У часи, коли про Україну говорять дедалі частіше — в контексті війни, боротьби, втрат і перемог — важливою стає не лише зброя чи дипломатія. Українську силу та гідність нині втілюють і звичайні люди — рішучі, закохані в свою справу, наполегливі. Одним із таких є Микола Олексів — ресторатор із Тернопільщини, який уже понад 10 років керує українським рестораном «Анастасія» в Італії. Це не просто бізнес — це гастродипломатичний форпост України в Європі, де борщ має голос, а вареник — сенс. У великій розмові він ділиться історією, яка пахне димом з мангалу, музикою з колонок і теплом, що не згасає попри відстань до Батьківщини.
Перегляньте також:
- В Італії помер отець Ігумен Мелетій з Тернопільщини
- Секретний інгредієнт для неймовірно смачного борщу
«Коли я тільки приїхав до Італії, про українську кухню тут майже не знали. Більшість людей думали, що борщ — це російська страва. Це боліло. Я хотів змінити це — і відкрив “Анастасію”. Це не просто ресторан — це частинка України в Італії. Кожен вареник тут із душею, кожна страва — з історією», — розповідає Микола Олексів.
В Італії він опинився, як і багато інших, у пошуках заробітку. Фізична праця, мовний бар’єр, туга за домом — усе це не зламало його, а загартувало. У найскладніші моменти найбільше бракувало не грошей, а саме звичної української їжі. Саме тоді народилась мрія — створити місце, де буде і смачно, і по-домашньому.
З роками ресторан перетворився не лише на гастрономічну, а й на культурну точку. Тут проводять українські вечори, дегустації, показують кіно, розповідають про українські традиції і пісні. Італійці приходять сюди не просто поїсти — а зрозуміти, хто такі українці.
«Гастродипломатія — це коли іноземець їсть борщ, фотографує його, постить в Instagram і підписує: “Ukrainian borscht”. Це перемога. Бо це означає, що ми вже тут — не просто як емігранти, а як нація з історією, зі смаком, зі стилем», — пояснює ресторатор.
Микола впевнений: їжа здатна промовляти гучніше за будь-яку промову. У його ресторані гості не лише куштують вареники з вишнями чи деруни, а й дізнаються, хто така Маруся Чурай, чим узвар відрізняється від компоту, і чому кутя — це не просто пісна страва, а символ.
Саме завдяки такому підходу ресторан поступово став впізнаваним і для місцевих. Тепер до третини клієнтів — італійці. Вони з цікавістю вивчають меню, захоплюються українською подачею, естетикою і душевністю.
«Коли почалася повномасштабна війна, я вирішив, що мій фронт — це культура і допомога. Ми почали збирати кошти для ЗСУ, передавати подарунки дітям, які постраждали від війни. Я відчував: якщо вже я тут, у мирному місті, то маю робити все можливе, щоб підтримувати тих, хто під кулями», — ділиться підприємець.
У «Анастасії» з’явилися прапори, плакати, мистецькі роботи, звучить лише українська музика. Щомісяця — тематичні вечори на підтримку ЗСУ. Гроші з них передають волонтерам і фондам. Микола переконаний: навіть борщ, зварений з любов’ю, може стати зброєю у боротьбі за свободу.
«Головне — це команда. Я вкладаюся в людей, з якими працюю. Ми ростемо разом. Постійно вдосконалюємо кухню, сервіс, інтер’єр. Ми не готуємо “на сьогодні”, ми завжди дивимось у майбутнє», — розповідає Микола.
Серед головних принципів роботи він називає досконалість, постійний розвиток і щирість у стосунках з клієнтом. Гість повинен не просто наїстися, а захотіти повернутись — і ще привести друзів. У ресторані щотижня проводять внутрішні зустрічі, де аналізують роботу й вчаться нового.
«Наші хіти — це вареники, деруни, борщ, шашлик і ребра. Є клієнти, які кажуть: “Ми приходимо тільки на ваші ребра. Таких більше ніде немає”», — сміється ресторатор.
Італійці особливо полюбили поєднання якісних місцевих продуктів із українською душею. Тут є і традиційна подача, і сучасна — з новими поєднаннями, легкістю, креативом. Важливо не лише приготувати смачно, а й пояснити, що це і чому саме так.
«Італійців дуже вражає наша гостинність. У них все по графіку — поїв і пішов. А у нас — як вдома. З музикою, з історією, з атмосферою. І це їм дуже подобається», — ділиться Микола.
Він вірить: саме через такі моменти — вечори з бандурою, українські фільми, щире «смачного» — і формується образ країни, яка має не лише біду, а ще й серце, голос, традицію.
Історія Миколи Олексіва — це не просто кейс успішного бізнесу. Це приклад того, як можна перетворити борщ на дипломатичний інструмент, ресторан — на культурний простір, а любов до Батьківщини — на рушійну силу.
Коментарі
