Олександр Вільчинський каже, що місяць у Шотландії був плідним для роботи – він написав більше, ніж за всю осінь та зиму в Україні. Про те, коли вийде його новий роман, наразі говорити рано, інформує 20 хвилин.
Перегляньте також:
- Смертельна аварія на трасі Тернопіль – Львів
- Злам пошти ПВК “Вагнера” – листи поваги від ООН та західних ЗМІ і сльози родичів “зеків”
Місяць провів у Шотландії тернопільський письменник Олександр Вільчинський. Туди він поїхав за міжнародною письменницькою стипендією. Загалом у Шотландії пробув із 19 березня до 17 квітня. – Ця стипендія існує ще з 1982 року, але здебільшого поширена в англомовному світі, – каже пан Олександр. – Письменники подають проекти майбутніх творів – це може бути роман, оповідання, поезія. А наглядова рада або журі, яке складається із професорів Единбурзького університету, розглядає ці твори і затверджує. З українських письменників за цією стипендією їздили до Шотландії Микола Рябчук та Наталка Білоцерківець. Я дізнався про стипендію від Миколи Рябчука, ми товаришуємо ще зі студентських років. І я був приємно здивований, коли прийшов лист, що мене обрали на 2016-й рік.
Написав більше, ніж за зиму й осінь
Процес творчості у замку Хотхорнден безперервний, продовжує Олександр Вільчинський. Туди щомісяця заїжджають п’ятеро письменників.
– Там створені комфортні умови, які необхідні для творчості, – ані інтернету, ані телевізора, ані радіо, сиди і пиши, – каже він. – Сніданок, обід, вечеря – все коштом організаторів. Атмосфера цікава, творча. Замок давній, з XVI століття. Його ґрунтовно перебудовували наприкінці XIX століття, в епоху королеви Вікторії, бо все там облаштовано у вікторіанському стилі. Краєвиди чудові: за вікном – парк зі старими деревами, яким по 100-200 років. Щоправда, волого, прохолодно, бо з одного боку – Атлантичний океан, з іншого – Північне море. Найближче місто, Единбург, – за 30 км від замку. Сам замок розташований на південь від Единбурга, на річці Північний Еск. Там я навіть пробував ловити рибу.
До речі, Олександр Вільчинський приїхав у Шотландію на день раніше запланованого часу, тож мав можливість сам побути у замку.
– Мене зустрів Геміш Робінсон – директор проекту, показав мені кімнату, ми випили вина і він кудись зник, – пригадує письменник. – Ніч, замок на чотири поверхи, сходи, вежі. Я знаю, що в замку мусять бути привиди, тож лежав, прислухався – то тут щось рипне, то там… Просто погода тоді була вітряна. Мені дали найбільшу кімнату, можливо, тому, що я найшвидше приїхав. Із двома вікнами, каміном, столом біля вікна. Місяць був продуктивним. За цей час я написав більше, ніж за осінь і зиму разом взяті.
На роман – до двох років
Всіх подробиць свого роману Олександр Вільчинський наразі не відкриває. – Говорити про те, що ще не написане – невдячна справа, – каже він. – Але, сподіваюся, я його напишу. Роман – це тривалий процес. Спершу пишу, потім перечитую, щось викидаю, щось дописую. Рукопис якийсь час лежить, у голові крутяться якісь моменти, щось змінюється. Рік для роману – це замало. Як показує досвід – потрібно півтора-два роки. Хоча «Останнього героя» я написав за чотири місяці, але перед тим років 15 думав про це написати. Можливо, просто не було емоційного поштовху. Про новий роман розповідати не буду, бо все може змінитися. Але дія відбувається в наш час: Тернопіль, Тернопільщина… Є прив’язка до війни на Сході, Донбасу. Шотландії там немає, але все можливо, бо дія розвивається і все передбачити неможливо. Є сюжетні повороти, як і в реальному житті. Сидиш і не знаєш, що буде завтра чи післязавтра, один дзвінок — і пішов процес.
Чудовий емоційний заряд
Разом із паном Вільчинським у замку жили і творили ще четверо письменників – американець, двоє англійців і канадійка. Вони часто спілкувалися.
