У кожного з нас у дитинстві була своя хатка. Втім, мова не про батьківську хату, величну і святочну, з якої все починалось, а про ту, яка нагадувала тепле, затишне кубельце. І головне – облаштовували її подалі від людського ока. Це було особливе місце, де ти залишався наодинці зі собою та Всесвітом. «Інтер’єр» залежав від пори року. У липні – височезні коноплі на нашому городі, які щороку висівались зграйкою в одному й тому ж місці. З них бабуся робила віники. Не більше того. Фантастична схованка! У вересні – загата з бурякової гички. А взимку – у лозах. Там і справді панував затишок. І, незважаючи на мороз, було тепло. Навесні, коли підсихала земля, бузкові кущі ставали наймилішим прихистком у світі.
Перегляньте також:
- Пріоритети Тернопільщини: розвиток економіки та співпраця з громадами для євроінтеграції
- Передова зброя перемоги: як система IRIS-T знищує ворожі повітряні цілі
Ось такі асоціації-спогади виникли у мене відразу, як тільки взялася читати «Хлібину для бандерівця» відомого тернопільського письменника Богдана Мельничука. (Презентація відбулася у тернопільській книгарні «Є»).
Від назви книжки (Тернопіль: Навчальна книга-Богдан, 2016 -192 с.) повіяло дитинством (хлібина!), сонцем і теплом. І хоча збірник відкриває цикл новел під об’єднуючою назвою «Обпалені війною», відразу зазирнула до змісту й відшукала промовисту та інтригуючу назву, що була на обкладинці книжки. В основі новели, яка увійшла до розділу «Меридіан крізь серце і село», – реальний факт із дитинства автора. Майстерно виписане кожне слово, як і все решта у творах письменника. «Кущі терну нагадували клапті збереженої вовни, поміж ними удавилась, як вичовгана шкіра, глина: чорнозем був геть змитий. На одному з пологих схилів я вгледів прикрите кущами невисоке урвище, в стінці якого цілком можна було прокопати лаз, а далі – й кубло, котре мало слугувати хаткою». Новела читається на одному диханні, особливо після того місця, коли в розмові дорослих з’являється таємниче слово бандерівець. І вже читацька уява забігає «наперед» у пошуках невидимого повстанця, який відбувши сталінські концтабори, таємно повертається у рідний край, де немає права жити. Дивовижна історія! Схованка, викопана дитячими руками в тернових хащах з мрією про читання книжок, насправді стає порятунком для колишнього вояка захисника. Читаєш і вже вкотре отримуєш підтвердження: нічого в житті не буває просто так. Тільки з волі Бога, котрий, як великий Режисер, вилаштовує життєві ситуації (читай – сцени) так, як тільки Йому Одному відомо – чому саме так, а не інакше. Один єдиний дотик до руки незнайомця, який сховався у «свіжій» хатці, не минає для хлоп’яти безслідно: залишається у схронах пам’яті. Автор мимоволі стає зв’язковою ланкою між минулим і сьогоденням, між історією і сучасністю у безкінечному ланцюжку правдивих життєвих історій. Реальна хлібина, яку хлопченя таємно приносить незнайомцеві, насправді, крім сповідального навантаження, має ще й глибокий символічний підтекст. Адже хліб – це символ життя. У новелі достеменно не відомо, що сталося з бандерівцем. Але те, що хлібина залишилася незайманою, вселяє обнадійливу думку про те, що незнайомець так само залишився живим та неушкодженим, як і життєдайний харч. Новела пронизана духом оптимізму, впевненістю у завтрашньому дні, а ще чимось особливим і трепетним, що вселяє віру в Божественну присутність. Це і є та ментальна духовна субстанція, яка в екстремальних умовах активізується і за будь-яких умов підносить людський дух на вершини духовного зростання, якого потребує упродовж життя кожна людина.
Тема війни нікого не залишає байдужим, бо так випало на нашу долю: жити, дякувати Богу, не в її епіцентрі, але й не осторонь. Зізнаюся, мені не вистачило б мужності взятись за письмо про це. Адже таке слово потребує твердої мужності і холодного спокою. Автору це дивом вдається. Було таке відчуття, що у новелі «За наших хлопців на війні» нічний клуб підпалював не головний герой оповідки, колишній афганець, а… сам письменник. Настільки чітко і переконливо, крок за кроком, лаконічно, без зайвих слів виписано внутрішні переживання літературного героя і його мотивація здійсненого вчинку. Чоловік, якому відмовляють у мобілізації, вирішує воювати на власний розсуд. Цим самим показуючи кожному з нас, що лінія фронту насправді, не десь далеко, там, на Донбасі… Навпаки, вона так близько, що ближче вже не буває, адже пролягає крізь серце кожного українця. Відтак ще чіткіше розумієш: словом теж можна воювати.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Про що розповідає нам борщівська сорочка?
