Не знаю чи вам про це відомо, але тепер часто померлих не хоронять за правилами – на третій день після смерті. Тепер людьми настільки вже гидують, і бажають їх якнайшвидше позбутися, що справжній християнський похорон на третій уже рідко коли звершується.
Перегляньте також:
- Завдяки жертві воїнів – Україна все ще жива, жива наша Церква, живою є надія на перемогу правди і добра
- Демократія виходить за рамки традицій
Поховати тебе, як собаку ладні вже за життя, не те, що коли ти помреш. І хто це хоче? Твої вороги? Та ні! Діти та внуки, яких ти ростила чи ростив.
Тому, треба на цей момент теж зважати. Як ми їх виховуємо, який приклад показуємо, як ми змінюємося в кращу сторону. Але ж свою долю будуємо ми самі, і про це не можна забувати.Звісно, хто б із нас не хотів, щоб наш відхід у вічність став страшною трагедію для всього людства. Ми б хотіли, щоб люди ще довго пам’ятали про нас, плакали та сумували. Але на що ми надіємося, якщо ми вже тепер, ще живими їм не потрібні? І нічого, не бояться Бога та не встидаються жити з думкою про чужу квартиру чи машину. Рідну маму здають у будинок для престарілих, щоб мати де жити з коханцем! Чи не мучить за це совість? Ні, яка там совість, якщо тепер у неї є квартира та коханець! Ну, що ще потрібно для щастя?
Тому, будемо вчитися розуміти різницю між тим, що ми самі собі вважаємо за щастя, і тим, що вважає за наше щастя Сам Господь. Наше щастя тимчасове, а Боже – вічне. От ми так надіялися на свої гроші, але сталося в країні горе – прийшла війна, і все: ті гроші, що в тебе були можна ділити на половину. А пройде ще трохи – треба буде ділити на четвертину. А там – дуже швидко вони будуть вартувати хіба ціну того паперу, на якому були надруковані. А ми всі заради цих папірців ладні були віддати все своє життя, та служили їм, як лише можна! Ми цим папірчикам віддавали своє здоров’я, сили, молодість – тобто це був дуже несправедливий обмін.Моя мама лікар за фахом, і я пригадую вже дуже давно, до неї приїхав один дуже відомий місцевий багатій. Він просив мою маму, щоб вона вилікувала його маму. Для підтвердження своїх намірів він кілька разів приносив їй неймовірні хабарі, якесь золото, ланцюжки та перстені. Але моя мама була чесною, і звісно, нічого цього не брала.
Очевидно якби брала, то їй не потрібно було на старості років їхати на заробітки в Італію. Але я хотів не про це. Мені тоді було дуже дивно, як це людина може давати такі дорогі подарунки. Але коли трохи підріс то зрозумів, що найбільші гроші нічого не варті на порозі вічності. Ну, не купиш ти здоров’я! Спробувати купити можна, але купити – ні. Купити не можна за гроші, але втратити – запросто!Тому я, бажаю всім нам справжнього щастя, яке ніколи не знецінюється, але навпаки – щоб у нас лише зростав прибуток у Божих очах за наші добрі справи.
Пам’ятаймо, що кожна людина, яка робить добрі справи звикає їх робити. Причому звикає настільки, що вже наступну добру справу їй робити багато легше. Тому, не ігноруймо цю промислительну турботу Божу про людей.Я дякую вам за спільну молитву. Вибачайте вже, що я так багато говорю – кому ж я ще буду це розповідати, як не вам?
Спаси вас Господи!
Із проповіді 10 жовтня 2014
