Зізнаюся у власному консерватизмі, що межує, мабуть, з дрімучою відсталістю: мобільним телефоном та всіма його функціями користуюся дуже рідко, за крайньої необхідності й, щиро кажучи, не розумію людей, які можуть годинами бавитися ним. Тому й дзвінки на мою мобілку – дуже рідкісне явище, і у різноманітних телефонних аферистів, яких нині, доводилося чути, розплодилася тьма-тьмуща, шанси щось виманити у мене – приміром, навіяти думку перерахувати щось кудись – безнадійно мізерні. Тим більше дивуюся навіть не дитячій (діти нині ого як розвинуті – аж занадто), а просто дурнуватій довірливості наших людей, які регулярно потрапляють на вудочку пройдисвітів.
Втім, працюють (напевно, вони вважають це серйозною роботою) вони, сказати б, досить професійно. І той, хто дуже хоче бути обдуреним, таки має шанси ним стати. Ну, а хто не хоче…
Сигнал мобільника пролунав несподівано. Номер якийсь незнайомий, з Києва. Після музичного вступу молодий і приємний жіночий голос (навряд чи для такої роботи підійшов би прокурений і низький тембр) співчутливо повідомив, що моя банківська картка виявилася заблокованою і, щоб виправити ситуацію, я, передусім, повинен набрати “1” або – просто продовжувати слухати. Одразу ж згадую про численні випадки шахрайства, але водночас пробуджується певний інтерес, і я слухаю далі. Спершу – коротеньку мелодію з класичного репертуару, а за якусь хвилю – й другий жіночий голос, не менш співчутливий і приємний, ніж перший.
– Знаєте – перериваю приємне муркотіння, – мені шойно (саме так – шойно) сказали, шо (саме так – шо) шось недобре сталосє з мойом картком.
– Так – з готовністю підтверджує таємнича співрозмовниця, – і вам треба…
У мене раптом пропадає бажання гратися з милозвучними аферистками, і я випалюю найперше, що спадає в той момент на думку:
– Знаєте, пані, не знаю, чи зроблю то, шо ви мені скажите, бо маю дуже сильний понос, сижу зараз на унітазі і…
Якусь мить у слухавці западає тиша, а потім зв’язок обривається – за ініціативою приємної співрозмовниці. Не інакше як втратила інтерес до старого зас-анця – ну, що з такого візьмеш?
Резюме: не претендую на те, що моя діарейно-унітазна вигадка є вершиною дотепності, й нехай потенційні жертви технологічно оснащених і достатньо обізнаних у психології ошуканців придумають щось краще. Головне – щоб вони не ставали жертвами власної легковірності чи пристрасті до легкої наживи.
Ігор Дуда
