У Гнилицях Підволочиського району – асфальтовані шляхи, сучасний медичний комплекс і затишна школа-садок, яку держава хотіла закрити
Перегляньте також:
- Тернопільський музей отримав експонати що нагадують про боротьбу кримськотатарського народу
- В’ячеслав Негода став на бік Тернопільського мистецького коледжу ім. Соломії Крушельницької
Про Гнилиці Підволочиського району та їхнього сільського голову Ілька Стахурського вже давно писала не лише місцева, але й всеукраїнська преса. Воно й не дивно. Уперше сільським головою Ілька Володимировича жителі Гнилиць обрали ще у 1998 році. Теж були нелегкі часи. Колгосп розпався, залишені без роботи, чоловіки почали заглядати в чарку. Тоді Ілько Стахурський і запровадив практику виправних робіт. Випиваєш, лаєшся у громадських місцях – мусиш відпрацювати на благо села: бур’яни на вулицях покосити, навести лад на цвинтарі чи підремонтувати громадські будівлі… Звісно, зловживань усіх не позбулися, але штрафників у селі поменшало.
Ми приїхали до Гнилиць минулого тижня. Обіч дороги до села стояли притрушені ажурними візерунками інею дерева. Навесні, коли вишні та калина зацвітають, цей відрізок шляху особливо красивий. Як і кожен поворот-об’їзд у селі – так звані трикутнички, де посередині висаджені ялинки, а довкіл – квіти.
Школу утримує сільрада
Ще не так давно у селі була дев’ятирічка. Та Гнилиці спіткала доля інших українських сіл. Роботи нема, молодь виїжджає в пошуках долі та грошей за кордон. У селі нараховується 234 двори, 670 жителів. Більшість – літні люди. Тож коли в школі залишилося небагато учнів, її взагалі хотіли закрити – державі невигідно утримувати такі малокомплектні заклади. У Гнилицях вирішили по-іншому. Початкову школу-садок повністю взяла на своє утримання сільська рада.
У приміщенні затишно, чисто. Поміняли плитку, двері. Сільський голова сподівається: ще до кінця року вдасться перевести школу-садок на тверде паливо. Це значно зекономило б кошти.
Нині у школі навчається 10 учнів молодших класів. 30 малят відвідують дитсадок. Директор закладу Галина Бурка каже, що і персонал, і батьки вдячні Ільку Стахурському за турботу, адже не треба возити малечу за кілька кілометрів на навчання в сусідні села.
Харчують дітей у школі-дитсадку також за рахунок сільської ради.
Ми заглянули у класи. І молодші, й старші дітлахи готувалися до свята Миколая. Усміхнені, щасливі, вони радісно позували нашому фотокореспонденту Іванові Пшоняку. Діти – майбутнє свого села та України. Село про них дбає. Ще би подбала Україна.
Пофарбовані паркани, чисті вікна
У Гнилицях вам кожен похвалиться асфальтованою дорогою. І не лише центральною. Упорядковані й сільські вулички. Споглядаю цю облаштованість і, чесно кажучи, не з приємністю згадую наш Тернопіль, особливо прибудинкові території, де, як мовлять дотепники, навіть нечистий ногу зломить.
У Гнилицях – скрізь чисто, тут давно немає стихійних сміттєзвалищ. Біля автобусних зупинок, громадських будинків стоять смітники. Стіни ніде не обмальовані, скло у їхніх вікнах ціле. Лавки і паркани пофарбовані, у багатьох місцях люди плекають живопліт.
Зупиняємося біля будинку культури. Завідуючий Богдан Лещук працює лише півтора року, однак щиро переймається, аби жителі села гарно проводили, особливо у святкові дні, дозвілля. Богдан, образно кажучи, не тільки культурою керує, сам ще й до ремонту приміщення долучається. Вдячний і односельцям, які приходять допомогти.
Навпроти будинку культури діти посадили молодий калиновий гай. Зараз, у зимову пору, деревця прикрасили синьо-жовтими стрічками. До новорічно-різдвяних свят у центрі села постане красуня-ялинка, де діти, молодь проводитимуть різні забави.
Лікарі-інтерни працюють цілодобово
Жителям Гнилиць пощастило мати в селі і фельдшерсько-акушерський пункт європейського зразка. Завдяки проекту «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду» відремонтували та розширили приміщення. А спільно з Тернопільським медичним університетом створили центр медико-санітарної допомоги. Лікарі-інтерни тут працюють цілодобово. І тиск поміряють, і перев’язки при потребі зроблять, кардіограму. До хворих – додому заглянуть. Безкоштовно приймає і стоматолог.
Майбутні лікарі загальної практики сімейної медицини в селі й ночують. Для цього є обладнані кімнати з кухнею, ванною.
Взагалі, як зазначає Ілько Стахурський, спільно з медичним університетом, покійним ректором Леонідом Ковальчуком виробили ще один хороший проект. У селі мали зробити центр реабілітації та догляду за людьми похилого віку.
– Цей будинок мав бути як дитячий садок для стареньких, – каже Ілько Володимирович. – Щоб люди мали медичне обслуговування, безкоштовне харчування, щоб старенькі могли поспілкуватися між собою. Уже є проектно-кошторисна документація на будівництво такого зкладу. Тому, звісно, хотілося б втілити цю ідею у життя.
«Тоді всі ми станемо перспективними…»
Навесні буде вже 17 років, як жителі Гнилиць довіряють своє село Ількові Стахурському. При цьому подумалось: справді, незамінних людей немає, але є люди на своєму місці. Врешті, мало кого цікавить, як їхній голова «вибиває» гроші на дорогу чи школу, головне – результат. Проблем же у Гнилицях, як у більшості українських сіл, вистачає. Найболючіша, як уже зазначали, безробіття. Товариство «Агро Проба», яке орендує у селян 700 гектарів землі, навесні сіє, восени збирає урожай, залучаючи до цього зовсім небагато людей. Усю зиму селяни взагалі – без роботи.
В основному люди здають паї, отримуючи за це якусь тонну зерна, та виживають на пенсію.
Добре, що зберегли, не розтягнули, як в інших селах, приміщення колишньої колгоспної ферми. Тепер їх взяв в оренду підприємець з Харківщини, вже наступного року тут планують запустити свинокомплекс, тож з’являться додаткові робочі місця.
… Об’їжджаємо з головою притихле у зимовій елегії село. Смутком зирять вікна опустілих хат. З окремих випурхнули діти, забравши з собою до міста і батьків. І тепер лише зрідка навідуються. Інші домівки вже назавжди попрощалися зі своїми господарями. Зауважую, що держава називає ось такі невеликі села взагалі неперспективними.
– Чиновникам треба перестати так думати, а політикам згадувати село не лише під час виборів. Треба запроваджувати переробну промисловість, а не викачувати останні соки з землі модифікованими соєю та ріпаками. Тоді всі ми станемо перспективними, – заперечує мені багаторічний сільський голова.
І вже розказує про те, як навесні облаштують біля школи ігровий майданчик з каруселями та квітниками. Бо село – живе. І наперекір усім економічним негараздам, війні, байдужості до села політиків і влади, – народжуються діти.
Зіна КУШНІРУК
