Володимир Ячмінський: "В Індії я отримав енергетичний масаж… мізків і душі"

Опубліковано:
17 Червня, 2016 о 18:23

Індія у січні – це неповторна животворна гама кольорів. Наше «око» до такого веселкового різноманіття не звикло навіть влітку: квіти, дерева, трави, небо, земля, одяг – це кольоротерапія під відкритим небом. А ще там є візуальна частинка нашої України: по селах хатки під соломою, круторогі воли замість коней…

 



У 2010 році мені пощастило взяти участь в одному цікавому концерті разом з відомим тернопільським актором, народним артистом України Володимиром Дмитровичем Ячмінським. Спробуємо зануритись у той незвичний простір тогочасся. Отже, Індія. Поспішаємо на… репетицію. Готуємо концерт. У репертуарі різдвяні колядки, народні та сучасні українські пісні. Представляємо культуру і пісенні традиції нашої країни. Серед нас – тернополяни, львів’яни, кияни, дніпропетровці, луганці, харків’яни, одна жінка (лікар за фахом) із Вінниці, згодом приєдналась невеличка група канадійських українців. Бо коли над територією ашраму «Прашанті Нілаям» (переклад із санскриту -територія найвищого спокою), де ми зупинились, линуло у нашому виконанні могутнє і величне «Боже, великий єдиний! Нам Україну храни…», то до нас немов маленькі потічки до великої ріки «стікались» люди, у яких було українське коріння. Володимир Ячмінський був нашою візитівкою. Коли він робив вступ: «Владико Неба і Землі!» (із «Запорожця за Дунаєм»), то птахи, які обліплювали верхівки пальм, полохливо здіймалися із насиджених місць і галасливо кружляли над оксамитовою поляною, де в нас щодня відбувались репетиції.

 

Ячмінський уособлював собою енергетичний стовп: якою б не була ситуація (а під час тієї пам’ятної мандрівки траплялось всяке)- завжди залишався у доброму гуморі. Його непередбачені, але такі потрібні жарти, завжди були доречними і в тему, все одно що духовна «анестезія». Часу на спілкування (інтерв’ю) практично і реально не було жодного разу. Бо все кудись треба було бігти: репетиції, концерти, даршани, медитації, трохи екскурсій, цікаві зустрічі і лекції про будову Всесвіту і істинне призначення людини в ньому тощо – забирали увесь вільний час. А якщо врахувати, що температура «за бортом», себто на вулиці була плюс тридцять п’ять і більше, то можете собі уявити…

 

Найбільше діставалось жіночій половині, бо коли півдня перебуваєш в українському строї (особливо плахта!), то з тебе сходять «сьомі поти». Втім, це дало для декого чудові результати: люди схудли хто на п’ять, хто на шість, а хто й на десять кілограм. Отож моя розмова з Володимирем Дмитровичем Ячмінським – це як довго збиране нанизане індійське намисто із коштовними камінцями: одного дня випадковий діалог, наступного, ще одна миттєва зустріч. Іншого разу пощастило супроводжувати його до аюрведичного лікаря-масажиста, оскільки він не знав дороги.  Поки місто ще зовсім не прокинулось, бо ще дуже рано, ми прямуємо міською вуличкою вже відомого у всьому світі Путтапарті, куди сьогодні їде люд зі всієї планети. Вздовж вулички сидять індуски і нанизують на нитку великі квіткові гірлянди. Це їхній  щоденний заробіток.

 

Тим часом Дмитрович, як його тут шанобливо і по-родинному всі називають, розказує мені свою історію:

 

– Я виступав за молодіжну збірну України з футболу (від Львова). А якими лише видами спорту не займався, мене вистачало скрізь. Брав участь у художній самодіяльності. Я думав, що буду спортсменом, але ж гени! Моя мама, Катерина Давидівна Євдокимова, в минулому харківська співачка «Будинку співів», бачила мене лише артистом. Вона була готова на все, аби втілити в життя свою мрію. Через її материнську жертовність ми мали з нею одну веселу пригоду. Якось у Львові гастролював театр імені Єрмолової. Прибігла моя мама і ще з порогу каже:

 

– Ходімо, я домовилась з директором, тебе приймуть, тільки щось прочитаєш йому.           

