Йому – 53. До війни – зварювальник, майстер виробництва, викладач у ПТУ. Сьогодні – воїн 68-ї окремої єгерської бригади ім. Олекси Довбуша . Позивний – “Санич”. Радіотелефоніст в артилерії. 
До лав ЗСУ він прийшов майже рік тому. Пройшов полігон, став піхотинцем 8-ї роти. 37 днів на нулі. 7 бойових виходів. Евакуація під обстрілами. Втрати. Страх. І витримка.
Перегляньте також:
- Бійці 68-ї ОЄБр отримали нагороди за свій героїзм
- 24-річний “Бостон” нищить ворога з САУ “Гвоздика” на передовій
«Вночі вів групу і наступив на “лєпєсток”, який скинув дрон. Думав, що ногу відірвало. Але вціліла. Лікувався три місяці», – згадує «Санич».
Переживши поранення, він вже не міг повернутися до піхоти через стан здоров’я. Але не списався. Приєднався до артилеристів. Зброю не відклав.
“Я завжди був на нулі. Там головне – без паніки. Бо панікерів не люблять. Там або дієш, або тебе немає», – розказує воїн.
Він залишився у війську не тому, що мусив. А тому, що не міг інакше. Не сховався за віком. Не прикрився діагнозом. Бо вдома – Рівненщина. Його дім близько до атомної станції. І він не хоче, щоб те, що бачив на фронті, стало реальністю для його сестер, племінників і всієї родини.
«Я пройшов те, що пройшов. І знаю, що русня після себе лишає. Все знищене. Все мертве. Тому краще тут. Краще бити, ніж ховатись», – відзначає «Санич».
Він знає, заради чого воює. І заради кого. Бо поки такі, як він, тримають стрій – ми непереможні.
Коментарі