– Після вечері обов’язково були бесіди. Мені спершу було важко – швидка англійська, з багатьма скороченнями, не все зрозуміло. Але я здогадувався за знайомими словами, – каже Олександр Вільчинський. – Час від часу вони збиралися і читали вірші англійською, а я — українською. Я казав, що їхня англійська для мене, як музика, а вони казали, що українська для них, як музика. Адже перекласти все дуже важко. Після вечері ми прогулювалися, спілкувалися. Загалом про Україну вони знають, добре поінформовані. Запитували у мене про Крим, Донбас, Революцію. А от українська культура для них – terra incognita. Я їм дещо розповідав, бо нічого вони не знають. Їм відомо про чеську, словенську, російську літературу…
Загалом така поїздка – чудовий емоційний заряд. Хоча місяць – це довго, вважає Олександр Вільчинський.
– Я пригадую, побув там п’ять днів і здавалося, що цього достатньо, – каже він. – Хоча потім з’являються інші відчуття. Перше враження пройшло, ознайомився з колоритом і почав жити розміреним життям. Але все тут – в Україні: справи, інтереси. Звісно, їхати треба, комунікувати, знайомитися із середовищем англійських письменників. Ми домовилися про переклади наших творів. Загалом вважаю, що письменнику, творчій людині треба жити вдома, бо тут – наші герої, життя, наші читачі. А там – підзарядитися, подивитися, відчути іншу ментальність. Шотландці дуже цікаві і багато чим схожі на українців. Там біля бібліотеки була школа і на подвір’ї багато дітей. Я дивився на їхні обличчя – наші на сто відсотків.
Враження про Шотландію
– Є така фраза: «йти по-англійськи, тобто не прощаючись». Одного разу я вирішив спробувати. Після вечері встав і пішов. За мною прибіг Геміш і запитав, чи я не образився. А а канадійка з американцем запросили мене на прогулянку і також цікавилися, що сталося, чому я так пішов. Отож насправді «йти по-англійськи» – це ввічливо прощатися, як-от good night, good bye, see you.
– Англійська кухня поживна, але несмачна. На сніданок – традиційна вівсянка або мюслі з молоком, до речі, холодним. А також сік, грінки. На обід – канапки з шинкою, рибою чи паштетом, варене яйце, сир, фрукти. Суп – це варена морква, перемелена блендером, або корінь ревеня. Це не дуже добре на смак. Найбільше мені подобалися салати – листя руколи, шпинат, помідори, огірок, перець, авокадо. До речі, картопляне пюре на вечерю вимішували зі шматочками риби. Ще були куріпки, але куряче стегно смачніше, ніж куріпка. І десерти – пиріг з яблуками чи вишнями, морозиво.
– У Шотландії багато коней. Поля або засіяні, або там просто трава. Там і пасуться коні. Конярство — популярна розвага, їх доглядають, милуються ними, організовують кінні прогулянки.
– Шотландці дуже ввічливі, посміхаються, постійно вітаються з незнайомцями. Нема агресії, а є привітність, і це прищеплюють змалечку. Приміром, я прийшов у бібліотеку – усі комп’ютери зайняті. Один хлопчик глянув на мене й одразу поступився місцем. Це дуже приємно.
– У замку не було Інтернету, але цю проблему я вирішив. За два кілометри від замку є містечко Полтон. Там школа, бібліотека, спортивний комплекс. Я записався в бібліотеку за закордонним паспортом, це забрало менше п’яти хвилин. Мені дали читацький квиток, код і там я користувався інтернетом – листувався з домашніми, читав новини.
– Шотландія — начебто батьківщина віскі, але віскі вони не п’ють. П’ють червоне вино – французьке, іспанське, італійське. Його прийнято пити до вечері. На другому місці – пиво. Міцні напої там не вживають. Я єдиний раз пив віскі, і то в літаку. Коли повертався назад, мене пригостив поляк, з яким ми летіли до Кракова. До речі, він прийняв мене за шотландця через мій акцент польської.
– Там дуже цікаве небо. У мене є навіть цикл фото «шотландське небо». Воно дуже міняється – то вітри, то сонце, то темні хмари, то світлі.
– Дороги в Польщі кращі, новіші. Я придивлявся: там десь ямка, там каналізаційна решітка трісла. А загалом вони постійно щось ремонтують, постійно тривають сільгоспроботи. У містечку є спортивний комплекс, басейн, боулінг, бар, а у нас в кожному селі по три. Це теж свідчить про культуру.
Євгенія ЦЕБРІЙ