 

Прийшли ми. Нас зустрів солідно одягнений чоловік і між нами відбувся такий діалог:

– Хотите быть артистом? Что будете читать?

 

Я прочитав йому монолог Арбеніна з «Маскараду». Прочитав як умів. Директор мене уважно слухав, а потім почав відмовляти:

 

– Напрасно вы хотите в Москву, там негде жить. У вас прекрасная студия Заньковецкой, пойдите туда.

 

А мені вже було все одно куди, аби в артисти. Адже мама так хотіла! І я ніколи того не забуду – мама дала хабаря, три карбованці. Тоді це були великі гроші. Але найтрагічніше було не це. Згодом з’ясувалось, що той директор був зовсім не директор, а… завгосп театру.

 

   Після почутого ми сміємось так, що на нас оглядаються випадкові перехожі. А Володимир Дмитрович продовжує далі:

 

– Якось наш вчитель історії на прізвище Бар запізнився на урок. А я із своїм другом Сашком Тюріновим (він грав за львівські «Карпати») почали дуетом співати «Стрілася у полі». Та так дзвінко-дзвінко! Коли це забігає наш вчитель: – Хто співав? Мовчимо. – Встаньте, хто співав!

 

– Я – кажу, – співав.

 

– Після уроків до мене.

 

Чесно зізнаюсь, ніколи нічого не боявся. Підійшов я після уроків до нього, а в ногах дрижаки. І раптом чую таке: – Хочете в театрі працювати?

 

– Мама вже водила мене до театру, – кажу йому.

 

– До якого? До москальського? То хочете, чи ні?

 

Так з допомогою цього вчителя я став приватно брати уроки співу у Львові в колишнього артиста імператорського театру Широкова Митрофана Георгійовича. Згодом були екзамени. Біля дверей стоять нікому ще не відомі Богдан Ступка, Наталя Лотоцька, перешіптуються. Хочу додати, що мій малий зріст завжди мене пригнічував. Я надів довгий плащ, вишиту сорочку, питаю в них: – Ячмінського ще не викликали?

 

Я вже тут, біля дверей екзаменаторської грав роль такого собі простака. Згодом викликали і мене. Прочитав байку Олійника «Порося». Далі взявся за монолог Івася (сліпого) з п’єси Сірчана «Родина Щіткарів». Але виконував роль із заплющеними очима. Від того змінився голос, в ньому ніби метал з’явився. Члени комісії переглянулись між собою:

 

– Що у вас з голосом? Прочитайте, будь ласка, з відкритими очима.

 

Розплющую очі, підбігаю до вікна (а вікна там були височезні), шарпаю, намагаюсь відкрити (це я так в роль увійшов):

 

– Відчиніть вікно, я чую Марсельєзу!

 

Органіка всім сподобалась, а от голос знову, ні.

 

– Може ви співаєте? – запитали мене.

 

Ася Володимирівна, була тоді така сильна піаністка, запитала мене, що я хочу заспівати.

 

– «Хотел бы в единое слово» – романс Чайковського, – сказав я з відчуттям професіонала. – Тональність соль-мінор.

 

І як заспівав, заспівав, голос дзвінкий, високий, з почуттям тягну, тягну… Ася Володимирівна – пасажі, пасажі… В комісії всі аж застигли від здивування. Був там й диригент:

 

– Як, ви йдете в драмтеатр? Вам треба йти в камерний хор! Так я і поступив у театральну студію. Взяв свій макінтош, виходжу. Богдан Ступка глянув на мене: – Я ще таких не видів.

 

– Володимире Дмитровичу, – як змусити себе заплакати на замовлення?

