Сергій Параджанов: “Хлопці, подивіться: всі хрестяться, а Іван Миколайчук — молиться!”
"Подивіться на його губи та очі… «Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться ім’я Твоє."
- Опубліковано: Михайло Маслій
- —
- 15 Червня, 2026 о 10:41
Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі…»
Усі грали кіно в церкві, а він грав життя. Молився!
15 червня — 85-те різдво Івана Миколайчука. До 46 земних прожитих літ додалися 39 Небесних… У багатьох з нас є день народження для життя, і тільки у вибраних — день народження для вічності.
1968 року Леонід Осика на кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка зняв художній фільм «Камінний хрест» за мотивами новел Василя Стефаника «Камінний хрест» та «Злодій». Коли закінчили монтаж, на перегляд запросили Сергія Параджанова. Він переглянув кіно. «Як вам, Маестро» — запитали його. «Дуже мені сподобалася сцена, де всі головні герої в дерев’яній церкві. Ви щось там замітили?» — запитав кінорежисер. «Сцена, як сцена…» — подумки знизили плечима всі. «Давайте ще раз переглянемо», — запропонував Параджанов. Кінобутчик «прокрутив» ще раз цей кавальчик. «А тепер бачите?» — наполягав на своєму геній українського кіно. Усі мовчки глянули на Сергія Йосиповича. «Хлопці, подивіться: всі хрестяться, а Іван Миколайчук — молиться! Подивіться на його губи та очі… «Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться ім’я Твоє. Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі…»
Один великий зіграв, і один великий — помітив!
Усі грали кіно в церкві, Іван грав життя. Молився!
«Камінний хрест» займає п’яту позицію у списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно. 1997 року вручено Державну премію України імені Тараса Шевченка режисеру Леоніду Осиці за кінофільми «Камінний хрест», «Захар Беркут», «Подарунок на іменини», «Гетьманські клейноди».
Скільки біди, недоречностей , неприязні, зазрощів наробили присвоєння геройського (маршальського) державного визнання митцям. Дійшло до абсурдів. Таке є і серед народних артистів. Звання давно знівелювалися. Серед відзначених і нагороджених тисячі непорозумінь. Хто слухався, служив владі, того нагороджували. Так тими «бляхами» користувалася совєтская власть. А навіщо той пережиток совдепії зберегли в незалежній Україні? Чому не декомунізували? У мене єдине запитання, на яке не можу знайти відповіді: чи знали присвоювачі хто такий Іван Миколайчук? Який слід залишив по собі в національному мистецтві? Іван залишився назавжди лише заслуженим… Чому не присвоїли звання Героя України Соломії Крушельницькій, митцю світової слави? І так дивно, що комуністи їй визнали заслуженою діячкою мистецтв урср. Званням, яке отримали сотні за часи незалежності, хтось з них має подібне визнання?!
Геній українського кіно повсюдно сіяє своєю відсутністю! Як серед народних, так і серед Героїв України. Він – МИКОЛАЙЧУК! І цим сказано все! Як і ЛІНА КОСТЕНКО! Багатьом до них, як до космосу. Але всі й далі хочуть бути реєстровими. Доки так буде?!
Закінчиться війна, може, нарешті, хлопці-переможці наведуть лад і зі званнями. Вони повинні назавжди відійти, як прикре непорозуміння. Має чітко запрацювати авторське право. Про артиста будуть говорити касові збори і сплачені державі податки. Як є в цивілізованому світі. А не як у москалів. Скільки «лизунів» нагородили москвороті найвищими регаліями за те, що підтримали гріховну війну на нашій рідній землі!
Невже історія нас нічому не вчить? Та й ми її не вчимо…
Жовтень 1972-го, український Крим. Йванові лишень 31 і на кожній знимці — наче янгол!
Миколайчук якраз знімався у кінофільмі “Наперекір усьому” (режисер Юрій Іллєнко, однофамілець фотографа); спільне виробництво кіностудії імені Олександра Довженка і «Філмскі студіо» (Тітоград, СФРЮ). Прем’єра відбулася 1973 року. Окрім Івана, у фільмі знялися актори: Владо Попович, Лариса Кадочникова, Бора Бегович, Велько Мандич, Дара Джурашкович, Борис Хмельницький, Богдан Ступка, Петро Перишич, Лев Перфілов, Мусія Божович, Драгіца Томас. Фільм про визвольну боротьбу Чорногорії проти Оттоманської імперії. Очолив боротьбу прогресивний і незвичайний правитель Чорногорії владика Петр І Петрович, який зміг об’єднати усі національні сили країни. Під його керівництвом і за допомогою росії чорногорці здобувають нелегку перемогу. У фільмі використана народна музика Югославії, яка зібрана Бориславом Таминдичем (Borislav Tamindzic).
Фото легендарного Юрія Іллєнка. У свій час його називали фотографом вождів і часу. Юрій Юрійович працював у тарсі, мав пропуск номер один, мав право на фото перших осіб держави, і не лише в офіційних заходах. Окрім того, він був власкором телеграфного агентства у Криму та на Буковині. Фіксував і мистецьке свідоцтво свого часу: Івана Миколайчука (обидва приятелювали), Софію Ротар (ще ученицю Чернівецького музичного училища), “Смерічку” Левка Дутковського 1960-х. А які майстерні фото зробив з фестивалю “Червона рута” 1989 року! Маестро перед смертю люб’язно подарував дещо й мені. З єдиною умовою: кожна знимка має мати підпис: “ФОТО ЮРІЯ ІЛЛЄНКА”. Дякую, Майстре!
Мизайло Маслій
