Меланхолія – річ, яка може вивести з ладу найтривкіший механізм людського раціо й за мить розбити вщент творений роками образ незворушного скептика з двома глибокими поділками на межибрів’ї: «Cogito ergo sum». Перші її ознаки – спазм у горлі, втрата мови, чи ще гірше – сльозливість з’являються тоді, коли, здається, що цей раптовий напад – або від надмірного споживання солодощів, чи алкоголю (кожному – своє), або ж від затяжного нічогонероблення, що насправді є всеробленням, а тому жодних пояснень не потребує.
Перегляньте також:
- У Тернополі відбудуться майстеркласи з виготовлення прикрас на осінню та різдвяну тематику
- Померла жителька Чортківського району, яку жорстоко побив син
Я згадую себе, п’ятнадцятилітню дівчинку-підлітка, мрійливу й подекуди імпульсивну перфекціоністку, що постійно знаходила в маленькому люстерку надумані, або справжні подібності із нею ж твореними кумирами. Мандрівницю-фантазерку, яка насправді так ніде й не побувала, окрім княжого (як скрізь наголошували) міста Теребовлі. Середньостатистичну школярку зі своїми страхами й віршованими таємницями, дбайливо схованими в зимовому взутті, чи між светрами. Зрештою, діти мають право, як на окрему кімнату, так і на власну колекцію спогадів-фотокарток, нехай і напіввигаданих, напівреальних.
Теребовлянська фортеця – широка сіра стіна, обриси якої зникають між подільських лісів і кострубатих решток радянської архітектури. Ми бували там тільки в неділю, самі, рідше з батьками. Перша вилазка на єдину вцілілу вежу, перший непристойний малюнок всередині Козацького Дозору, перше й надалі постійне відчуття власної незграбності. Такі походи ставали подією і вже тоді здавалося, що нам «буде, що згадати».
Залізничний вокзал поблизу музичної школи, шлагбаум, який раптово опускався і вже не було можливості перебігти на інший бік, а тому заняття зі сольфеджіо, спеціальності й – досі незабутньо – музичної літератури, починалися на п’ятнадцять хвилин пізніше. Ми махали руками пасажирам доки поїзд не зникав і дуже хотіли, щоб вони зробили те саме у відповідь. Зрештою, таке траплялося часто.
Книгарня, яка разів п’ять змінювала своє місце знаходження і врешті передислокувалася на територію теперішнього ринку. До неї вперше привезли друкарську машинку «Larissa». Її в чорному пластмасовому футлярі та пачку паперу купив мені тато. Це вже потім я шукала на горищі адреси редакцій прадавніх літературних журналів з надією надіслати туди вірші для публікації і, звісно, отримати гонорар.
Мамин класний кабінет, який був і моїм класним кабінетом – ми із сестрою приходили сюди влітку, аби похапцем підлити квіти у вазонах і втекти, уникаючи цікавих поглядів вчителів – колег мами, якщо вони були в школі.
Дорога через міст до бабусі з дідусем, міський поштамт, у скриньках якого, може, й досі лежать виготовлені мною власноруч конверти з фальшивими марками – дитячі злочинні авантюри – все задля короткого, хай і нечутного відлуння з того боку. Хто міг подумати, що вони все-таки знаходять своїх адресатів? Хто міг подумати, що мій епістолярій з усіма, хто дорогий мені і не дуже, триватиме так довго?
Вулиця Підлісна, де наша родина мешкала з 1990 року, отримала таку назву завдяки відповідному розташуванню. Мабуть, двічі, або тричі в житті ми ходили з татом до лісу по гриби. Обтяжені наплічниками з бутербродами та компотом, ніяк не могли дочекатися привалу. По сусідству з нами мешкали самотні пенсіонери, до яких влітку приїжджали онуки – наші із сестрою сезонні друзі. В інші пори року ми жили школою і телевізором.
І тільки згодом Теребовля – обшарпана автобусна станція, бруківка під колесами похоронної вантажівки, червона пляма світлофора на початку головної вулиці.
Меланхолія часто межує з розчаруванням, чимось нереалізованим, нездійсненим. Важко шукати відповіді на непоставлені запитання і ще важче знаходити їх. Важко бути провінційним містом, коли ти – насправді столиця.
