Наприкінці минулого року в архикатедральному соборі Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці у Тернополі відбулася інтронізація архиєпископа і митрополита Тернопільсько-Зборівського Теодора Мартинюка, яку звершив Глава УГКЦ Святослав. У ній брали участь єпископи та духовенство з-за кордону та України, вірні з усього Тернопілля. Користуючись такою нагодою, ми запросили архиєпископа і митрополита кир Теодора до розмови.
– Ваше преосвященство, дозвольте від багатотисячної читацької аудиторії «Сільського господаря» сердечно привітати Вас із уведенням на митрополичий престол. Нехай Господь допомагає Вам ревно сповняти свій високий духовний уряд. І одразу запитання. Наскільки відомо, Ви – справжній монах і хотіли, як сказав під час Вашої інтронізації Глава й Отець УГКЦ Святослав, вести пустельний спосіб життя, прикликаючи з неба вогонь Духа Святого на свою землю і свій народ. І раптом на Вас покладено такий відповідальний обов’язок. Як сприймаєте його?
Перегляньте також:
- Сьогодні у Тернополі Глава УГКЦ Блаженніший Святослав інтронізує нового митрополита
- Тернопільські владики розповіли про Різдво
– Моє покликання зародилося ще в часи, коли наша Церква була у підпіллі. Село Дора, передмістя Яремчі в Карпатах, де я народився, мало глибоке коріння катакомбної традиції. Там був підпільний монастир Студійського уставу. Саме приклад тамтешніх ченців, які були ісповідниками віри, зокрема, мій духовний отець Порфирій Чучман (двічі за віру відсидів у в’язниці) надихав мене на службу Богові й Україні.
Згодом, коли я вступив до монастиря, у час легалізації УГКЦ, отримував різні завдання, одним з них було навчання. Я студіював у кількох університетах, де здобув богословську і канонічну освіту.
А тепер мені доручили очолити Тернопільсько-Зборівську архиєпархію. Звісно, я прийняв це як поклик Всевишнього. Це – служіння Богу і відповідно треба йти за Божою волею. І, як навчав мене свого часу Блаженніший Любомир Гузар, коли ти сказав «А», ставши монахом, повинен мати послух і якщо потрібно буде, треба промовити «Б».
– Ви прийняли естафету від свого великого попередника владики Василія Семенюка, який віддав служінню Церкві півстоліття, активно відроджував УГКЦ після десятиліть катакомбного підпілля, підняв із небуття Марійський духовний центр «Зарваниця». Мабуть, підтримувати таку високу планку духовного відродження й оновлення Церкви буде непросто…
– Так, звичайно, митрополит Василій, мій земляк – це ціла епоха в новітній історії УГКЦ. Його духовна діяльність пов’язана з Тернопільщиною ще з далеких часів комуністичних заборон, особливо активною вона стала у період незалежної України. Він багато долучився, аби вивести Церкву з підпілля і надати їй сучасного розквіту. А моє завдання, разом із нашим духовенством і єпископом–помічником, продовжувати цю працю і відповідати на нові виклики, які приносять теперішні часи.
– Які першочергові завдання ставите перед собою на цьому етапі Вашого духовного служіння – у статусі архиєпископа і митрополита Тернопільсько-Зборівського?
– Насамперед єпископ відповідальний за своє духовенство. Тому зрозуміло, щоденна молитва і наполеглива праця стосуються виховання майбутніх священників і допомоги теперішньому духовенству, яких у нашій архиєпархії майже три сотні. Це перші помічники єпископа, виконавці тих завдань на місцях, які стоять перед Церквою. Друге, що для мене дуже важливе – це виховання молодого покоління. Навіть ця війна показує, що бути християнином і патріотом конче потрібно для нашої країни та народу. Та якщо би ми занедбали виховання дітей і молоді в любові до Бога та рідної землі, то, на жаль, наше майбутнє було би під знаком питання.
– Нині, під час російської агресії, Україна бореться, кровоточить і оплакує своїх полеглих Героїв. Тож символічно, що свій перший пастирський візит Ви здійснили на передову, аби принести туди Ісуса.
– Наші священники з 2014 року відвідують воїнів і підтримують їх. Це також одне з найважливіших завдань священників – бути поряд із нашими захисниками. Я особисто відвідую військових і прифронтові парафії з 2016 року. Місцеві люди також дуже потребують підтримки і розради. Тож після повномасштабного вторгнення агресора, особливо після офіційного прийняття закону про капеланське служіння у Збройних силах України, деякі священники стали військовими капеланами, а інші – час від часу відвідують місця дислокації наших захисників. І треба сказати, що вони завжди нас чекають, радо приймають. А ми, крім духовної опіки, привозимо від наших вірних із Тернопільщини подарунки для військових. Для них дуже важливим є навіть малюнок дитини, яка вітає воїна з Різдвом Христовим чи з Воскресінням Христовим; кутя, яку ми також готуємо для воїнів.
А ще передаємо на фронт автомобілі швидкої допомоги, які там дуже потрібні, засоби захисту, так звані РЕБи, ліки, все, що пов’язане з порятунком життя. І коли бійці отримують ці дари від наших вірян, переконуються, що їх підтримують мільйони українців.
До речі, у Тернопільсько-Зборівській архиєпархії зорганізована безперервна молитва. Кожна парафія почергово виконує цей обов’язок. Правда, ми не знаємо поіменно всіх воїнів, їх прізвищ, але молитва за них лунає 24 години на добу.
УГКЦ прийняла стратегію своєї діяльності під назвою: «Лікування ран війни» і це є головним завданням на найближчі роки. Це дуже важкі виклики, з якими ми вже зіткнулися і в цьому напрямі прагнемо працювати, молитися, робити все, що залежить від Церкви.
– У своєму служінні Ви орієнтуєтеся на великого Мойсея українського народу, праведного митрополита Андрея Шептицького. Які постулати діяльності цього Князя Церкви Вам імпонують найбільше?
– Митрополит Андрей – це дар Божий для українського народу, він – один із найвидатніших співвітчизників за всю історію нашої держави, людина, яка у своєму житті зреалізувала вірність і Богові, і Україні. А найбільше у прикладі цього Князя Церкви мене вражає те, що кожен крок свого життя, вчинки, думки, наміри він перевіряв через Боже слово, через святе Євангеліє. І, мабуть, саме тому йому вдалося так багато зробити. Тож, аби бути добрим християнином і справжнім патріотом, я вчуся на прикладі цього українського Мойсея.
– На сьогодні Ви – доктор канонічного права, єдиний архиєпископ УГКЦ, який є викладачем Папського Східного інституту в Італії. Чи навчаються там священники з України? І що, попри осягнення обов’язкових релігійних дисциплін, Ви намагаєтеся донести своїм спудеям?
– Канонічне право – дисципліна, яка в Церкві відіграє дуже важливу роль, бо воно впорядковує життя Церкви. Це комплекс законів, які допомагають, аби цей великий механізм – церковне тіло, що вже існує понад дві тисячі років (адже сам Ісус Христос є Главою Церкви, її засновником), функціонував злагоджено і виконував поставлену Ісусом Христом мету. Для цього потрібні досвідчені фахівці і я намагаюся виховувати таких спеціалістів не тільки для нашої Церкви, а й для різних Церков східної традиції, і для православних, адже в Папському Східному інституті навчаються студенти з усього світу.
Ця інституція має дуже велику бібліотеку, одну з найкращих у світі щодо східної традиції. Також я додатково навчаю студентів уміння черпати там ті безмежні духовні скарби, які не знайдеш в інтернеті. У цій книгозбірні можна тримати в руках рукописи, стародруки, інкунабули, а це зовсім інше відчуття, коли досліджуєш ці артефакти вживу, а не за фотографіями.
– Останніми роками Ви працюєте над фундаментальним проєктом – Кодексом Канонів УГКЦ. Розкажіть про це детальніше…
– Наш Синод створив робочу групу, яку очолює кир Євген Попович, митрополит Перемишльсько-Варшавський УГКЦ у Польщі. Її членами є фахівці з канонічного права нашої Церкви і я, зокрема. Ми уже наближаємося до завершення роботи над Кодексом – збіркою законів УГКЦ. Цей процес називається кодифікацією. Ця титанічна праця триває майже десять років. Усе починалося з копіткого пошуку джерел Київської традиції, наших древніх канонів, які діяли у Київській Русі. Словом, пройдено важкий шлях від відродження української традиції наших предків до актуалізації їх для сучасного життя. Маємо надію, що найближчим часом цю збірку законів прийме Синод єпископів УГКЦ і вона набере чинності для всієї нашої Церкви.
– Для такої масштабної праці потрібне володіння іноземними мовами…
– Будь-яке законодавство, навіть цивільне, вимагає знання латинської мови, тому що вона є класичною мовою законів. Для нас, здавалось би, таке слово як конституція – українське, а насправді воно походить з латинської мови. І багато інших термінів цивільного законодавства – з латини і римського права. Зрозуміло, що для церковного каноніста обов’язково треба знати італійську мову, оскільки багато церковних документів на ній, офіційна мова Ватикану також італійська. Для правника бажано знати також німецьку й англійську мови.
– У жовтні на Синоді Єпископів Католицької Церкви та у грудні минулого року у зверненні до працівників Римської курії Ви твердо промовляли про ідентичність нашого Східного Київського благочестя, про нашу Патріаршу гідність. Чи готові у Ватикані надати УГКЦ статус Патріархату?
– Київська митрополія споконвіків у своєму розвитку прагнула до Патріаршої гідності. Це природний розвиток Церкви – зростати від єпархії до статусу митрополії, від митрополії – до Патріаршої Церкви. І наша Українська греко-католицька церква, яка має неперервану традицію від хрещення Руси-України, маю на увазі правонаступництво єпископату, богословську, літургійну, канонічну спадщину, – у своєму стремлінні до Патріархату мала кілька етапів: у ХVІІ, XIX, XX століттях, а в ХХІ столітті наш єпископат, духовенство, вірні вважають, що ми «дозріли» до Патріархату і що у своєму розвитку УГКЦ вже є патріаршого рівня. Ми не очікуємо, що хтось нам буде його давати, а радше очікуємо визнання нашої Церкви у такому статусі.
У Католицькій церкві є два шляхи осягнення Патріаршого статусу. Перший, коли Вселенський собор приймає рішення заснувати Патріархат для якоїсь східної католицької церкви або Папа Римський одноосібно вирішує надати цей статус. Другий шлях полягає в тому, що найвища влада у Католицькій церкві визнає якусь східну католицьку церкву патріаршою. Власне, наша Українська церква йде тим другим шляхом. Ми, звичайно, співпрацюємо з Апостольською столицею і очікуємо це визнання, але, де-факто, наша Церква вже є патріаршою.
– Попри Вашу скромність, все ж дозвольте нагадати, що свого часу у монастирі Студійського уставу Ви пройшли шлях від новика до ігумена Свято-Успенської Унівської лаври. Торік відзначили особистий 50-літній ювілей, а буквально днями виповнюється чверть століття Вашого священства. Що вважаєте найважливішим на своєму духовному шляху у Христовому винограднику?
– Блаженніший Любомир Гузар часто повторював, що ціль його життя – бути людиною. Перефразовуючи його слова, хотів би сказати, що ціллю мого життя є бути монахом у зв’язку з тим, що я з дитячих років мав покликання до монашого життя. Це і є моє щоденне завдання. Воно непросте, але єпископський статус для монаха – це просто служіння, виконання завдань, які ставить перед тобою Церква Христова. А бути монахом – це первісне покликання і воно мережиться золотою ниткою через усе моє життя. І тому «бути монахом» – визначальне гасло усього мого життя.
– Щиро дякую за розмову і нехай Ваше архипастирське служіння, владико, буде на славу Господню, на добро усім вірним і перемогу Україні.
Розмовляв Богдан НОВОСЯДЛИЙ