 

Артист загадково усміхається:

 

Засобів є багато: можна технічно плакати, можна з допомогою асоціацій, можна професійно і сильно перейнятись цим відчуттям, зрештою – повірити. Ця віра викликає плач, емоції. Якщо плач не виходить, це вже актору дзвінок, попередження. Якось ми були на гастролях у Новосибірську. Заходить до мене в гримерну Ярослав Геляс і каже: – Зберися, добре грай, буде онука Кропивницького. А ми грали якраз «Дай серцю волю, заведе в неволю». Коли це згодом стукає хтось в двері. Заходить сама онука Кропивницького Наталя Сонячева: – Я хочу подивитись на вас живого, цю роль завжди грав дід, а я ніколи не бачила діда. Дивитимусь уважно, і ви ж не підведіть, буде багато знайомих. Я дуже перейнявся цим почуттям, адже я представляв усю Україну! І ось я на сцені. Я вже не я, а Іван Непокритий. Проводи в солдати, я йду на 25 років служити замість Семена. Я так перейнявся в ту мить, що ледве стримував свої емоції. Це було щось неймовірне, оркестранти не могли грати. Онука Наталя ридала! Я відчув, що спізнав вершину мистецтва. Але на другий день, чим більше я хотів повторитись, тим більше мені не вдавалось. Чому? Сьогодні я вже знаю чому. Я налаштовував себе на відчуття, які були первинними, та й онуки вже не було в залі. А ті первинні відчуття були неймовірними. Така висота може бути лише один раз у житті. Заважав самоконтроль, коли він поруч, то вже хаос. Діє інерція вироблених почуттів. Ти йдеш цими почуттями, все підключаєш до себе. Спробуй натягнути коней до неможливого… потрібна свобода. Все обертається колом. Відбувається ланцюгова реакція. Чим більше працюєш, тим більше відчуваєш, що ти потрібний людям.

 

Одного разу ми смакували «масала ті» (правдивий індійський чай з молоком та перчинкою). Це все одно що для українців борщ або вареники.

 

Дмитрович при цьому жартує:

 

– Мабуть ті, що п’ють такий чай, завжди кажуть тільки  правду і нічого окрім правди. Одного разу їду до театру, а скрізь же у нас там знаки висять, не проїхати, а тут ще й зупиняє мене автоінспектор навпроти банку. – Ви куди? – запитує в мене.

В театр, на роботу, – відповідаю йому.

 

– Ви що, там працюєте?

 

– Так.

 

– І ким же?

 

– Я артист.

 

– Ми всі артисти. – Таки не повірив інспектор. – А чим доведете? Посвідчення хоч маєте?

 

– Поїхали в театр, якщо не вірите.

 

– А ви докажіть, що ви артист.

 

На майданчику було повно людей, я став і як заспівав на повний голос «Гомін, гомін по діброві». Автоінспектор аж отетерів, як почув, видно не чекав такого повороту: – Та тихіше, тихіше, люди кругом, – перелякано шепоче до мене. – Я вам вже вірю…

 

Молоді люди, які були в нашій групі, були здивованими, коли почули, що Володимир Дмитрович Ячмінський знімався у художніх фільмах «Чортова дюжина» (про козаків характерників), «Прощайте, фараони», «Ответная мера», «За щучим велінням», «Дай серцю волю…», «Мартин Боруля», «Вершники», «Камінний господар» (з Богданом Ступкою). Коли ми були в Індії, актор нікому не обмовився, що в Україні (на той момент) його обрали «Людиною року».

 

Одного разу нам вдалось зустрітись із відомим індійським професором Анілом Кумаром. Коли той потиснув руку Ячмінському і щиро обійняв його (на фото), повірте, ми були щасливі за Дмитровича, адже в Індії не прийнято обійматись.

 

Якось пощастило побувати на прем’єрному показі вистави «Як повернути чоловіка». Коли на сцену вибіг (бо таки вибіг!)  народний артист України Ячмінський, в залі всі почали аплодувати. І я зрозуміла просту істину, віддаючи всього себе через своїх сценічних героїв глядачеві, отримуєш щирий і світлий енергетичний потік любові, яка ллється із серця. Дмитрович з тих, хто інакше й не вміє.

 

 

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.

Джерело: Новини Тернопільщини
Коментарі





Опілля квас ціни iPhone 14 Pro в Одесі, Україна

Статті

Інтерв'ю
Василь Тракало
09:43, 6 Червня, 2024

До професійного свята. Інтерв’ю з головою Тернопільської обласної організації НСЖУ Василем Тракалом

Блоги

ТОП новини тернопільщини: