Місто… Перші дні літа… П’ятниця, вечір… Вулиці порожні, бо усі втомились за робочий тиждень і порозбігались по квартирам – пити чай, вечеряти, дивитися телевізор, сидіти в інтернеті, переглядаючи новини чи дописи у соцмережах. Місто виглядає сонним і спокійним, навіть дещо втомленим, адже було так стільки різних клопотів. День видався спекотним, тому вечір ще досі теплий, флегматичний і розслаблений, тому очевидно, справи, яких за весь тиждень зібралося так багато, дещо і собі відступили на другий план.
На якихось вулицях світло є, десь немає. Тому все змішалось, як у калейдоскопі, де камінчики крутяться, падають, утворюючи нові узори, у яких складаються докупи світло, легкі сутінки, самотні перехожі і закохані парочки, зграйки молоді і підлітки на велосипедах. А довкола – місто, і в кожній квартирі, за кожним вікном, за кожним столиком у кафе, які ще активно відкриті, – своє життя…
Світлофор на переході біля «зеленої» церкви не працює, тому машини вільно собі пересуваються Руською. Не можна сказати, що сильно ганяють, але не дуже й поспішають гальмувати, щоб пропускати одиноких на той вечірній час пішоходів. Стоїш і дивишся, як вони прошмигують перед тобою туди-сюди, і не відважуєшся зробити крок вперед – із надійного тротуару на таку ненадійну центральну вулицю…
Аж тут, на іншому боці, літній чоловік, який частенько впадає в очі в Центрі своєю присутністю, вирішує переходити. Він поспішає, намагаючись скористатися паузою між перезмінкою авто на зустрічних смугах, а із середини переходу раптом починає голосно кричати до мене: «Пануньцю, переходьте! Світлофор не працює. Не чекайте, йдіть». «Це ви сміливий», – кричу і я йому через дорогу. – А я ніяк не відважуюсь!». «О! То не проблема! За поцілунок переведу!», – чую у відповідь і в цей момент чітко розумію, що, незважаючи ні на що, у нашиму місті все добре. Адже є ще люди, які не забули миле тернопільське звертання «пануньцю», що поцілунки, як валюта, ще існують і навіть чогось вартують, що наш Тернопіль і досі пам’ятає, що він – жартівник, який вміє придумувати влучні і дотепні міські назви і поняття на зразок «Канади», «Тинди», «Гадючника» чи «Сліз Гронського», тому навіть у такій буденній ситуації може показати своє справжнє обличчя. Виникає глибока переконаність, що все таки ще десь ховається поміж будинками той дух шляхетності, завдяки якому чоловікам хочеться цілувати дамі руку, знімати капелюх, підтримувати за лікоть переходячи через дорогу, відсувати крісло і просто створювати відчуття захищеності та впевненості…
Після цих думок миттю рішуче і впевнено перелітаєш на інший берег вулиці, махаєш рукою веселому пішоходу, який посміхається вже з іншої сторони переходу, – мовляв, а як же поцілунки, біжиш далі і раптом відчуваєш солодкий медвяний запах. Так це ж липа! У Тернополі розцвіли липи, а це означає, що життя продовжується. І тут вечірнє, ще досить впевнене світло, яке звідкись згори вигулькує на Острозького, миттю різко підкреслює ті жовті китиці липового цвіту, які так заманливо схилилися над вулицею. Вузькі тіні делікатних листочків в цей момент накладаються на дроти тролейбусних ліній, і на перед очима постають чудернацькі образи, схожі на японський театр тіней чи вишивку на старовинному кімоно. Аж тут раптом в голові виникає зовсім не пов’язана із цим міським пейзажем думка: «А «пануньця» – це він що, й справді на мене так сказав?!»…
