пригадую час, коли всю цю картоплю, ми садили лопатами!!! Без допомоги трактора чи коней.
Перед тим, кожен господар думав, як виорати город, культивувати його і так далі.
Десь через місяць, як посадили картоплю, наставала пора сапати її перший раз. Потім другий раз. Після цього, ми кропили картоплю від колорадського жука і так ціле літо в турботах.
Осінню, ми починали копати картоплю. Лопатами, ми це робили близько трьох тижнів. Згодом, коли люди копали з допомогою коней чи тракторів, все пішло набагато швидше. Проте все рівно, копання картоплі забирало велику частину грошей, часу і здоров’я.
Цілий вересень, ми не думали про навчання. Хотілося викопати картоплю, перед тим, як підуть дощі.
Були випадки в нашій школі, коли вчителі говорили: “Сьогодні двох крайніх уроків не буде. Ідемо копати картоплю”. Ми раділи і бігли до дому. Картопля була головна для всіх. Як казали: “Другий хліб”. Сьогодні, я розумію, що нічого радісного в цьому не було. Вчителі змушені були просто виживати, як і всі інші.
Після копання картоплі, люди розпочинали копати буряк: цукровий і кормовий.
Спочатку в дома, а потім уже в “колгоспі” чи так званому “ТЗОВ”.
Праця така важка, що ворогу не побажаєш. Ти копаєш цей буряк в жовтні, ти копаєш його в листопаді. Дощ, сніг, холодно, ти копаєш, адже так треба і отримуєш за це цілу дулю.
Кормовим буряком, ми годували тварин. Цукровий буряк возили на завод, щоб мати трохи цукру для життя.
В так званих колгоспах, люди працювали практично за безцінь. Робота на полях закінчувалася десь в середині листопада.
Вечорами, я з однокласниками дивився серіали про американських підлітків і проклинав Кучму, його “стабільність”, колгоспи і їхніх керівників…
Чому, я це пишу?
Щоб інші читали і знали. Наша країна змушена відновлювалися у важких муках. Її лихоманить від дурнів, комуністів, їхніх нащадків і сусідів терористів.
Не зважаючи на страшну війну, ми маємо шанс – отримати нову країну, де не має місця “совдепії”, дурням і московитам.
Все в наших руках. Історія підказує нам, як все можна виправити і змінити. Жаль, що ціна виправлення – це десятки тисяч українських життів.
Не втрачаймо таку можливість.
Михайло Ухман
Коментарі
