7-ма ранку. Зібралися коло авта пана дохтіра. Виїхали з Винників. Четверо в авті, не рахуючи песика, якому не вдалося заскочити до авта.
8-ма. Прибули на місце. Перевзулися в чоботи. Хто перевзувся, а хто нє. Бо я прихопив обидва лівих. Спробував взути – не йде. Взув назад кроси. Щойно рушили до лісу, почалася злива. Грім, трясця і блискавка.
8¼. На щастя, неподалік альтанка. Заскочили в альтанку перечекати. Гримить просто над головою. Повимикали телефони.
Кожен вийняв, що Бог послав на другий сніданок. Перший був вдома.
Контрабасистові послав пляшку самогону, панові інджінєру – коньяк, словоблуду – румунську ґрапу. А панові дохтіру – ніц, бо він за кермом. Далі на стіл лягли пані ковбаса, пан сало з панною шинкою, гер шпондер і фрау сальцесон, добродій хліб і всіляка всячина: печені кабачки, помідори, квашені огірки, зелена цибуля і часник.
Ну і почалося власне те, за чим ми і приїхали: романтика! А шо за романтика без обговорення перспектив нашої перемоги на цьому етапі? Дискусія гаряча, але всі писки цілі.
Далі обговорили перевитрати електроенергії в розпал літа. Як? Чому? А-а, бо люди вмикають кондиціонери!
Я ніколи кондюків не мав. У мене кабінет під самим дахом, тут спекотніше, але відчиняю навстіж вікна і роблю протяг. Вітерець мене обдмухує, обнюхує, переконується, що я свій, делікатно пестить і мені файдуліфай.
Я знаю, що для тих, кому тільки запитати і кому дує, в пеклі окремі казани, і я не кваплюся забити в одному з них місце.
Ні. Я вітрогон. Я навіть у дитинстві, коли віяв сильний вітер, відкривав пащеку і вдихав його на повні груди. І так само вдихав дощ. І морозне повітря… правда, з цілком меркантильною метою, бо хотів застудитися. Я дуже любив застуджуватися. Бо міг тоді не йти до школи, лежати в ліжку і читати. Коли морозне повітря не помагало, я їв сніг. Сніг у ті давні часи ще не був таким брудним. На нашій вулиці Голуба (тепер Дарії Цвєк, з котрою ми були сусідами) не було жодних машин і сніг був завше сніжно-білим.
Тому навіть коли періщить гроза, деревами метляє, блискає і траскає, я знаю, що я для неї свій. Але тільки коли сиджу в хаті і милуюся нею через вікно. А з відкритої на всі боки альтанки гроза трохи напружує.
9½. Випили, закусили, а тут і дощ перестав. Якісь теньґі цьотки з відпочинкового комплексу вирішили пробігтися попри нас. Може й нам?
– Пане дохтір, чи чулисьте, аби який спортсмен альбо «качок» дожив до 80?
– Дуже рідко.
– То нашо бігти?
Рушили неквапно до лісу. Грибів нема. Навіть поганок. Зате часничниць як насіяно. Ніхто про них не знає, окрім мене. Але їх так багато, що радо підказую збирати і вживати як приправу замість часника. Часник дорогий, а то забуздурно.
9¾. Ліс мокрий. Мало того, що з дерев скрапує, то й дощ знову мжичить. Грибів нема. Болото. Ноги слизькають і летять вперед, а я – назад. Гепаю на дупу. Але делікатно.
11-та. Грибів нема навіть гнилих. Але є черешні в закинутому саду. Море черешень різнокольорових і море суниць. А ще порічки червоні, бордові, смородина. Гелемзаємо цілими жменями. Нарвали зелених горіхів для горіхівки. Бо то помічне.
– На шо помагає?
– На всьо.
– І на тово-во?
– Аякже! Але по ложці в день.
– А як дві?
– Не пробував.
Дощ не перестає. Але дрібний. Вертаємося.
11½. Та сама альтанка. І знову кожен виймає що йому Бог послав. Усі мокрі, як хлющ. Доїдаємо, допиваємо…
– Але гов! Перестаньте жерти! Нас іще чекають чебуреки в Брюховичах!
– А-а, тоді пакуймося.
12½. Брюховичі. Чебуречна.
– По два з мнєсом і по п’єдисєть з чубком?
– Нє, ліпше сто п’єдисєть в карафці.
Карафка ся нервує, бо ніхто з неї не п’є. Як порєдні господарі мусимо спочатку допити своє. Але ся не допило. Не влізло. Всі напої зливаємо до одної фляшки. До горілки з карафки так руки і не дійшли. Бідачка доповнила коктейль з самогону, коньяку і ґрапи. Нас четверо і четверо складників. Хоча четвертий так ніц і не пригубив.
14-та. Винники.
– Ше по п’єдисєть?
– Йо, але без чубка.
– Але є бограч.
– А-а, тоді з чубком.
Бограч пишний – просто з вогню з димом.
– А ше по п’єдисєть?
– Нє. Пора домів.
– А може?
– Та нєеее…
– Але капіцюньку!
– Та кілько можна?
– Капіцюнючечку і шлюс!
– Ну, добре. Але іно поцюриску… Та шо ти ллєш, як на хрестинах?
– Ціхо. Ми додому вернулися?
– Йо. Вернулися.
– Всі цілі?
– Всі цілі. Грім не забив.
– Хіба то не причина за шо випити?
15-та. Лежу пляцком на канапі і думаю: нашо було на тоті гриби ся плуганити, як можна було в мене в альтанці так само бадьоро погоститися і подискутувати?
А романтика? А йо!
А спорт? То святе!
А лісове повітря? Не кажіт!
Шо ліс, то таки ліс.
Юрій Винничук
06.11.2024