«Історії провінційного міста» складаються зі шести новел і нагадують акварельні соціальні замальовки, які невід’ємні від нашого щоденного буття, ті, негативні риси, котрі, на жаль, ще є і про які треба час від часу нагадувати для загалу, щоб не приспати власне сумління. Богдан Мельничук якраз із тих письменників, які будять до думки, спонукають до дієвих розмислів: а що доброго зробив чи зробила я: для рідного міста чи села, для моєї вулиці на якій живу, для країни, яка в нас одна, іншої не може бути, бо це земля наших батьків з діда-прадіда. І якщо «Крах приймака» – своєрідне застереження всім нам бути пильними, то в «Ясоні і Ясочці» увага послаблюється, адже йдеться про найсокровенніше людське почуття – кохання. Тільки у новелі воно незвичне, обпалене війною і водночас… легкокриле, несподіване, майже казкове. А тому – істинне. І ось тут мимоволі згадуєш слова Григорія Сковороди: «О, коли б ми і в ганебних справах були такі соромливі і боязкі, як це часто ми буваємо боязкі і хибно соромливі у порядних вчинках!».
Сільська тема у новелах письменника ( «Меридіан крізь серце і село») тримається на енергетичному вістрі… щемного болю. І вона чи не найбільше йому вдається, адже дитячі та юнацькі роки автора минули у сільській місцевості. А дитяча пам’ять ліпша за будь-який модем – записує на «материнську плату» абсолютно все, до найдрібнішої йоти, аби потім, у зрілому віці відтворити й проаналізувати, підштовхнути читача до бодай якихось зрілих думок. Літературні герої сільських новел Богдана Мельничука часто несуть важку покуту за скоєне. Як кажуть на Сході: «Відробляють карму за гріхи минулого». Після їхнього прочитання (коли аж «мурашки по спині» – Авт.), відбувається ментальне переосмислення і глибоке усвідомлення того, що за скоєне рано чи пізно доведеться відповідати, ким би ти не був: чи «високим» начальником, чи звичайним сільським дядьком. Тож чи варто руйнувати життя – найвищий дар Творця? Чи не краще жити за законами людяності, любові й добра?
Справжніми перлинами – афоризмами обрамлена й поезія. Вони дуже доповнюють поетичне тло книги і їх можна використовувати як епіграфи до інших художніх творів чи публіцистичних текстів. До слова, афоризм «Найдальше летить камінь, кинутий із пращі зла – б’є через покоління» у мене асоціюється із циклом творів автора «Меридіан крізь серце і село». А от «Невже не з’явиться Котигорошко, щоб викотив із України всю нечисть?» – це готовий влучний вислів до першого циклу книжки «Обпалені війною».
Хліб… хлібина… Як добре, що автор узяв для назви саме це слово – хлібина. Бо від нього струменять не лише тепло і любов, а й ніжні материнські руки. Здавалося б: як так? А все тому, що слово – жіночого роду. Така невеличка деталь, а яке глибоке семантичне розшифрування: хліби… на. І вона, ця хлібина, що немов таїть у собі незчисленну кількість їй подібних, обов’язково уявляється великою та круглою. Вона – як мати, як маленька батьківщина, бо несе у собі сакральну інформацію про рідну землю, родовід. А там, де коло, там безкінечність. Безкінечність у любові, у доброті, в непроминальності, у предковічній пам’яті наших пращурів. Оце і є увесь секрет нашої українськості у таких, здавалось би, на перший погляд, простих реаліях.
«Збери всередині себе свої думки і в собі самому шукай справжніх благ. Копай всередині себе криницю для тої води, яка зросить і твою оселю, і сусідську». Не можу не навести ці слова, які належать нашому філософу Григорієві Сковороді, бо вони, як ніякі інші, дуже добре перегукуються із загальним змістом рецензованої книги. «Хлібина для бандерівця» – насправді це шанс од письменника кожному з нас змінитись на краще, не повторювати помилок інших.
Отож читаймо, думаймо, працюймо над собою, удосконалюймося, бо ми, українці, того варті.
